Колись від спеки вона тікала у довгі подорожі Гімалайськими хребтами, нині ж мандрує у пошуках пригод під жагучим сонцем України. Щоправда, маршрути коротші – від вентилятора вдома до чиновницьких стін, під якими ласкавої зустрічі не чекай. То вона в перших рядах акції «Зробимо Київ чистим» вуличне сміття чиновникам принесе, то в демонстрації крокує із гаслом «Так свободі зібрань!». Каже Карпа, що й після народження донечки не збирається покірливо варити кашу в бігудях на голові. Як назвуть малу Карпу, Ірена досі не вирішила. Кастинг імен триває. А тим часом Ірена з її американським чоловіком Норманом Хенсеном мріють про власний будинок за містом, захоплюються Францією, виховують Карму та вивчають буддизм. 

«Люблю Париж…»

– Якось так сталося, що мої три найближчі подруги живуть за кордоном – Кропива в Парижі, ще одна в Мюнхені, а третя в Порт-Луїсі, – ностальгічно почала розповідь Ірена, яка нещодавно повернулася із мандрівки Францією. – Вони не причетні до творчості, хіба тим чином, що є моїми музами. Принаймні Кропива. Мушу з ними хоча б іноді бачитися, щоб надихатися.

З Кропивою дружимо вже чверть століття. Було колись, мені здалося, що наші дороги розійшлись. Я її зустріла, коли була проїздом у Парижі ще за часів моєї дружби з Дімою Корсом, мільйонером, якого Кропива тоді умудрилася залучити до намазування маслом бутербродів зі шпротами на своєму дні народження. Відсутність понтів була його позитивною рисою. Тоді ми не мали про що поговорити з нею, і це було страшно тупо… Але згодом Кропива вийшла заміж за француза, освіченого і  начитаного чувака, який все життя подорожував. Він значно старший за неї, тож встиг був подрейфувати серед хіппівських течій. У нього винні погреби, де є вина 1915 року народження… Життя з такою людиною змінює тебе. Зараз вони живуть на Монмартрі, у козирному кварталі, там Кропиву кожна собака знає. Асимілювалася дівчина у прекрасному Парижі. І мову вивчила, хоча ще в школі, пам’ятаю, не вміла латиницею читати, я їй французькі тексти українськими літерами писала…   

– Франція для тебе особлива країна?

– Для нас з Норманом Франція – романтична. Там, у Парижі, на станції метро «Мадлен» він запропонував мені вийти за нього… Франція раніше мене не вабила, її відкрили мені друзі. Взагалі раджу пізнавати країну через друзів, які там живуть. Вони вам покажуть найцікавіше. Люблю Париж і тому, що розмовляю там їхньою мовою, ходжу по музеях, багато їм, купую одяг... В разі чого переходжу на англійську, і французи одразу розм’якають, бо самі англійську рідко знають. Французи фантастичні. Один із друзів Кропиви запропонував, щоб ми в нього пожили, а сам забрався з хати і тинявся по друзях. Це так зворушливо! Причому він іноді приходив, готував нам прекрасну їжу, мив посуд і знову йшов геть.  

«Зміна стосунків зумовлена радістю звільнення від них»

– Ти згадала про Діму Корса. Твоя пісня в його виконанні «Я чекатиму» досі не здає позицій… А чим займається зараз Діма? 

– Пісня справді моя, написана ще у моїх 16 років. Діма Корс був прекрасний тим, що захотів співати українською, що для москаля, погодься, вагомий крок. 

Він десь є, займається своїм бізнесом. Має якийсь проект із значно сміливішими музичними ідеями. Давно ми з ним не спілкуємося, бо він мене ненавидить, навіть не вітається. Але все діється на краще. Це загальнолюдська істина. Шкода тільки, що жінки часто довго мучаться, переживають, бояться розходитися з людиною, на щось сподіваються, навіть якщо некомфортно себе з нею почувають. В мене такого не буває: тільки-но красень стає мені поперек горла, я спокійно його залишаю. Часта зміна постійних стосунків зумовлена радістю звільнення від них.

– З Антоном у вас теж прохолодні стосунки? 

– З Антоном у нас зараз кооперація з порятунку собаки. Доки Антон п’ять місяців був у Азії, собака була повністю на нас з Норманом. Зараз Карма серйозно захворіла, лікарі мені заборонили з нею бачитися до народження дитини, тож Антон забрав Карму до себе. Він її дуже любить, просто я звикла до практичної роботи – вуха їй чистити, уколи робити, а йому все це важко дається. Спершу я мала бути «мамою на вихідні». Але я їжджу машиною і можу Карму за собою усюди завжди возити, а Антон мусив її вдома залишати. Карма – складна тварина. У неї панічний страх, що її покинуть. Бувало, що ми її залишали вдома на кілька годин, а вона себе до крові роздирала… Бідна тварина тільки очухається від психологічної травми, як її чіпляє якась інфекція. І так постійно. Але їй пощастило, що ми знайшли її, а вона нас. Бо я не знаю ще людей, які б приділяли собаці стільки часу і витрачали б стільки грошей на неї.    

– Норман – ревнивий чоловік? 

– Хотілося би сказати категоричне «ні», але це б не було правдою. Звісно ж, є різниця у вихованні, у культурному бек-граунді між вітчизняними моделями і моделями з-за моря (сміється). На Заході жінка апріорі істота вільна і з власним мозком, а не придаток до кухні, дітей і ліжка. Але, навіть відпускаючи мене в далекі поїздки, він страждає, як волохатий монстр в «Алєнькому Цвіточку», бо мене нема. Чоловіки – дивні створіння. Якщо ти вже вийшла за нього заміж і наважилася мати спільних дітей, як можна думати, що тебе проміняють на якусь аферу з «галубимі глазамі»? Зрештою, в мене є лише двоє цілком неревнивих, самодостатніх друзів-чоловіків. І обоє сумлінно працювали над собою, проходячи курси самоаналізу чи буддійських практик не-привласнення. Мій чоловік лише на середині «Тибетської Книги Мертвих», але й так уже є певні прогреси і зміни звичної свідомості.

