«Львівська сага» вийшла у видавництві «Піраміда», це черговий крок у реалізації авторського проекту Василя Габора. У невеликому за обсягом романі Петра Яценка (на фото) умістилися події кількох десятиліть, життя трьох поколінь львівських родин Малодобрих та Овербах-Ліщинських, кохання, яке не вбивають ані роки, ані відстані. 

Його ім’я Мадо, він із династії львівських катів; її звуть Ліле, вона – з родини міського злочинного «авторитета». Непоєднувана і водночас гармонійна пара, яка прожила життя нарізно, живі герої, що ніби вийшли з історичних хронік. І навіть якби назви міста не було згадано у романі, а роман називався «Міська сага», читач все одно не помилився б із місцем подій. Тут живуть львівські легенди (про підземний хід між чоловічим та жіночим монастирями, скажімо) та оповідки (наприклад, про відомі усім пеньюари у партері післявоєнної львівської опери). Це місто нагадує стару тітку, що, зібравшись помирати, жене від себе родичів (є у романі такий епізод), а коли усі наважуються нарешті зазирнути в її помешкання, з’ясовується, що їй стало краще і вона купила квиток до Америки. «І ти, Львів, - наче та тітка. Ти іще довго помиратимеш і виганятимеш нас. А коли ми випадком повернемося, то побачимо, що ти пішов своїм шляхом».

- Петре, наскільки добре знаєте свій родовід?

- Не так ґрунтовно, як мені хотілося б. Мої пошуки коріння натикалися на «білі плями» уже на прадідах. Багато легенд, багато суперечностей у спогадах. Тоталітарна система знищила пам’ять. Знаю, що в моїй родині були українці, росіяни, поляки. Одна бабця була з Красноярського краю Росії, інша – з Горлівки. Мати народилася в Сумах, батько – у Норильську, за Північним полярним колом. Діди ж були українцями, один із Хмельниччини, другий – із Буковини.

Історія моєї родини нагадує заплутаний латиноамериканський серіал, де діти перед смертю батька дізнавалися, що насправді він – вітчим, де ретельно приховували участь предків в антибільшовицьких рухах, нищили фотографії, часто переїжджали… Одне слово, як і у багатьох родин в Україні, у моєї в старих шафах повно скелетів.

- З чого починалася робота над «Львівською сагою»?

- Роботу над книжкою розпочав ще в минулому столітті, - усміхається Петро. - У 1999 році студентом підробляв на телебаченні, ми знімали для київського каналу сюжети, і одним був репортаж про львівського ката. Це була моя ідея. Я прочитав кілька книжок з історії Львова, домовився з працівниками Львівського історичного музею, і нашій знімальній групі видали у тимчасове користування великий меч. Мовляв, може бути, що саме цим мечем кат, якого у Львові кликали Малодобрим, стинав засудженим голови. Нас впустили до «Арсеналу», і там ми знайшли подобу катівської плахи. Треба було зняти «в тінях» сцену страти. Оскільки ідея була моя, то мені випало грати роль страчуваного. Меч був негострим, але страшенно важким і таки справжнім, тож я попросив колегу, який виконував роль ката, тримати його над моєю шиєю міцніше. Слава Богу, усе вдалося зняти з першого дубля.

- Чи є у ваших героїв прототипи?

- В одного – є, але я не скажу, хто це. Це досить близька мені людина. Загалом, дуже рідко вдаюся до «перенесення» персонажів із життя на папір. Річ у тім, що в книзі важко зробити людину «живішою», ніж вона є в житті. Коли ж герой «народжується» у творі, то він у ньому розвивається й росте разом з автором, який про нього пише, це органічне середовище героя, його стихія. Тому мені такі герої видаються більш природними і живими, ніж скопійовані з життя, як це не парадоксально.

У моїх героїв може бути якась сильна риса людини, яку я колись знав чи знаю, але загалом – це зовсім інші люди. Вони мешкають у світі роману.

- Ваш стиль – це концентроване письмо, коли один абзац може замінити цілий розділ, тому й обсяг саги – компактний. Скільки разів правите написане?

- Навчився робити в тексті мінімум правок чи переробок. Маю дуже обмежену кількість вільного часу для літературної праці, тож намагаюся відразу писати «начисто». Якщо мій текст потребує якихось значних правок, значить, це поганий текст, я його викидаю. Таке трапляється рідко, найчастіше я просто сідаю й пишу, дуже швидко, час для мене не існує, це найкращий період творчості, повна концентрація. Можу за якісь хвилини написати ручкою кілька сторінок (бо не встигаю увімкнути комп’ютер), а потім за два тижні не «народити» жодного рядка. Сам дивуюся, коли це у мене виходить – написати книжку. Літературну працю вважаю досить марудною й нудною. Відчуваю нехіть до писання, іноді, коли справді є час, сідаю до комп’ютера з неймовірним зусиллям. За день перечитую написане з великим страхом, що воно мені не сподобається. Коли подобається – тішуся так, наче це написав не я, а хтось інший, а я лише читач.

- «…Тому що людей вигідно ділити, - сказала Мар’яна, - ділити, а потім знищувати. Робітники, селяни, експлуататори… білі, чорні, жовті… живі й мертві… психічно здорові та нездорові… Ділити за знаками зодіаку, за віком, статями, типом сексуального потягу, вагою. Нарешті… Усі ми – потенційні вороги. Нічого не вартує написати теорію, чому ми повинні одне одного ненавидіти, але мало хто говорить, чому ми перестали одне одного любити…». Це уривок з роману. За якою ознакою автор «Львівської саги» ділить людей?

- Справді, можна ділити, а можна любити, не поділяючи. Поділ у будь-якому випадку – це розтин, рана.

Мені буває важко запам’ятовувати людей в обличчя, а от до певних типів я їх відношу, можу навіть переплутати осіб, коли вони «належать» до одного ряду в якійсь внутрішній химерній класифікації. Колись я навіть несвідомо провокував людей, із якими знайомився, пошвидше виявити свої приховані внутрішні якості. Найкраще людину можна пізнати у жорсткому протистоянні, у бійці, у сварці. Можна роками жити поруч і не підозрювати, що це за «звір».

Насправді ніхто не хоче бути експонатом у чиїйсь колекції, люди від цього інстинктивно сахаються, але це лише збірка їхніх рис, наче «фотографій зсередини», в яких не розрізнити облич, лише напрямки. Бувають, дуже рідко, ті, хто це може усвідомити, це вже не зовсім люди у найкращому розумінні. Вони теж певним чином є колекціонерами, але вже опанували свою жадібність. І лише з ними можна справді про щось говорити, тобто мовчати. Лише вони є справжніми, тільки вони знають, що таке любов.

Галина Вдовиченко