Згодом, коли Ґамсахурдія був відсторонений від влади, Ґурам Петріашвілі змушений був покинути рідну Грузію і в статусі повноважного представника свого президента прибув в Україну. Відтоді ось уже майже два десятиліття його творчість збагачує не лише грузинську, а й українську культуру.

– Пане Ґураме, ви вже тривалий час живете в Україні, тут у вас вийшло кілька книжок, і зараз ще в книгарнях є ваша дивовижна повість «Елі й Рару», і не менш дивовижна збірка казок «Чудеса маленького міста». А коли у вас востаннє виходили книжки в Грузії?

– Уже 22 роки в Грузії не виходили мої книжки, і тільки нещодавно одне видавництво знову звернуло на мене увагу. Тож три місяці тому вийшла збірка казок. Я її назвав так само, як і українську книжку – «Чудеса маленького міста».І читачі дуже гарно її сприйняли. Чимало грузинів не відділяють мене від президента Звіада Ґамсахурдія й від нашої влади, і вони раді за мене. Для багатьох моїх співвітчизників це досі – єдина національна влада, тому що ми робили лише те, що треба було грузинському народу. Нам ніхто не заважав, бо просто ніхто не мав права втручатися в наші справи – ми їм це заборонили.

Ну, наприклад, у нас погані соціальні умови, людям живеться тяжко – і в нас скасували смертну кару. Звісно, як казкар, я не можу бути на боці тих, хто хоче вбивати людей, але як юридичний засіб смертна кара нам зараз потрібна.

– І Росії ще не було, коли українці й грузини жили своїм життям, – а зараз Росія, здається, більшою мірою ніж Америка втручається в справи і Грузії, і України.

– Я, взагалі, мирна людина, люблю всіх, мені дуже подобаються люди з різних країн, різних національностей. Те, що вони відрізняються один від одного, мені зовсім не заважає. Ось, скажімо, знайомство з Україною в мене почалося у 1969 році з Чернівців, де мешкає мій друг Василь Бабух. Він повіз мене тоді до свого села в горах, яке зветься дуже красиво – Вікно. Ми тоді були молоді, добряче випили, й після цього Василь посадив мене позад себе на мотоцикла, і ми поїхали... Не знаю, як ми там не розбилися... Але я був такий п’яний, що коли ми приїхали, Василь завів мене в хату й показав моє ліжко – і я одразу ж заснув. А вранці прокинувся й бачу – на стелі величезні троянди намальовані! Глянув на стіну – і там троянди! Я спав серед троянд! Ото якби я був представником якоїсь так званої великої нації – чи росіянином, чи британцем, чи американцем, – то я б сказав, що це погано, бо воно не так, як у мене. А я грузин, я відкрита людина до всіх, і мені це дуже сподобалося – у трояндах, мов у казці!

Так що бути в добрих стосунках з різними національностями, країнами – це дуже легко: треба не мати в собі комплексу меншовартості. Треба знати, що я представник достойної нації, і мої предки дуже багато красивого зробили, – але так само багато красивого й достойного робили представники іншої нації. А то нам нав’язують думку, нібито араби чи серби – терористи. Яка дурість! Араби народжуються для щастя, кохання… Як і американці, вони не народжуються смертниками. Однак західна цивілізація чомусь вважає, що вона найкраща, і всі повинні в світі жити так, як вона. Давайте скажемо так: хай вони живуть за своїми ідеалами, а ми за своїми. Коли ж треба бути разом з кимось, той хтось неодмінно намагатиметься чинити так, як він хоче. А я б хотів, щоб українці й грузини жили так, як хочеться українцям і грузинам. Ми ж одне одному не заважаємо! Отака моя думка про політику і геополітику.

– Знаю, що є чимало людей, які вважають вас просто диваком, і водночас є чимало людей, які мають вас за морального авторитета, – але, в будь якому разі, ви передовсім письменник. Однак ваші думки, висловлювання не обмежуються самою лише літературою, а торкаються дуже широкого спектру проблем, навіть геополітики. Виходить, що письменникові доводиться бути більше ніж письменником. По-вашому, це нормальна річ, чи все ж ненормальна?

– Ми, грузини, й за Радянського Союзу, й у XIX столітті, й значно раніше жили так, що письменник був більше ніж письменником. І це цілком нормально, так повинно бути. Письменник – це людина, яка постійно думає; до того ж, думає не так абстрактно, як філософ, а в більш конкретних образах. Зараз над суспільством є, як кажуть, четверта влада, а насправді перша – телебачення. І це телебачення принижує роль письменника. Там виступають вєрки сердючки, наташі маґілєвські й різні тіни каролі, – а ось, наприклад, в «Українській літературній газеті» я читаю думки дуже розумних людей, письменників, та їх до телеефіру не допустять ніколи. Яким би не був мудрим, а на екран ніяк не втрапиш, там по різних каналах завжди виступають одні й ті ж... У них вже з обличчя видно, що вони не можуть думати – а справжні письменники не мають можливості виступити, і сказати що вони думають… Скажіть мені, чи є такий співак, який співає про реальні проблеми людей?

