В Україні нема де жити великій ідеї. Такій, що перекидала би місток із минувшини в майбутнє і творила національну ейфорію. Немає єдиного гуманітарного ґрунту. Історики–хробаки ще намагаються рихлити моноліт колективної пам’яті задля її гармонізації з фактами, а видавці доволі енергійно оприлюднюють їхні дослідження. Та зверху лягає важка непроникна потвора так званих «українських ЗМІ», які вже й зовні не дуже нагадують інструмент пошуку правди, а є лише бізнесом — зароблянням грошей на подразненні нижчих людських інстинктів. Ці інстинкти найкраще реагують на конфлікт, а отже, й розважливе історичне знання пресі не потрібне. Ну, а згори гуманітарного шару — політична, прости Господи, еліта, що і «замовляє музику» для ЗМІ; й істориками ця «еліта» геть не цікавиться. Все прозоре настільки, що іще десять років тому французький філософ спрогнозував наш нинішній стан: «Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації — давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат серед українського народу» (Ален Безансон. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. — К.: Пульсари).

Поняттєвий дальтонізм

Французи взагалі — лідери політичної філософії. Саме вони першими зрозуміли, яку руйнівну роль у світовій історії відіграє спотворена колективна пам’ять, котра осідає у шкільних підручниках: «Роль шкільних підручників у формуванні образів ворога стала особливо очевидною після Першої світової війни». Це — цитата з книжки «Європа та її болісні минувшини» (К.: Ніка–Центр, 2009), написаної французькими дослідниками із залученням інших європейських колег. Вийшла вона там два роки тому і встигла спричинитися до розробки деяких рекомендацій ЄС стосовно гармонізації конфліктної історичної пам’яті («пам’ятевих ран»). Судячи з українського публічного дискурсу, у нас переклад цієї книжки просто не помітили.

Українські політики, схоже, взагалі не розрізняють понять «історія» та «історична пам’ять». Історики систематизують факти минувшини, а те, як суспільство розуміє спільний здобуток науковців, — і є колективною пам’яттю. Це річ цілком керована і належить до головних об’єктів будь–якої політичної гри. «Ефективний спосіб мобілізації громадської думки та її планування», — так характеризують соціальну пам’ять французи. Причому мобілізаційний ресурс пам’яті всеохопний, вирішально впливовий навіть на економіку. Українські філософи з Академії наук так і значать: «Скарбниця виробничого, пізнавального і комунікативного досвіду» (Філософський енциклопедичний словник. — К.: Абрис, 2002).

Аби пристосувати цей вельми ефективний суспільний інструмент до своїх праґматичних потреб, політики максимально спрощують історичну основу колективної пам’яті. Виходить «мелодраматична історична оповідь, відформатована для «широкого загалу» і дуже близька до найбільш традиційної політичної історії». А далі цей симулякр політики й іменують власне історією. Прикладів перед наші очі доста. Пригадуєте, скажімо, як Голова Верховної Ради на всю країну оголосив, що науковці, мовляв, ще недостатньо вивчили історію ОУН та УПА, аби визнати тих ветеранів «рівними» з ветеранами «Великої вітчизняної»? Насправді ситуація зовсім інша — її змальовано українськими та європейськими істориками у книжці «Україна Модерна: Війна переможців і переможених» (К.: Критика, 2008): «Попри те, що лише від 1998 до 2002 року з’явилося близько 1400 публікацій з цієї проблематики, широка громадська думка формується під впливом не наукової літератури, а політизованих засобів масової інформації». А погоду в більшості нинішніх ЗМІ, уточнимо, роблять саме політики.

Як бачимо, політики (а В. Литвин, зокрема, ще й формальний історик!) відверто пересмикують: підміняють історію кон’юнктурно сконструйованою ними колективною пам’яттю. У щойно згаданій книжці ґенезу та результат такого політ–шулерства окреслено так: «Чорно–білий» підхід у ставленні до «інших» майже на генетичному рівні закріпився в людей старшого покоління, став способом мислення і моделлю поведінки. Нині цю особливість масової свідомості експлуатує у своїх вузькопартійних інтересах більшість політичних сил». Ці «політичні сили» мають гарного навчителя — Сталіна. Саме він колись геніально підмінив історію як науку моделлю колективної пам’яті, викладеною у «Короткому курсі ВКП(б)».

Зараза зі Сходу

Сьогоднішня офіційна Росія відверто й безсоромно повернулася у фарватер Сталінської політтехнології. Істориків там більше не помічають. Один із найбільших тамтих вчених — Алєксєй Міллєр — гірко констатує: «В России правда о Великой Отечественной войне так и не стала частью общественного сознания» (Русский Журнал. Рабочие тетради. — 2008, №3). І цю ідеологію забуття сусіди активно експортують в Україну, сіючи отой, на початку згадуваний А.Безансоном, розбрат. У тій–таки книжці «Війна переможців і переможених» професор Єльського університету Т. Снайдер констатує: «Російські дискусії навколо своєї недавньої історії та колективної пам’яті... не просто прийшли в Україну, — значною мірою вони відбувалися і відбуваються тут».

