Re: цензії

Його історії про чудове Чудовисько, про видатних дітей написані легко, дотепно й цікаво. Про секрети письменницького ремесла, друзів і родину – наша розмова із Сашком Дерманським.

- Коли вперше у вас з’явилося бажання взяти до рук перо і папір?

- Перші спроби були ще у школі. Писав якісь кострубаті віршики. У старших класах складав жартівливі поемки на однокласників. Але це все було на рівні гри, розваги. Серйозніше поставився до свого хисту відчувати слово у студентські роки, коли, закохавшись, почав писати ліричні вірші. Тоді й збагнув, що чогось-таки вартий, і тоді вперше з’явилася мрія стати поетом.

- Писати для дітей – простіше чи складніше?

- Писати для дітей втішно. Діти, на відміну від дорослих, заслуговують на творчі зусилля. Вони вдячні й щирі. Пишу не тільки для дітей. Мої книжки часто читають і старші люди, тому в кожній з них є речі, які мають засмакувати саме дорослі. Ніколи не писав суто дорослих творів, тому порівняти апріорі не можу. Писати для дітей – не простіше, не складніше, а інакше. І тут питання навіть не в орієнтуванні на вікові особливості читача, і не в потребі особливої пильності, щоб, бува, не перейти якусь межу і не нашкодити читачеві, а насамперед у способі мислення й світосприйняття. Якщо в людині відмерли рецептори, що дають змогу відчувати і бачити світ по-дитячому, то жодна ерудиція, жодна філологічна, журналістська, ба навіть літературознавча освіта не допоможуть талановито писати для дітей.

- Наскільки важливо і складно зайняти свою нішу у літературному просторі?

- Літературний простір – поняття абстрактне. Так званих «ніш» у нім безліч. Я б не поділяв їх ні за жанрами, ні за цільовою аудиторією. Якщо Кокотюха активно пише детективи, то це не означає, що ця ніша вже зайнята, і там нікому нічого не світить. Пишіть на рівні Кокотюхи, пишіть краще – і в царині цього сегмента літератури займете своє місце. Як на мене, ніхто ні з ким не конкурує в літературі. На гарні твори попит завжди буде – і серед видавців, і серед читачів. Важливіше інше: не намагатися зайняти «нішу» в літературі, не маючи на те жодних підстав. Кожен повинен робити те, що в нього виходить якнайкраще.

- З ким із літераторів у вас дружні стосунки?

- Не хочу набиватися ні до кого в друзі. Назву тих знайомих письменників, яким вдячний, кого поважаю й чию творчість люблю. Однією з перших, хто схвально оцінив мою прозову творчість, була чудова поетеса, прозаїк, прекрасна мама чудових доньок Світлана Короненко. Естафету підхопила й познайомила мене з видавцем неповторна казкарка Леся Воронина. Шаную й люблю Галину Малик – і за її творчість, і за непідробну приязнь, що супроводжує кожну нашу зустріч. Товаришую з Анатолієм Птіциним. Вважаю його чи не найдотепнішим серед колег. Поважаю Олеся Ільченка, Івана Андрусяка, люблю поезію Івана Малковича (не тому, що він любить мою прозу), хоч і рідко, але завжди охоче зустрічаюся з художником Максимом Паленком, за нагоди радо спілкуюся з Костем Лавром. Приязно ставлюся до Лариси Денисенко, Ірен Роздобудько, хоча ми просто знайомі, не більше. Ледь не забув про Сашка Гавроша. Сумніваюся, що розпита на двох пляшка вина – це дружба, але все одно вважаю його дуже талановитим.

- Маєте хобі? Чим захоплюєтеся, коли не пишете книги?

- Люблю футбол, вболіваю, зрідка граю сам, у тому числі й у комп’ютерний варіант. Удвох з дружиною спостерігаємо за біатлонними змаганнями. Трохи займаюся в тренажерному залі. Трохи читаю. Трохи граю на гітарі. Слухаю музику. Переважно, коли пишу. Дивлюся у вікно. Мрію...

- Звідки берете сюжети для своїх романів? Ваші герої – прототипи реальних людей чи авторська вигадка?

– Сюжети беру з повітря і з підсвідомості. Героїв переважно теж. Часто вигадую їм імена, а характери вони формують самі собі. Іноді деякі риси, звички, манеру говорити підмічаю в собі чи в інших знайомих або незнайомих людях. Світ навколо такий розмаїтий, яскравий і часом химерний, що, маючи певну міру спостережливості й таланту, нескладно віднайти в ньому цікаві образи для казок.

- Чи відомі вам періоди творчої кризи?

– Відомі. Так буває, коли щось негаразд із думками, коли доводиться переживати за щось, терзати себе зсередини. Тоді не можу нічого написати. Намагаюсь відпочити, переключитися на щось приємне, щоб відновитися психологічно. Іноді під творчу кризу маскується звичайна лінь. У такі періоди важко примусити себе сісти за комп’ютер. Але коли все-таки сядеш і ціною певних зусиль відштовхнеш творчий човен від берега, то (ти ба, яке диво!) часто він виходить на течію і чудово собі пливе.

- Розкажіть про свою родину...

- Мої батьки й брати живуть у селі. Я ж з дружиною і дев’ятирічною донькою перебуваємо в Києві. Я й Тетяна працюємо, Владочка ходить до школи. Рідні пишаються тим, що роблю, разом зі мною з нетерпінням чекають виходу кожної наступної книжки, вечорами слухають те, що написав напередодні. Владочка часто наштовхує на нові ідеї, образи.

- Про що буде ваш наступний роман?

- Навряд чи це роман, швидше, повість. Не знаю, що з написаного вийде перше. Але в будь-якому разі це буде весела, дотепна історія з цікавими героями і яскравими образами. Можливо, це буде третя книжка про чудове Чудовисько.

Довідка «ВЗ»

Дерманський Олександр народився 28 листопада 1976 р. у селі Гайворон Володарського району на Київщині. Навчався у Володарській середній школі №1. Закінчив факультет української філології НПУ ім. М. Драгоманова у Києві. 1999 р. отримав диплом учителя української мови й літератури та зарубіжної літератури. Відтоді викладає за фахом у Київському технікумі електронних приладів. Одночасно є літературним редактором дитячого журналу «Стежка». Одружений. Донька – Владислава.