Там же голо й порожньо, як у погребі під перекинутою діжкою. Пліснява радянізму, яка там залишилася – не живить і не обадьорює народу.

Десятки інтелектуалів – хто пів- століття, хто чверть століття – працювали й працюють «нац-ідейно», по 18 годин на добу, не слави чи вигоди ради. Вся праця їхня за 15 останніх літ «по зарплаті» не дорівняється місячній платні держслужбовця. Але діти й правнуки вікопомних держслуг мають що в школах і вишах вчити, вперед на століття. Їм не соромно буде знати, що в них не було письменників, не було мислителів, не було мудрих, а були одні демохрякаючі депутяги, торгаші і державодворці; їх не палитиме сороміття серед інших народів; якщо будуть навчені розуміти своє, шанувати його. Ні китайця, ні поляка не треба прилюблювати до мови й традиції – там це за партою і в повітрі. А в нас за мову й українськість треба боротися – а отримувати побореність, відразу й ненависть. До любові не приневолюють – любов’ю надихають.

Казав і казатиму: навіть у добу радянщини недруги України мали свідомість того, що дух народу треба плекати, інакше він дичавіє; дух народу треба окультурювати – на серйозних зразках; інакше він почне блеяти пісеньки із трьох звуків, ледащіти, закисати і перепиватись пивом; дух народу треба підтримувати на прикладах щирого, чесного, добросильного – інакше він глухне, глупотніє і глумотніє, в’яне в маскульті й шкідливих звичках, як город в забур’яненні; дух народу вимагає якнайпотужнішого держсприяння, особливо, якщо це дух підупалий чи підірваний у випробуваннях; жодне комерційне видавництво академвидань Франка, Коцюбинського, загалом класики ХІХ ст. не потягнуло б і не потягне; зараз це треба зробити з класикою ХХ; новій владі якнайперш корисно прогулятися в центральну бібліо­теку і погортати українські видання доби радянізму; звернути увагу на їхні тиражі й академічність. Дякуючи цьому, ми зберігаєм освіту, але вгальмувався розвиток. Дух народу треба розвивати мільйонами кращих – своїх і перекладних – книжок, і тільки це здатне розвинути осяжне мислення, глибинне сприйняття і, відповідно, якісно інший життєспосіб, що забезпечить відтворення суспільства. Активне і життєствердне суспільство не можна створити економічно чи політично, а тільки через зміну способу життя – із самозгубного й окалічнюючого на здоровий і цілісний. Нездорова, застійно гнила узвичаєність дає одряхління, вичерпаність, духовиродження і, як наслідок, – від мору невпиннішу смертизацію. Чим є серйозна література, як не переосмисленням способів життя і вічним пошуком нового? Звісно, ніякий маскульт не дотягує до надзавдання, а тільки затуманює його і тим сприяє народознищенню. Зовні все весело і красиво, але для тих, хто ще може красуватись і веселитись; гиблорадісно, як у пропасниці. Для тих же, хто внаслідок вбивчого способу доісновування напівугробив себе, для тих, хто вже зліг від раку, сніду, туберкульозу й решти пошестей, – для тих зубоскальство маловтішне. Змалку треба навчати, як не губити себе – шкідливими звичками, шкідливими планами, шкідливими бажаннями, а потім, із цього зла розвинутим і вже невідступним, себеубивством. У нас здоровий є винятком, у нас порядний і чесний стає винятком – і самообманом, «завтра все буде добре», не вилікуємось. Це омана приречених: вірити в легковидужання – і платою за легкожиття, за необдуманість перед ямою, отримувати претяжкі й незліковні, всеперезгадні конання, болещі.

ПРО УПОВАННЯ Й СИЛУ

Уповання на ситий добробут – на повний кендюх із порожніми душами й головами – було політпідґрунтям недавньорежиму; і нова влада поспішає послизнутись на тому ж: наобіцяти джипа й курку на вечерю кожному – підтримувати й розпалювати земнобажання – і, не вдовольнивши їх, як і попередня, поглинутись своїм марно­обіцянством. Сильні ті народи, які щасливі достатнім – і не обтяжені лишнім; сильні не давляться розкішшю; не обожнюють сміття.

