Я давно живу в Україні і достатньо добре знаю українську культуру. У ній є багато такого, що мене захоплює. Тож я не випадав із розмови.

Мова зайшла про Тараса Григоровича Шевченка. Один з поетів заявив, що Шевченко, поза всякими сумнівами, – найкращий поет у світі. Як доказ навів думку якогось польського професора. Я тактовно промовчав. Якби тоді сказав, що думаю, атмосфера українсько-грузинської дружби, яка панувала в радіостудії, дала б тріщину.

А річ ось у чому: хоча дуже поважаю і люблю Шевченка, а його «Садок вишневий коло хати» вважаю шедевром і знаю його напам’ять, для мене найкращий поет у світі – Руставелі. Будь ласка, не поспішайте обурюватися, дорогі українці! Не хочу принизити Великого Кобзаря. У того факту, що для мене Руставелі кращий, аніж Данте, Шекспір, ґете чи Шевченко, є просте пояснення. Яким органом сприймаємо літературу і мистецтво? Не рукою, не легенями, не нирками… Літературу і мистецтво сприймаємо серцем, тобто душею. А моя душа не просто наповнена, а й зіткана рідними мовою, культурою, звичаями і традиціями. Руставелі – велика частина і моєї мови, і моєї культури. У його поемі є все, що насправді грузинське. Тож чи може моя душа визнати над Руставелі якого-небудь іншого поета? Так само, як і для українського поета немає нікого вищого, аніж Шевченко, для німецького – нікого вищого, аніж ґете, а для італійського – нікого вищого, аніж Данте…

Свого часу я витратив кілька років на вивчення поеми Руставелі «Витязь у тигровій шкурі». Написав велику працю про знавців творчості поета, ілюстраторів та перекладачів поеми. Неважко здогадатися, що у мене вийшов гімн, який прославляв Руставелі. Багатьом моя праця сподобалася. Та один відгук не на жарт засмутив мене… До мене підійшов один грузин і запитав: «Правда ж, наш Руставелі кращий за будь-якого поета у світі?». У відповідь я усміхнувся: «Для мене він – найкращий. Та навряд чи знайдеться італієць, який погодився б, що Руставелі кращий, аніж Данте». Мого земляка така відповідь не влаштувала. Він подумав, що в мені недостатньо патріотизму…

Цей грузин і той поет із київської радіостудії охоплені лихоманкою змагання, яке видається їм великим патріотизмом. Замість того, щоб насолоджуватися творчістю свого класика і ставати кращими (між іншим, якраз цього і хотіли класики), ці горе-патріоти прагнуть, аби весь світ визнав їхнього поета абсолютним чемпіоном у всесвітній поезії. Я не випадково вжив спортивний термін «чемпіон». Азарт змагання у всі сфери життя прийшов саме зі спорту. Адже суть спорту – саме у змаганні. Хто кого? – головне питання. Але якщо ми примусимо наших улюблених поетів змагатися між собою, як коней на скачках, то принизимо і їх, і саму суть поезії.


Ґурам Петріашвілі

Письменник