Туристичний інтерес позначений на географічних картах розрідженим пунктиром. У світі набагато більше місць, назви котрих геть не відомі менеджерам турфірм. А проте там є своя історія і навіть книжки про неї. Як–от новинка: Харцызск: время, события, люди. Том 1. С древнейших времен по 1953 год. Сер. «Україна — історія великого народу». — К.: Кріон, 792 с.

Звичайно, це великоформатне, відверто подарункового вигляду видання — не путівник. Його перша функція — презентувати місто, яке називають «Донбасом у мініатюрі», усіляким гостям–інвесторам. Функція друга — бути своєрідним домашнім «євангелієм» для мешканців Харцизька: у цьому місцевому літописі серед тисяч імен земляків та сотень фотодокументів, либонь, чи не кожний городянин знайде родича або знайомого. І тут постає запитання: чи може така книжка зацікавити ширшого, аніж мешканці одного міста, читача?

Теоретично не тільки може, а й мусить. Важелі історичних подій далеко не завжди знаходяться у столицях. Дуже часто мало кому знана топографічна точка різко міняє перебіг запланованих у вищих кабінетах подій. А нерідко саме на периферійних просторах знаходимо розгадки до головних параграфів минувшини. Так і з цією книжкою, де вже на першій сторінці проголошено інтригу: «Харцызск оказывал и оказывает большое влияние на все процессы, происходящие в Украине». Щоправда, упорядники не впоралися утримати цей лейтмотив у постійному фокусі. Це вада більшості подібних видань, коли локальну історію пишуть місцеві краєзнавці та журналісти без залучення фахових історіографів, здатних бачити «роль і місце» окремих фактів у загальних координатах національної історії. Отже, читач «Харцызска» змушений самотужки реконструювати отой «великий вплив», пересіюючи безмір семисотсторінкової інформації.

Оминемо згадки про тутешні знахідки доби кам’яного віку — складається враження, що в Україні немає жодного населеного пункту, поблизу котрого не знаходили би таких артефактів. А от уже перша хронологічна прив’язка: 512–го року до
н. е. на території Харцизька перебувало військо перського царя Дарія, котре здійснювало каральну військову експедицію супроти скіфського володаря Атея. Цей епізод світової геополітики був відомий іще Геродоту, але донині існують різні точки зору щодо точної дислокації тієї війни. Нам лишається хіба що вірити на слово авторові статті, утім зберігаючи право на сумнів, оскільки чимало розвідок у цій книжці супроводжуються такими, наприклад, посиланнями: «Как утверждает учитель истории СШ №6 Г. Пименов»...

У середні віки саме там, де нині Харцизьк, пролягав чумацький шлях, котрий за ранніх модерних часів перетворився на жваву комерційну магістраль Харків — Таганрог. За тутешніми переказами, ті валки призвичаїлися шарпати місцеві легендарні особи — Зуй та Харциз, — схарактеризовані у книжці, як такі собі робінгуди. Почувалися вони тут доволі безпечно, оскільки ці землі лежали якраз на помежів’ї володінь Запорозької Січі та Війська Донського: ані в одних, ані в інших просто руки не доходили дати адміністративний лад цим околичним територіям.

Першими порядок тут навели донці: наприкінці XVIII століття територію нинішньої Харцизчини закріплено за старшинським родом Іловайських, котрі спочатку заснували поселення Зуївка, тоді станцію Іловайськ, і лише через сто років постало містечко Харцизьк (до міської ради якого нині входять і Зуївка, й Іловайськ, утворюючи разом міський конгломерат у 100 тисяч населення).

Іловайські — чи не найславетніший рід на Дону. Відомо, що під час укладення Тильзитського миру (1814) після наполеонівської війни на церемонії були присутні семеро братів–генералів Іловайських — деякі з них і засновували нинішній «Донбас в мініатюрі». Уже тоді в Зуївці працювали механічний та кінний заводи, кілька копалень (вугілля було знайоме місцевим робінгудам та чумакам ще за 200 років перед тим). Пізніше вони ж засновують заводи сільгоспмашин, відкривають першу школу. А в цей час, між іншим, онук першого власника харцизьких земель стає відомим на всю імперію автором «Історії Росії» у 5 томах. Утім цивілізаційні заслуги не врятували Іловайських від «червоної чуми»: 1917—1918 року, читаємо у книжці, «их задерживали и истребляли местные красногвардейцы».

