Це — тритомне зібрання документально-есеїстичних текстів, присвячених різним діячам нашої культури — від родини Нарбутів до поета Вишеславського, так чи інакше пов’язаних із півднем України та із мандрівками автора — під назвою «Незаймані сніги». Добрий привід поговорити про культуру, письмо, пам’ять...

— Пане Григорію, як виникла ідея видати тритомник «Незаймані сніги»?

— Звісно, така велика книга не могла з’явитися і «вигадатися» швидко. Я давно і багато писав про свої подорожі, в яких шукав не тільки «туристичні» враження, а й інформацію про різних цікавих людей, важливих людей, про котрих у нас, на жаль, мало знають. А потім вирішив об’єднати п’ятнадцять таких есеїв, п’ятнадцять мандрівок у книгу. Проте виявилося, що це зовсім не проста механічна робота — тексти довелося практично переписувати наново.

— «Незаймані сніги» вражають кількістю, величезним масивом цікавих фактів. З одного боку, це — очевидний плюс, а з іншого — факти взагалі нескінченні, й авторові доводиться якось обмежувати їх, шукати момент, де треба зупинитись...

— Так, це справді цікаво, але небезпечно. Пригадую, в Кіровограді був такий собі слюсар Ільїн — ніби звичайна собі людина в кирзових чоботах, але насправді зовсім незвичайна. Ільїн мав два приватні будинки, і всі вони були цілковито заповнені колекцією антикваріату. Там можна було знайти все, що хочеш, — від зовсім раритетної на той час книжки Яворницького про запорозьких козаків до яєць Фаберже. Ільїн знав, здається, про кожну старовинну річ в усіх сусідніх містах і селах та постійно прагнув придбати собі ще й іще антикваріату. Практично в нього вдома не було місця для життя, лише якась маленька шпаринка поміж експонатами, щоб спати. Звісно, він нікого не пускав додому, бо боявся крадіжок, а коли помер, значна частина колекції вмить кудись «випарувалася». Так от, щоб не стати таким маніякальним колекціонером старовини без меж і сенсу, треба дійсно вміти зупинитися. Особисто я роблю це тоді, коли відчуваю якусь виснаженість, пересиченість теми. Тоді знаю: про це писати більше не варто.

— Історії з книги ви називаєте мандрівками. Чи пишете у мандрах?

— Я пишу майже будь-де, навіть у готелях. Правда, де-де, а досі не випало писати в кав’ярні. А замолоду в мене була така мрія чи фантазія. Тоді саме були популярні спогади Іллі Еренбурга, де він розповідав, як у Парижі писав у кав’ярні. Власне, він просиджував там цілі дні, бо замовляв каву, а грошей не мав — і тому чекав, щоб хтось зі знайомих допоміг йому платити замовлення, інколи чекати доводилося довго. А я потім потрапив до Парижа, але там уже було не до сидіння й писання, Париж потребував, щоб ми весь час бігали, дивились і запам’ятовували. Мені все одно, де писати, аби це було місто з його ритмом, енергією та метушнею. А от у селі я ніколи не пишу, там я лише набираюся вражень, відчуттів, краєвидів.

— Те, що ви говорите (і не лише в цій книжці) про умовно південну частину нашої країни, постійно нагадує мені одну річ. Якщо політично й соціологічно прийнято вважати, що Україна поділяється головно на захід, схід і центр, то в сфері культури, літератури, очевидно, актуальнішим є поділ на південь і північ. Адже, як мені здається, Львів, Київ і Харків, наприклад, літературно ближчі одне до одного, ніж кожне з цих міст — до Одеси, Миколаєва чи навіть Дніпропетровська. А як ви гадаєте?