«Хотіла б пройти віпасану…»

– Ти відвідувала шаолінські монастирі, але ніде про них не розповідала… 

– І не хочу про себе в них розповідати. Уже років зо два пишу роман. Це гірська лав-сторі, персонажі якої мені милі і дорогі. Герої здійснюють велику трансгімалайську мандрівку, де частково описуються подорожі в тому числі і в шаолінські монастирі, хоча я вирішила відмовитися від автобіографічності. Зараз мене більше хвилює структурованість текстів. Взагалі пишу паралельно три книжки. Одна буде з оповідань у стилі «Добла і зла», коротких і смішних, як я люблю. Друга – це для мене експеримент, свого роду соцпроект, історія дівчинки, у котрої є реальний прототип. Я навіть ім’я і зовнішність не змінювала. Таких, як вона, таких доль, як у неї, – море. Історія про те, що в яку б безвихідь ти не потрапив, завжди є вихід. Ця книжка розгортається з написаного мною раніше кіносценарію. Чи з’явиться коли фільм, чи ні, не знаю, але ту половину гонорару, який я отримала за сценарій, давно витратила.

– Подейкують, що ти сповідуєш буддизм?

– Та ні, просто істини, які проповідують буддисти, викликають повагу і зачарування. Вони універсальніші для сучасної людини. Бо в інших релігіях багато перекручено самими церковними інституціями. Хоча раннє християнство, ще не формалізоване церковними соборами, попами, гастролями мощів і російським патріархатом, здається, було людянішим і тому потужним. Я людина європейська, отже цікава до внутрішнього і зовнішнього світів, намагаюся усе спробувати. Хоча в мене усе відбувається радше на інтуїтивному рівні. Зараз мені ближча практика «дзен». Буддизм – це круто. Я б хотіла пройти віпасану – один з найдавніших методів медитації, у якій ти протягом десяти днів мовчиш. Фантастичне очищення, особливо для публічних людей.

– Норман теж захоплюється? 

– Ні, він відкрив для себе усе це під  час весільної подорожі, коли ми поїхали у Мустанг – потайне королівство біля Тибету, де чудом зачали дитину. У нас різні резуси, вірогідність, що буде дитина, була малою, а тут після відвідин одного з храмів якось так вийшло. Тоді він накупив купу літератури в стилі «Буддизм для чайників» і зараз її студіює. Буддизм – прекрасна річ для стомленої душі. Помпезне християнство, на жаль, зараз забуло, як дарувати духовне очищення критичній людині, бо в ньому панує церковний формалізм, ритуалізація, корупція, містечкові перестороги, забобони. 

«Головне – сказати дитині все вчасно»

– Після подорожі до Парижа, ти приїхала до Львова з книжкою Гемінґвея у торбі.

– Це я так продовжувала собі Париж. Насправді книжки обираю випадково, а якщо в дорогу, то взагалі за вагою. Люблю маленькі книжки, м’які обкладинки. Пріоритети такі: автор, зміст, зручність у користуванні. Красиві книжки здебільшого стоять на полицях, а некрасиві затаскуються і читаються. Зазвичай же читаєш коли можеш і де можеш, а не вдома за столом. Останнім часом хочеться читати щось спрагле життя. В цьому сенсі сумні вірші Буковскі в оригіналі звучать чудово. Його проста англійська, як і в Гемінґвея, є доказом того, що писати талановито можна без викрутасів і маловживаних слів. Зараз читаю нобелівську лауреатку Ельфріду Елінек у французькому перекладі з німецької. Там нема такого речення, де я б знала всі слова, хоча французька – моя основна іноземна мова. От навіщо здаватися розумнішим, ніж ти є, навіщо писати слова, якими щодень не говориш? Аж бісить оця жіноча проза! 

– Ти згадувала, що у дванадцять років тебе застала бабця за читанням Мопассана і переконувала, що це «не для дітей».

– На той час я вже, напевне, втретє його перечитувала і нічого «не для дітей» там не знайшла. Я переконана, що взагалі у вихованні дітей література, класика і сучасна, де в житті персонажів присутні і Ерос, і Танатос, просто необхідна. Ніщо краще за якісну літературу не компенсує тих вульгарних банальностей, яких будь-яка дитина завжди набереться з вулиці.

– Вже знаєш, що відповідатимеш доньці на запитання «Мама, а звідки беруться діти?»  

Ну звісно ж, з капусти, куди їх скинув лелека, купивши в магазині іграшок і виявивши брак! Насправді, я не бачу жодних причин годувати дітей евфемізмами, аби потім «гірку правду» відкривали їм у грубій формі пошлі однолітки з двору. Тим паче в їх правді буде стільки перекручень, що ліпше вже мовчки вмикати «Діскавері Ченел» і дати дитині все зрозуміти. Сказати: ото ж. Тільки в людей ці шлюбні ігри бувають значно довші й невиправдано заплутані. Інструкції, якщо не стає емпіричного досвіду, дєвочьки дочитують в спеціальних кольорових журналах. А ти ліпше Мопасана почитай. На власному досвіді пробувала. 

Головне – сказати дитині все вчасно, як тільки з’являється у них цікавість, а не чекати «поки підростеш і дізнаєшся», це справді гидко і непедагогічно.

Божена Городницька