У цій книзі на наших теренах відтворено ситуацію, знайому будь-якому мешканцеві Берліну: східне Рівне лишилося злиденними радянськими нетрищами, а західне, обнесене прикордонним муром, стало оазою капіталістичного процвітання. Звичайно, що поговорити про реальне місто Рівне варто саме з автором цієї фантасмагорії, — поетом і письменником Олександром Ірванцем.

— Олександре, ти корінний рівнянин?

— Фізично, біологічно я народився у Львові. Хоча місцем народження взагалі записали село у Волинській області, де батьки, молоді студенти-заочники, були прописані.

— Тож як опинився у Рівному?

— В районі 1966-го, ще до 50-річчя Жовтневої революції, коли мені було рочків, мабуть, п’ять, мій тато, — тоді головний агроном колгоспу, — за допомогою своїх співучнів по Сільськогосподарській академії перейшов на роботу в обласному управлінні сільського господарства у Рівному, яке тоді ще називалося Ровно. Ми жили в різних місцях Рівного, деякий час — навіть поза містом, неподалік аеропорту, поки тато не отримав свою першу квартиру на вулиці Московській, тепер Степана Бандери. Свідоме становлення проходило там. Там я закінчив вісім класів, звідти вступив у Дубенське педучилище, 40 кілометрів від обласного центру. Я дуже люблю Дубно, воно справді дуже гарне. Але вертаюся до Рівного, бо в мене немає іншого «свого» міста. Воно моє, і я настільки його полюбив, що навіть угатив про нього роман.

— Що ж найперше запам’яталося у дитинстві?

— У 60-х був популярним такий вид спорту, як мотобол, — його у Рівному вже немає, а тоді я його дивився з великим задоволенням. Чуваки на мотиках ганяють великого м’яча — це такий джаз! На місці палацу Любомирських, руїни якого описані Володимиром Короленком у «Дітях підземелля», стояв великий дерев’яний стадіон. Було круто, коли кілька десятків тисяч людей заходить на цю дерев’яну конструкцію і вона починає поскрипувати. Я один, сестра ще не народилася, батьки молоді, таке відчуття приростання до міста... Ми виходимо з того мотоболу, і тато купує мені нарізаний голландський сир, бере свіже жигулівське пиво — за совєтів воно взагалі було ніяке, але свіже можна було пити. Мама репетує: «Не наливай йому алкоголю!», а тато таки дає мені ковток пива і шматок сиру. Такий кайф, оцей смак... Асоціації дуже часто зав’язані на смаках, на запахах. У Пруста — тістечко «Мадлен», а в мене оцей сир із пивом.

— Де ти зараз там живеш?

— У новішому районі міста, вулиця Струтинської, на дев’ятому поверсі. Це одна з крайніх східних точок міста, звідти видно Київський в’їзд, розв’язку, біля нас — мала Окружна дорога. Нічого, мене не ломить. У мене вірш «Дев’ятиповерхова панельна вітчизна» якраз про цей будинок. Звичайно, контингент різний, від вчителів до п’яничок, але загалом люди стерпні. Хоча я постійно й живу зараз з дружиною в Ірпені, але в Рівне їжджу часто. Там мама, там друзі, там все. Зараз у «Фоліо» готується вже третє видання роману «Рівне/Ровно». Там я багато вигадав, але й багато взяв з реального життя, тому я приїжджаю у свій твір, по суті.

— Які твої улюблені місця і маршрути у місті?

— Місто, на жаль, безлике. Замок Любомирських був остаточно розбомблений ще у роки війни, потім там переховувалося оунівське підпілля, потім його остаточно залили бетоном, і я підозрюю, що там ще були живі люди. Можу лише уявити старі часи — в мене є набір старих листівок. Дуже багато гарної губернської двоповерхової архітектури польського періоду зруйнували, і зараз продовжують це робити. Я ще пам’ятаю, як на нинішній центральній площі Шевченка не було кінотеатру «Україна» (колишнього «Жовтня»), а стояли квартали отих двоповерхових будиночків. Але їх понищили якраз до 50-річчя революції.

— Що ж лишилося?

— Дуже гарний парк імені Шевченка, він є навіть у підручниках для фахівців з паркової справи. Добре спроектований, без зайвих викрутасів, лежить на схилах, але не горбистий, навпаки, дуже зручний для проходження: якщо йти знизу вгору, не втомишся. Він займає значну частину міста, і я боюся, що теперішні крутелики почнуть в ньому якусь фігню будувати. А ми ж тоді жили на Московській за два квартали від парку, і мій пубертатний період, перехід від дитинства до юності, проходив саме там. Перша бійка, перший портвейн, перші поцілунки... Що ж до маршрутів, то прекрасна місцина по дорозі від водосховища, якщо піти в бік міста уздовж річки. Там непроходимі зарості, там сидять рибалки, там парочки цілуються чи хтось випиває — тепер вже не портвейн, а якісь інші напої. Так можна йти попід стрільбищем до мосту-шляхопроводу. На другому боці, попід мостом, один з тих старих польських, може, навіть і російських будинків — кінотеатр «Партизан», зараз вже недіючий. То для мене дуже знакове місце.