– Авжеж, є такі співаки, групи, і нерідко дуже цікаві. Але ефіру вони не мають, а якщо й мають, то дуже рідко. Зазвичай грають на тусівках, на квартирниках, через інтернет поширюють свої альбоми. До речі, власники телеканалів на ваші закиди скажуть: ми показуємо те, що люди хочуть дивитися і як хочуть розважатися...

– Ну, це зрозуміло. Але незрозуміло, коли людина, яку вважають нормальною, іде розважатися не в театр, не в кіно, а – по магазинах, куди їй зовсім не треба, дивитися на різні речі. У росіян є такий вислів «з жиру бісяться» – оце воно і є. Панування багатих людей над бідними, коли багаті роблять, що хочуть, а бідні не можуть нічого. Я думаю, що це треба поміняти. В багатьох країнах світу так уже зробили, це називається конверґенція. Наприклад, у Швеції ніхто не зрозуміє, капіталізм це чи соціалізм, це називають «швецьким соціалізмом», де кожна людина має і право, і можливість мати свій маленький бізнес.

Якось мене запросили на зйомки реклами боржомі в Закарпаття, і ми там ночували в готелі, який належить одній українській сім’ї. Ми були дуже задоволені цим готелем, бо господарі дуже старалися зробити так щоб усім, хто в них зупиняється, було зручно, і щоб їжа була смачна, і щоб почувалися добре. Дай Боже, щоб у кожного українця була така справа! Так от, усі вони – господар, господиня, їхні діти – весь час працювали! Гадаю, що гарний прибуток мали – але ж вони його відпрацьовували сповна ніхто не байдикував. Ось таких людей треба підтримувати, не заважати їм. Зараз, правду кажучи, заважають Україні, бо Україна має такий потенціал, що може захопити весь європейський ринок у багатьох галузях…

– Розкажіть, будь ласка, про те, що ви зараз пишете?

– Зараз я пишу дуже цікаву книжку. Коли народилася моя старша донька Оліко, 6 грудня 1969 року, я записав у щоденнику: «Народилася людина. Вона поки що може тільки відкривати очі, може тільки плакати…» І відтак вона росла – а я записував усе цікаве, що вона казала, робила. Скажімо, біля Тбілісі є великі персикові сади – і ось одного разу навесні, коли персик квітнув, вона мені сказала: «Тату, поглянь, яка велика рожева хмара!»

Ось так я записував, вона росла, і одного разу, коли їй було вже 14 років, я мав здати до видавництва книжку казок, але мені чомусь не писалося тоді, я дуже мучився... І вона раптом мені сказала: «Тату, я люблю твої казки, але я хочу, щоб ти написав про маленьку дівчинку і її друга. Щоб про їхню дружбу написав! І хочу, щоб там усе було не казкове, а таке, як у житті». Після цього я мовби іншими очима глянув на світ – і за три місяці дуже легко написав повість «Елі і Рару».

І коли народилася моя молодша донька Ірене, я теж усе записував. Коли мене прогнали з Грузії, я взяв її в Україну, ми весь час були разом, і в мене записано все, що вона говорила чи робила до 12 років.

І ось одного разу я перечитував ці записники і побачив, що в мене вже готова книжка, цікава не лише для читачів, а й для психологів – про те, як росте дитина. Отож, я все це опрацював і відправив у грузинський журнал, де його скоро будуть друкувати. Я вважаю, що це дуже великий труд, бо до мене такого ніхто не робив у світі, жоден письменник. Я жартував, що за великим Ґете весь час ходив Екерман і записував усе, що той казав, – а ти, казав дочці, ще не Ґете, а я вже ходжу за тобою і записую, як Екерман. І справді, там іноді такі перли, що просто дивуєшся!

Я цю книжку написав ще й з такою пропаґандиською метою, щоб молоді люди, які не можуть вирішити, чи одружуватися, чи мати дітей, не вагалися. Бо це найкраще, що може бути на світі, – думати про дітей, писати про дітей. Про що ж іще писати?! Що може бути краще, миліше, ніж дитина?!

Ось я вчора працював, а тоді вийшов покурити – й у вікні будинку навпроти бачу, як грається маля. Іноді до нього підходить мама, вони про щось говорять, і маля далі собі грається – то парасолькою, то визирає, що робиться на вулиці... Мені так приємно на це дивитися! Тому що в дитини ніколи не буває пустопорожнього часу, її час завжди заповнений – грою, і ця гра є головним у її житті. Якщо доросла людина теж зберігає в собі здатність гратися – то це людина, а якщо вона стає такою, що лише ходить і дивиться, що б купити – то це вже не людина. Нам треба в них, у дітей, учитися жити. Бо їхнє життя сповнене дивовижних насолод – таких, як, скажімо, поглянути на хмарку... Ми, дорослі, дуже рідко дивимося на небо – але ж хмари такі красиві… А дитина весь час дивиться чи на хмару, чи на дерева, чи на птахів! Серце дитини ніколи не буває байдужим. Завжди серце тремтить – від усього що трапляється у світі…

Іван Андрусяк