ПРО ПЕРЕМІНИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Вірити треба не в легкі переміни – легкі інвестиції, зміну законодавства чи легку українізацію – а в тяжкий і болісний шлях себезміни зсередини. Лікуватися треба не від минулого десятиліття, а від півторастолітньої, щонайменше, матеріалізації і спримітивлення свідомості, коли всі уповання спрямовувались до земного всупереч вічному. До земного всіма антизаповідними методами – і не дивно, що знов і знов на землі виникали філіали пекла. На рівні суспільства це буде паразитарний режим; на рівні особи – тяжка недуга, нещастя, збочення.

Чому нам дають окрилюючі, яскравощирі події? Не тому, що найкращі ми, а навпаки: щоб применшити себелюбов і відкрити душі для прийняття Божественної Любові; механічній теорії Всесвіту, як і природньому розумінню людини, приходить кінець, і нас готують до прийняття безмежнісно вищих істин. До відповідної зміни устремлінь і способу життя як регулятора духу в людині. Таким способом ми дух недорозвиваєм, якщо не вбиваємо зовсім.

Людина, як бачить кожен уважно- мислячий, є зліпком родового зла; є носієм злобажань і злопланів, наспадкованих по генетичному древу, є їхнім реалізатором у нинішньому. Надмаси зла згорають у вигляді хвороб і міжсуспільних агресій; примусове спустошення пробуджує до розкаяння всіх і кожного. «Примушує» до нього автоматична дія основного духовного закону – Заповідей. Як тіло живе згідно з фізичним, так дух людини й народу, і всього людства – відповідно до Заповідей. Більше того. Скажу те, що відкрилося за чвертьстолітні пошуки в оздоровленнях людини: внутрішня людина живе від дотримання Заповідей. Порушення перших трьох даватиме хвороби системи Любові або Душі (серцево-судинної, імунної системи, органів розмноження) порушення четвертої: проблеми горла; порушення шести наступних – хвороби системи Мудрості або Духу (дихальної, травної, видільної, нервової систем) порушення обох Таблиць Закону: розлади опорно-рухової та онкологію. Всі хвороби й відхилення у розвитку є наслідком родового й нажитого зла, що розкошує в духові людини. Від безумств до СНІДУ – скрізь причини в порушеннях конкретних Заповідей, нерозкаянстві і способі життя як наслідкові того й того. Вся тілесність, уся форма є відображенням здатності духу приймати Божественну Любов і Мудрість, або, сучасніше кажучи: тонку енергію, Єдиноживильність Господа. Пускати її можна на добрі справи й життя згідно із Заповідями; на жаль, здебільшого є: на неблагі діла, на зложиття антизаповідне: на себеобожнення, себеолюблення, себезарозумлення – і повільне по роду самознищення; з людей мало кому уявимо, наскільки це реально. Про наслідки порушень Заповідей Господь повчає у Виході 20.5, «караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидить Мене і творю милосердя до тисячного покоління тим, хто любить Мене і дотримується Заповідей Моїх». Карає себе сама людина – карає дія Закону в ній.

Три в духовному стоcується істин (або нездатності їх сприймати, а животіти в потьмареннях), чотири стосується блага (або нездатності його відчувати, а мучитись всежадобами і їхнім ненаситством, ненавистю до ближнього, який заважає чи не сприяє жадобовтіленням, роздратунками й невдоволеннями на всіх і нього, надзазіханнями на добро ближніх і країни, мучитись насолод, глупот надненажерствами, що формують злозвички, злосмаки і спосіб самопогублення). Тисяча стосується повноти добра, яке в чистоті й радості здатна відчути людина. Всі зовнішні біди – як людини, так і суспільства, – є наслідком духовних понівечень. У найближчі десятиліття ми будем свідками неймовірної активізації недуг і неможливості впоратись із ними жодною хіммедициною. Тільки впорядкування себе за законом Заповідей, тільки неагресивний, незаздрісний, неспоживацький спосіб життя вбереже західну цвілізацію від повного самознищення, у черствоті гинучого спліснявіння. Державні машини тут спиняться не через крах економік чи війни, а через неможливість підтримувати своїх захвороблених і слабосилих, наркозалежних і спитих, покинутих і безнадійних, що житимуть не життям, а своїми жадобами і хворобищами. Понівечена опірність є малим, початковим наслідком зарозумлення і оглуплення – і неприйняття й лютовідторгнення Божественної Мудрості; сила опірності, так званого імунітету, прямозалежна від перенасичення зоровою інформацією – звідси лейкози й імуновиснаженість, все пов’язане з бездіяльністю лейкоцитів, із їхньою перевтомою і відмовою виводити лишнє; сила емоційності, любов’югоріння й активності напряму залежить від переобтяжень слуху, від неприйняття належної Божественної Любові, що позбавлятиме достатніх еритроцитів і наділятиме всіма наслідками цього, від анемічності до безпліддя; суєтні, суто земні клопотання – для себе й собіулюблених, для власної себелюбові – примноження хаосу, бездія для вічнодобра інших, ненаслідування дій Божественного Милосердя даватиме тромбоцитні недуги й порушення кальцієобміну; три головних – серцево-судинні, імуно-онко­логічні, кальцієдефіцитні – пошесті від невиконання й невідання найперших трьох Заповідей, від існування у звичному «я і мої-моє є Бог! я і мої-моє є найвищий план і мудрість! я і мої-моє потребують невпинних задоволень і забезпечень! все і всі тільки для цього й треба! інакше смерть усьому». Так, виродніючи, дух людський назбирує гиблозвичок упродовж родоводу і закипає вже лютим виродженням у найзалюбленішому в прах і гнояку поколінні; і як порожніють оселі, землі, міста, так порожнітимуть цілі краї впереддень великого розселення народів.