— Чому?

— Бо у Рівному головною розвагою, як і по всьому СРСР, було кіно. Ми з однокласниками втікаємо з уроків, йдемо у «Партизан», або у дитячий кінотеатр «Юність» — там квитки всього по 10 копійок були, а в інших треба було по 15 платити. Прогулюємо, куримо під мостом одну «Приму» на всіх — хтось там цигарку надибав... Отаке буття тінейджера середнього міста.

— Центр завжди панує на карті спогадів, а як же з передмістями?

— Маю так само багато улюблених місць на Льонокомбінаті, де місто кінчається. Мені пощастило, що живу там, де, як у моєму вірші сказано: «видно за полем село Бармаки», бо у мене поряд Бармацьке урочище. Це дуже красиві яри. Коли я вчився у школі, у підручнику з природознавства в 4-му класі були кольорові вклейки, і на окремому аркуші — Бармацькі яри біля Рівного. А якщо продовжувати цей маршрут, то далі по периметру — траса на Решуцьк, на Олександрію, там чадить наш смітник час від часу, його видно і чути...

— Навіть до смітника є сентименти?

— Ну, так. Я дуже давно переїхав до Києва. Я людина цікава, люблю вивчати місто, в якому живу. Але я точно знаю, що в Києві є місця, в яких я ніколи не був і ніколи не побуваю. А в Рівному нема навіть найвіддаленіших районів, у яких би я не побував бодай раз у житті. Це єдине місто, яке повністю охопив і знаю. Так, воно стоїть на місці геть іншого міста. Але мені це не заважає його любити. Воно має свою ауру, свою енергетику. Яке б воно не було безлике, але за час його становлення вже виробилися якісь його персонажі та звичаї. Рівне живе своїм ритмом, своїм життям, не київським, не луцьким, і це найголовніше. Я його люблю таким, яким воно є, — з панельками, з хрущовками, сталінками, — бо воно вже при мені було таким, іншим його не знаю.

— Ми трохи поговорили про архітектуру, а як би ти окреслив геометрію, рельєф міста?

— Із супутника Рівне нагадує ромб, спрямований зі сходу на захід. Стара частина лежить на площині, внизу, на лівому березі ріки, а від середини, де я провів Мур у романі, рельєф підіймається вгору на схід, у бік Києва, і, відповідно, на захід осідає. Посередині центральна траса, Соборна, яка тягнеться від Києва в бік Луцька. Місто більш-менш симетрично приростає в обидва боки від неї. Рівне дійсно між сходом і заходом. З півночі у нас Білорусь. У Рівненській області в північних районах є такі села, в яких «береться» виключно білоруське телебачення, і там люди збиралися у 1999 році голосувати за Лукашенка. Крім того, дві третини області займає таке кондове Полісся. Воно дуже сильно диктує ментальність. Луцьк — більш культурне місто, але на Волині поліська столиця — Ковель, а на Рівненщині — Рівне і також Сарни. Поліщуцький субстрат дуже багато привносить. Найцінніші наші пам’ятки — на кшталт Дубна, Острогу, Клевані — знаходяться в південній частині області, яка, власне, до Полісся не належить. Пагорби — то вже поліщуцька частина. Я сам східняк, в мене тато з Подніпров’я, а мама зі Слобожанщини, але сам поліщук, бо виростав серед них, вчився у Дубенському педучилищі, де у нас було 90% поліщуків. Їх багато, вони інші.

— Виходить, поліщуки і рівняни — це одне й те саме?

— На 90%. А 10% — як у панди оті чорні плями — це вкраплення іншої ментальності. Рівнянин, якби сказати, це добряче обтесаний поліщук, відшліфований. По своїй мамі суджу: наші обивателі — каста дуже цікава. Одна з рівненських постатей у політиці — Юрій Луценко. Оце рівнянин, типовий по тій «нарваності», хоча ще не найгірший.

— Навіть так?

— Поліщуки — це доволі жорсткі люди. Грубуваті, «нарвані». В Рівному, для порівняння, набагато легше отримати по пиці, ніж у Луцьку. Та загалом рівняни — люди не злі, хоча оптимістами їх теж не назву. Я люблю міста, де люди усміхаються, Рівне до таких не належить. Не є воно й абсолютно понурим. Тож рівнянин — стриманий темно-русявий чоловік поліської зовнішності, переважно або клерк, або службовець, заклопотаний своїми справами, тої політики йому і не треба, хоча загалом політична активність у нас вища, ніж на Сході. Мої однокласники, що лишилися в Рівному, закінчували Водний інститут — ніби для мужчин, або педінститут — для жіноцтва. Хоча й у Водному вчилося багато гарних дівчат, а в «педі» — чимало хлопців. Як наслідок, середній рівнянин мого віку, між 40 та 50 — це інженер каналізаційних мереж, а його дружина закінчила Педагогічний. Або навпаки — він закінчив філологічний або музичний факультет в Педагогічному, а вона — «Водогін і каналізацію». ВІК був факультетом найвродливіших дівчат. Як вони казали — «Воздухоплавание и космонавтика».

