Здавалося б, життя і доля цих текстів – у паралельних площинах, а часова, естетична й жанрова відстань між ними – добрий шмат нескінченності.

Хтозна, чи сподівалися Стокер і Хвильовий, що їхні історії комусь закортить дописати й продовжити. Але чого вони точно уявити не могли, то це спільного результату, якого досягнули їхні сучасні інтерпретатори.

Роман “Дракула: повстання мерців” (Х.: Клуб сімейного дозвілля) та повість “Аглая” (К.: Смолоскип) з’явилися на початку цього року – так з’являються над водою ноги спортсменок у синхронному плаванні.

В обох виданнях читацьку увагу насамперед інтригують прізвища авторів. У першому випадку відразу закрадається підозра, що Дейкр Стокер – псевдонім, хоча насправді він таки родич засновника упирського жанру. Натомість, з якихось незрозумілих причин, автор “Аглаї” публікує своє продовження роману Хвильового під псевдонімом Артем Сокіл, а видавці лише напускають туману, хоча зрозуміти сенс такої містифікації неможливо.

Зазвичай сиквел – безпосереднє свідчення популярності оригінального твору – з’являється в тому ж часі, що й першоджерело. Часто-густо на поверхні лежить комерційна мотивація, і саме нею зумовлена традиція художніх “провалів” більшості творів такого кшталту.

Однак із часу появи “Дракули” минуло понад 110 років, а дистанція між романом Хвильового та публікацією його продовження – більш як 80 років. У світі сиквелів та рімейків – це виняткові ситуації (найвідоміший приклад “запізнілого” сиквела – роман Олександра Ріплі “Скарлет”, який з’явився через 55 років після появи “Віднесених вітром” Маргарет Мітчел).

Ще одна очевидна паралель між “Дракулою” і “Вальдшнепами” полягає в тому, що сиквели цих творів – неочікувані, бо неможливі суто з “технічних” міркувань. Охочих “дописати” Дракулу протягом ХХ сторіччя не бракувало, одначе нащадки Брема Стокера відкидали цю можливість, допоки в сім’ї не з’явився літературно обдарований екземпляр. Що ж стосується роману Хвильового, то про яке продовження можна говорити, якщо друга частина “Вальдшнепів” не збереглася й текст сьогодні залишається всього лише обрубком роману? А втім, роман Брема Стокера, на думку багатьох дослідників, також незавершений. Попри колоритну гонитву за Дракулою, що буцімто щасливо завершується перемогою над його циганським ескортом, у Стокера немає очікуваного читачем фіналу, який потвердив би загибель князя упирів. 

Але всі ці перегуки між оригінальними творами Хвильового і Стокера – лише далеке тьохкання, порівняно з ревищем збігів у сиквелах Дейкра Стокера (варто уточнити, що книжку він написав у співавторстві з Айєнтом Голтом) та Артема Сокола.

Головні герої “Аглаї” – це Митя, син буремної та сексапільної московитки Аґлаї, і Аглая №2, дочка Дмитрія Карамазова. Тим таки шляхом пішов Дейкр Стокер, змусивши головних героїв “Дракули”, Джонатана та Міну Гаркер, подарувати світові нового антивампірського прапороносця – Квінсі Гаркера. Артем Сокіл відчайдушно натякає, що з походженням Миті – каламутна історія, він запросто може бути спільною дитиною Карамазова і Аґлаї №1. Ще далі пішли Стокер і Голт, які вирішили погодитись з версією Френсіса Форда Копполи, й проголосили батьком Квінсі не пияка-Гаркера, а самого Дракулу.

На превелику радість Івану Сергійовичу Тургенєву, діти полум’яно ненавидять своїх батьків, хоч і добряче плутаються, чиї саме вони діти. Доходить до того, що син Аґлаї, традиційно “мамулуватий” Митя вже на початку повісті в якихось дивних конвульсіях пароксизму убиває свою матір. Чи варто й згадувати, яка мета у Квінсі Гаркера?

Навіщо треба було збіднювати художній світ “Вальдшнепів” і “Дракули”, спростивши всі тамтешні конфлікти до карикатурного протистояння “нової людини” і “старого світу”, – Ленін його знає. Але не тільки ця ідея підганяє сюжетний розвиток обох творів. Є ще одна. І, як на мене, саме заради неї ці твори й були написані.

Дейкр Стокер виявився типовим “правнуком поганим”, і влаштував своєму славетному родичеві масштабну екзекуцію. Знищивши і висміявши всі ідеї, закладені Стокером №1, він у своєму продовженні досхочу збиткується над класиком, перетворивши його на жалюгідного, заздрісного й безталанного персонажа “Дракули: повстання мерців”.

Так само ідея своєрідної помсти оригіналу випирає і з “Аглаї” Артема Сокола. Автор усіляко намагається “розлучити” Хвильового з його еклектичними комунарсько-національними переконаннями, й заради цього нищить складну структуру характерів, що нею відзначалася перша частина “Вальдшнепів”. У Сокола Аглая №1 – миргородська вертихвістка, нікчемна примара, тінь минулого, Аглая №2 – натуральний плакат, на якому по черзі спалахують написи “відродження” та “самогубство”. “І потім, ці абстрактні розмови про націю”, – цього зауваження Ганни з “Вальдшнепів” досить, щоби окреслити “художній простір” повісті Сокола.

І, насамкінець, остання паралель. Я переконаний, що і “Аглая”, і “Дракула: повстання мерців” були написані з добрими намірами. Внаслідок бажання здмухнути пилюку з оригіналів, виправити тамтешні помилки, подати новий, сучасніший погляд на сюжети, що стали (кожен по-своєму) вічними. Але література – це ще й спорт. І змагання з попередниками – одна з основних дисциплін. Просто іноді – це гра в шахи, а іноді – боксерський поєдинок.

Михайло Бриних