Два дні — у вівторок і середу — в приміщенні Молодого театру гастролювали актори Івано–франківського академічного обласного українського музично–драматичного театру імені Івана Франка з виставою «Солодка Даруся». Ця вистава висунута на здобуття Шевченківської премії поруч із такими театральними роботами як спектакль дніпропетровського театру «Віримо» «Голодна кров», «Назар Стодоля» національного театру імені Франка, постановка «Тараса Бульби» в Луганському театрі, радіовистава Петра Бойка тощо. Але оскільки засідання Шевченківського комітету відбудеться 10 грудня, і вже потім оприлюднять короткі списки номінантів, то цей пункт ніде не педалювався. У вівторок у зал Молодого театру набилися актори, міністри, журналісти, члени Шевченківського комітету, письменники, телевізійники, і, забігаючи наперед скажу, що про такий вдячний зал, де б Антін Мухарський із Святославом Вакарчуком, Іван Вакарчук з Андрієм Шевченком 10 хвилин аплодували стоячи, мріє кожен театр будь–якої столиці.　

Жива культура театру

У наших театрах практично не ставлять п’єси сучасних вітчизняних драматургів, а роман «Солодку Дарусю» інсценізували двічі — на батьківщині Марії Матіос у Чернівцях, а потім в Івано–Франківську. Це не той твір, який хочеться перечитувати — надто болючі слова там написані, надто крихкі пласти людяності проходить письменниця, плюс матеріалізація одного з програмних творів сучасної української літератури завжди викликає додатковий острах — по–перше, практики такої мало, по–друге, вдалих театральних концепцій літературних творів не згадаєш. На думку приходить хіба «Московіада» Молодого театру.

Режисер спектаклю Ростислав Держипільський зробив живе дійство фактично зі студентами останнього курсу — у них ще не відполірований набір прийомів, немає тієї академічної постановки голосу, від перших обертонів яких хочеться бігти із зали світ за очі, і є азарт перевернути світ за допомогою свого мистецтва. Не знаю, чи коректно порівнювати спектакль із йогуртом, але різниця між живим йогуртом, де кожного разу жива культура заводить процес бродіння, і йогуртом із консервантами та безкінечним терміном споживання — це реальність, дана нам у відчуттях. «Солодка Даруся» іванофранківців — це відчуття живого йогурту, а воно ще цінніше тим, що практично не зустрічається у місцевій театральній природі. За поняттям «живий» ховається й поняття «сирий» — у першій дії виникає бажання скоригувати темп, були моменти, коли здавалося, що Олеся Пасічняк грає не сільську кумку Варвару, а Бабу Палажку Нечуя–Левицького, від Цвичка–Іванюка хотілося більше мудрості, зваженості і дивакуватості, а він був хлоп’ям із накачаним торсом і юнацькою виправкою. Утім ці «цвяхи у чоботі» були помітні саме на тлі гармонійної ансамблевості, еластичної і рихлої фактури вистави.

Мовчання — золото і пісня — золото

Як правило, по ходу спектаклю фіксуються емоції, а потім вони вступають у діалог з розумом. На початку дійства здалося, що фольклору забагато — одна пісня переходить в іншу, кожну мізансцену ілюструє нова народна пісня чи акапельна мелодія без слів, хороводи навколо головної героїні справді нагадували камлання шаманів. Стоп, а як передати сюжет твору, коли героїня німа, коли всередині свого мікрокосму вона з собою розмовляє, озвучує для себе дії і рішення, аргументує і полемізує з дійсністю, але в реальному житті не каже ні слова? До всього, режисер ще й вирішував проблему передачі місцевого колориту, ознак часу. Проаналізувавши на холодну голову пластичні, музичні, композиційні рішення режисера, я дійшла висновку, що спектакль зроблений за пропорціями античної гармонії: сценографічний мінімалізм, чіткий пластичний малюнок ролі Дарусі, тонка пісенна режисура, зроблена львівською співачкою, унікальною вокалісткою Наталкою Половинкою (ці пісні і нитки звуків природи — аудіосвіт Дарусі), екран, де зафіксований поділ на дії з прийомами німого кіно, театр тіней. І зрештою, попри чимале фольклорне навантаження, як театральне дійство це виглядає сучасно, а не етнографічно.

У тандемі людина і система акцент зроблено на людину, на її внутрішню систему цінностей, відтак вона або опирається зовнішнім обставинам, або прогинається під них. І «совіти» тут діють в етичній системі координат: якщо радянському офіцеру вистачило ієзуїтства скористатися чесністю дитини і зробити з неї несвідомого зрадника батьків, розіграти цю шекспірівську трагедію на очах родини, що ж то за сатана у людській подобі? А ви вже думайте, що радянська система мобілізувала саме таких людей, із певним набором моральних якостей. Тільки думайте...

Виставу «Солодка Даруся» запросили на театральний фестиваль до Польщі, і, що цікаво, по термінах він приблизно збігається з презентацією «Солодкої Дарусі» польською мовою. А Ростислав Держипільський збирається поставити в івано–франківському театрі ще один твір Марії Матіос — «Нація». «Після цієї вистави мені ця ідея вже не здається такою фантастичною», сказала «УМ» Марія Матіос.

Валентина Клименко