— Як Рівне змінилося з часів твого дитинства?

— Я вітаю всякі зміни, бо вважаю, що вони на краще. Загалом місто дуже змістилося. Старі квартали, які пам’ятають Короленка і Костомарова, займають умовно третину міста. Там, де зараз автовокзал, раніше були далекі села; до речі, звідти в Рівне входили будьонівці (є такий знаменитий епізод в «Конармії» Бабеля, про безумний будьонівський рейд на Польщу у 1918 році). Я з 1966-го спостерігав, як місто розширюється, нарощує квартали, мов дерево свої річні кільця, як те, що було околицями, стає вже близьким до середмістя. Але втрати теж є. У парку Шевченка колись був кінотеатр імені Шевченка, а тепер немає, лишився голий майданчик, мені того бракує, теж шматок дитинства. І ще жахливий несмак, коли влада береться реставрувати фасади отих старих польських будинків. З красивого модерну стесують кути, таке лайно роблять. Мало лишилося красивих сецесійних будинків, на які я люблю дивитися, на пальцях рук можна порахувати. В Рівному дуже мало хорошої архітектури, і робиться дедалі менше, на жаль.

— Це засмучує, а що тебе там смішить?

— Вічне суперництво Рівного й Луцька. І ще дуже смішно спостерігати, як адаптовані поліщуки з Рівного починають зневажати тих, інших поліщуків, в селах. Вони досі вважають, що «по-городському» розмовляти треба російською, однак їхня російська — це щось жахливе.

— Чи є ще десь міста, котрі б нагадували тобі Рівне?

— Ми з Оксаною колись були в Амстердамі. В Рівному є місце біля вокзалу, там поряд протікає річка Устя, через неї місточок, і такі однотипні, досить непогані як для архітектури 70-х п’ятиповерхові будиночки, доволі охайні. Плюс береги над Устею поросли доволі симетричними зеленими вербами, на березі стоять лавочки, і час від часу через місточок, скрегочучи і похитуючись, проїздить старий тролейбус «Шкода». Ми в Амстердамі винаймали готель на околиці. І ось ми виходимо з нього, сіли на зупинці. Поряд протікав канал, через нього — місточок майже такий самий, на другому березі — п’ятиповерхові будинки, і час від часу проїздить безшумний трамвай замість скреготливого тролейбусу. Я Оксані так одразу сказав: «Дивись, ми в Рівному!» Копія. Але в Амстердамі.

— Водночас ти спробував створити ще й літературну подобу міста — маю на увазі вже згаданий вище роман. Чому ти написав про Рівне саме в жанрі такої антиутопії?

— Не хотілося писати чисто документальний твір. Я почав був автобіографічну повість, але вона загрожувала перетворитися на документальну. Тому я придумав сюжет, фантастичну фабулу про розділене місто. Я Рівне добре знаю, то й написав про нього. Але зрештою воно таке і є. Один мій товариш повернувся після десяти років еміграції, знову живе у Рівному, й каже, що навіть після 10 років відсутності він згадує місто завдяки моїм сторінкам. Це дуже великий комплімент.

— Місто для тебе змінилося після виходу книги?

— Ні. В романі розмитий фінал, і місто лишається в тому стані, в якому я його покинув. Перше видання роману було за Кучми, друге — за Ющенка, зараз — за Януковича. І якщо воно виходить, то воно комусь потрібне, значить, нічого не змінилося.

— В будь-якому разі, роман — це спроба персонального, авторського міфотворення, а які міфи про Рівне тобі подобаються найбільше?

— Нема особливої міфології. Згадують, що тут зупинявся на ніч Бальзак, коли їхав вінчатися до Бердичева, і ще проїздив Джон Рід, який лишився дуже незадоволеним побаченим. Також даються взнаки потужні єврейські корені. Один ізраїльський професор розказував мені, що Амос Оз написав роман, на жаль, ще не перекладений українською, ѓрунтований на розповідях його мами, яка жила в Рівному в старій, волинській частині міста, неподалік від річки Усті на вулиці Дубенській, навіть називав номер. Є така версія, що той будинок досі стоїть там... А мені до вподоби одна байка, запущена ще в пізні радянські часи: що Рівне — і, до речі, то справді з супутника зафіксовано — стоїть на найбільших у світі покладах урану. І колись Рівне знесуть, зриють, переселять, натомість розпочнеться видобуток урану. Не знаю, наскільки це достовірно, але хотілося б вірити, що моє місто стоїть на гігантській бомбі.

— Апокаліптично... Сподіваюся, фінальна метафора буде світлішою.

— Є на Поліссі чорний, дуже рідкісний лелека, якого дуже важко побачити, а не те щоб сфотографувати. Ось цей лелека, який біля села наклювався п’яних ягід, що баби висипали десь з весілля, сп’янів, летіти не може, впав, крилами тріпоче — оце такий образ Рівного. Якби я писав вірш, то написав би прямо так.

— А полетить колись?

— Не знаю... Я не пророк.

Дмитро Десятерик