ПРО «РЕВОЛЮЦІЮ»

Слово «революція» жахтить із минулого наругою і насильством. Сучасні події – і в нас, і в світі – щодалі проявлятимуть себе як видозміни устроїв. Їхня мета – не знищення основ, а якісна зміна бажань, планів і способу життя, як їхнього обопільного здійснення. Мета нинішнього: покращення життєспособу, його насичення новою якістю. При застарілій меті (ситий добробут), при застарілих розуміннях, як реалізовувати омріяне, не могло бути і видозміни здійснення. Фантазія, ніби заміною непорядних порядними, а злодіїв чесними можна покращити суспільство, так і залишиться фантазією. Чесних і порядних формує нова мета, нове розуміння призначень, простіше кажучи, нове горіння в душах, нове просвітління в людському духові; не однієї людини чи владної групи, а мільйонів людей, котрі поступово доростають до іншого себеусвідомлення – і по-іншому починають діяти; а не втішатись наситілим гноєлежанням. Нині це початкове дійство проявилося в україноусвідомленні себе, але стихійна любов, стихійне захоплення – тільки при наповненні обов’язком перед любов’ю – може стати не модою, не одягом, а тим, що вогніє з серця і живить всю діяльність дбайливця. Така некриклива, непримітна, непоказна любов – головний ресурс народу; і більшість вперше доторкнулася до цього джерела наденергії. Якщо люд не спрямовувати на обжирання і обдобробутнення, не призвичаювати до соціального утриманства, не заобіцювати земнораями – він пробуджується від дармочекань і ліні, і починає зречено і надактивно діяти. В суворих обставинах у народі, як в організмі під час цілительного, чистого голодування, умикається фагоцитоз – поглинання шкідливих мікроорганізмів і продуктів розпаду лейкоцитами, в суспільстві це прообразуватиметься себеочищенням від брехні, здирництв, підкупів і всих незлічених загнивань, які неможливо побороти ззовні, будь у нас хоч сто тисяч рішучих президентів. Суспільство треба навчити цьому. Треба повернути мудрість просту й очевидну кожному: радість життя не в гонитві за наддобробутом, – не в споживанні продуктами і машинами нас, а в здатності повнокровно життю радіти. Треба пояснювати ясне й сліпим: надспоживання є надривом здоров’я, а нездоров’я – западнею з гострим кілком для всієї спільноти. У хворих все доісновування їх, мов корчі прохромленого, мов судомна тіпавка: між сподіванням вижити і небажанням бути. Надспоживання приводиться у дію надбажаннями в жінок і надплануваннями в чоловіків. По роду це дає щонайменше: спотворення форм, імунну слабосилість, інфантилізм, безвілля, схильність до наркоманства, алкоголізму, суїциду. Жодному ескулапові, що мислить про людину, як про тіло, цих закономірностей ніколи не прорахувати, тому й лікують тінь тіні, – тінь зла, – а не саму людину; і тому такі калічні наслідки їхньої допомоги; як дух людини є воля й розум, так і недуга його – від зловолі й злозадумів, злобажань і злонамірів; і їх неможливо зцілити інакше, як глибинним розкаянням, переосмисленням себе і зміною способу життя в бік добротворення, а ще краще: в бік, протилежний тому, куди тягло; для більшості видужань бракує півкроку: зреченої себезміни.

10 січня 2005 року

Євген Пашковський