— Абсолютно згоден. Я теж думав про це. Звісно, замислювався й про причини такого явища та сформулював для себе пояснення. Можливо, справа в рельєфі, географії. На півночі скрізь більшою чи меншою мірою присутні ліси та гори. Навіть якщо це лише лісостеп і невисокі пагорби, вони все одно створюють більш-менш затишний рельєф, захищений. А на півдні, в степах, усе зовсім по-іншому: тут людина зазвичай сама-самісінька перебуває на величезному відкритому просторі й має зовсім інші відчуття, тут більше страху, недовіри, хоча й дихається вільніше. Це відчуття добре передав Винниченко, коли навіть власна тінь викликає підозри. Як наслідок — певна самоізоляція, хуторянство та замкнутість. І письменник із Дніпропетровська зазвичай уявлення не має про літературні процеси, що відбуваються, припустімо, в Кіровограді. Це, звичайно ж, неминуче призводить до бідності. Особливо коли накладається на загалом неуважне ставлення до культури, притаманне нашій країні. Ось, наприклад, якось я поїхав в Одесу, щоб дізнатися всіляких деталей про перебування там Марка Кропивницького. У нього в Одесі трапилося гірке розчарування — він вирішив там на свій ювілей провести бенефіс, майже на останні гроші винайняв Оперний театр, а людей прийшло зовсім мало. А ще перед тим він в Одесі працював, тобто мало бути щонайменше з десяток адрес, пов’язаних із Кропивницьким. Та коли я прийшов до музею, виявилося, що ніхто нічого не знає не лише про те, де і що там робив Кропивницький, не знають навіть адрес та назв тодішніх театрів.

— А що скажете про сучасну літературну ситуацію в Кривому Розі?

— Кривий Ріг у літературному плані дуже скромний. Але я не думаю, що це — трагічно. Мабуть, у кожного міста є якась своя функція, місія. І Кривий Ріг у цьому сенсі є містом, де видобувають руду та займаються металургією.

— Напевно, загальною думкою є те, що редагований вами «Кур’єр Кривбасу» — одне з найбільш репрезентативних літературних видань країни, де більш-менш урівноважено представлені різні стилі, концепції, школи й напрямки. Як удається витримати баланс?

— Справді, нашу розмаїтість визнають усі. Але не всі це вважають перевагою — свого часу в «Літературній Україні» написали, що журнал «схожий на зливну яму». Я спочатку переживав через це, а потім заспокоївся. Насправді, моя участь у створенні балансу стилів письма й ідей мінімальна, я лише намагаюся відбирати талановитих авторів для журналу, а талановиті люди завжди мають різні погляди, настрої, інтенції — тим вони й цікаві.

— Зараз часто обговорюють рівень українських перекладів і перекладачів. А ваші враження як редактора — ситуація поліпшується чи погіршується?

— Однозначно поліпшується. Останні років із п’ять стали перекладати краще. І до речі, «Кур’єр Кривбасу» все більше журнальної площі відводить саме на переклади, й ми плануємо цю тенденцію продовжити. Тобто, звісно, проблеми є, далеко не всі переклади вдалі, й перекладачів замало, але порівняно з попередніми роками в цілому є прогрес. Навіть узяти той простий факт, що нинішнє покоління письменників в цілому в масі краще й більше знає іноземних мов, ніж попередники. Взяти, наприклад, так звану львівську жіночу школу поезії — Ірину Старовойт, Олену Галету, багатьох інших, — вони всі знають по кілька мов, і це дуже важливо для культурного обміну, для підвищення рівня нашої літератури. Я б сказав, що це певний щабель і певний шанс.

— До речі, про шанси. Багато хто вважає, що драматичні зміни в українській політиці останнього року можуть призвести й до культурного занепаду. Чи погоджуєтеся ви із цим?

— Звісно, такі побоювання мають під собою ѓрунт. А з другого боку, принаймні якщо говорити про літературу, творчість — це абсолютно паралельний до політики процес. Вони напряму не пов’язані, й ніхто, ніяка влада не заборонить людині писати, а за новітніх комунікаційних умов — і читати ніхто не завадить. Тим більше, ті люди, які створюють політичні проблеми, вони ж усе одно не читають, і слава Богу! Та й мода на літературу навряд чи повернеться разом зі стотисячними тиражами, а, отже, навряд чи будуть стимули її всерйоз «приструнювати».

— Що зараз пишете чи плануєте написати?

— У мене мрія: хочу написати повість про життя підлітка в окупованому німцями Кривому Розі. Я маю щоденник за 1941—1943 роки одного хлопця, який став потім художником, і спогади одного емігранта про той же час. Сюжети, які там є, планую використати у своїй повісті. Але це не буде повість про політику, партизанів, бої — ні, це буде розповідь про буденне життя в небуденній ситуації, серед голоду, небезпек і приниження — про те, що і в тих обставинах життя тривало.

Олег Коцарев