Французький інтелектуал А.Безансон писав: «Нацистський злочин був здебільшого фізичним. Він не заразив морально своїх жертв і свідків, від яких не вимагали прихильности до нацизму». Руйнівну дію Сталінської інфекції нинішня Україна переживає досі. Соціологи свідчать, що 12,3% російськомовного населення відверто ворожо ставляться до україномовних співвітчизників лише через те, що ті не довіряють «короткому курсу» колективної пам’яті, а взорують на висновки наукової історії (див.: Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. — К.: Києво–Могилянська академія, 2009). У країні утворилася парадоксальна ситуація, коли в колективній пам’яті водночас співіснують позитивні образи Івана Мазепи і російського царя Петра, котрий його нищив; В’ячеслава Черновола та його карателя Володимира Щербицького. За такої шизофренічної стратифікації годі сподіватися на якусь тотальну мобілізацію населення задля розв’язання кризових проблем.

Сучасна Німеччина стала основною потугою Європи завдяки очищенню колективної пам’яті Нюрнберґом. А «комунізм... тішиться привілеєм забуття і всепрощення», — писав А.Безансон. Десять років тому цей французький мислитель іще мав надію, що ЄС зможе вистояти супроти «газового» та ідеологічно–військового пресингу Кремля: «Процес над російською історією... на трибуналі історії... є найголовнішим з усіх подібних». Але сьогодні вже ясно: Європа здала Україну на поталу Росії. І хоч у європейській пресі комунізм прирівняно не лише до нацизму, а й до сучасного тероризму, висновки українсько–європейського публіциста Миколи Рябчука лишаються, на жаль, суто теоретичними: «Визнання неможливості будь–якого примирення і «співпраці» із терористами; можна дозволити їм утекти, але не можна їх цілковито розгрішувати і звільняти від подальшого переслідування, від кримінальної та моральної відповідальності». (Микола Рябчук. Улюблений пістолет пані Сімпсон. — К.: К.І.С., 2009).

Режим для хворого

Але попри неможливість формального Нюрнберґа–2 Європа якось дає раду своїм проблемам із конфліктною колективною пам’яттю. Деякі колись підрадянські країни здійснили люстрацію («вичистили» з державної служби колишніх «позаштатників» КДБ). А в нарешті об’єднаній Німеччині взагалі було простіше: «Возз’єднання уможливило зміну еліт: замість їх декомунізації чиновників Східної Німеччини просто замінили чиновниками Західної Німеччини», — читаємо у книжці «Європа та її болісні минувшини». Тут же — цілий розділ, присвячений недавно популярній в Україні темі примирення у постфранкістській Іспанії. Виявляється, все було знов–таки по–іншому, аніж нам пояснювали наші політики. По смерті диктатора там дійсно оголосили «загальну амністію без процесу чистки і без посередництва істини чи правосуддя». Але це не допомогло, «конфіскована пам’ять переможених» опиралася, аж поки на початку 2000–х тут не дійшли формули: «Правда і відшкодування за браку правосуддя». До речі, саме після того Іспанія перетворилася з відсталої окраїни на динамічного європейського гравця.

В Іспанії, як і по всій Європі, було створено спеціальні комісії істориків «саме для того, щоб боротися зі стереотипами, заповнювати прогалини і долати невігластво та взагалі щоб боротися з наслідками колективної пам’яті, яка відбиває спотворений і негативний образ іншого». Саме в ті часи (2001—2003 рр.) відбулися й українсько–польські історичні конференції зі спільного вивчення «болісних» точок нашого спільного минулого. Що характерно: ці засідання у прямому ефірі транслювали основні теле– та радіоканали Польщі. У нас це пройшло непомітно, та й уявити щось подібне на українських каналах неможливо...

Відтак висновок, до якого доходять французькі дослідники, такий: «Найкращий спосіб побудувати міцний мир і гарантувати відносно гармонійне співіснування в демократичних умовах полягає в тому, щоб з’ясувати «правду» про конфліктну минувшину і надати матеріальну й символічну компенсацію, яка б відображала визнання жертв політичного насилля». За великим рахунком, цим шляхом ішов попередній український Президент В. Ющенко — шкода, лише, що радники в нього були не начитані. За цей шлях його сьогодні і ганять ідеологічні шулери з Партії регіонів. І саме тому їм книжка «Європа та її болісні минувшини» — без потреби. Ба більше: вона розвінчує їхні справжні цілі, що полягають у форматуванні геть не дотичної справжньої історії «символічної минувшини, призначеної для потреб конфронтації та змагання... для передвиборчої інструменталізації пам’яті».

І що — даремно видавці випустили цю книжку? Один відомий американський футуролог зазначив: «Абстрактні ідеї якимось чином просочуються вниз до рівня народної свідомості протягом одного–двох поколінь» (Френсис Фукуяма. Великий крах. — Л.: Кальварія, 2005). Одне–два покоління — це за безцензурних умов. А скільки нам іще чекати на зміни в колективній історичній свідомості, коли й досі перебуваємо під потужним впливом російської «агресивно геґемонної історіографічної вульґати»?

Костянтин Родик