На тоді Харцизьк уже був найбільшим залізничним вузлом Донбасу; контроль за ним означав стратегічну перевагу у громадянській війні. Станція переходила з рук у руки, і за неповні два роки тут побували всі головні дійові особи того часу: Махно, Денікін, Корнілов, Врангель, Будьонний. Тоді містечко справді відіграло вирішальну роль в історичній долі України.

Під час Голодомору на залізничному вузлі скупчилася величезна кількість біженців з усієї країни. «У квітні 1933–го голодні заполонили увесь Харцизьк. Вони лежали на кожній вулиці, на кожнім перехресті», — читаємо в іншій книжці (Гіроакі Куромія. Свобода і терор у Донбасі: Українсько–російське прикордоння 1870—1990–ті роки. — К.: Основи, 2002). Цікаво, що свідчення цього очевидця наведено і в рецензованій нами книжці, але... без двох цитованих речень. І взагалі автори «Харцызска» максимально обійшли тему Голодомору, потрактовуючи його причини суто по–радянськи: «Гибель озимых, недосев, частичная засуха, снижение урожайности, вызванное нарушением базовых агрономических принципов, большие потери при уборке и ряд других причин приводят к сильнейшему голоду зимой 1932 — весной 1933 годов».

А далі, як відомо, була індустріалізація, котра й перетворила Харцизьк на сьогоднішній економічний центр. Десять років тут будують Зуївську ДРЕС; 1939–го встановлюють найбільший у Європі турбогенератор, і вона стає найбільшою тепловою електростанцією СРСР. У жовтні 1941–го, перед приходом німців, гігантську турбіну знищили, бо не було платформ, аби вивезти таку махину в евакуацію. За два роки окупації німці так і не відновили роботу електростанції, натомість за півроку по визволенню вона дала перший струм (січень 1944–го), а 1947–го вийшла на довоєнну потужність — відтоді її називають «серцем Донбасу».

Під час Другої світової війни вісім тисяч мешканців Харцизька пішли на фронт, 2,5 тисячі — не повернулися; серед демобілізованих — дев’ять Героїв Радянського Союзу. Назагал воєнний період автори нашої книжки описують здебільшого у плакатній стилістиці. «Штурмовики метеорами проносятся над вражеской техникой, поражая ее меткими ударами из пушек, громя и поджигая реактивными снарядами... добивая пулеметным огнем разбегавшихся по кюветам фашистов», — так описано мало не щоденні бомбардування Харцизька, де німці влаштували тилові армійські бази: артилерійську, танкову, продовольчу, залізнично–ремонтну. А от як описує це геройство один з очевидців: «Какой–то машинист отцепил от состава шесть вагонов с горючим и оттащил куда–то в сторону. Если бы и эти вагоны взлетели в воздух, от Харцызска ничего бы не осталось... Подростки, старики, дети каждый вечер уходили в степь». Виходить, радянські нальоти на Харцизьк нічим не відрізнялися від «килимових» бомбардувань Дрездена американцями. Але там не зважали на мирне населення ворожої держави...

На жаль, книжкова розповідь про війну слабує не лише на соцреалізм, а й на довільне оперування стати­стикою. Наприклад, читаємо: «Укра­инский народ потерял в Великой Отечес­твенной войне более 5 миллионов граждан». Але ж цифра ця давно уточнена істориками — наприклад, у перебігу міжнародної дискусії фахівців заявлено, що, «за найскромнішими підрахунками, 10 млн. осіб, або кожен четвертий мешканець краю, загинули в роки Другої світової війни (окремі дослідники подають цифру в 17 млн. загиблих і померлих від хвороб та голоду» (Україна Модерна: Війна переможців і переможених. — К.: Критика, 2008).

Отут якраз — третя функція подібних видань: стимулювати інтерес до спеціальних інтегральних досліджень. Коли читаєш, як винятково співочо–ейфорійно жили мешканці Харцизька за радянських часів, то мимоволі пошукаєш інформації у других–третіх джерелах. І раптом надибуєш таке: 1957 року, коли Совєти запустили у космос перший супутник, поблизу Харцизька відбувся кількатисячний «контрреволюційний заколот». Уже згадуваний японський дослідник донецької історії Гіроакі Куромія описує це так: «У вибої загинув шахтар. Домовини потрібного розміру не було, тому покійника довелося зігнути, щоби помістити в малу. Шахтаря поховали в робочому одязі. Адміністрація шахти пропила гроші, які виділили на одяг і поховання... Коли понад двадцять тисяч молоді жило в переповнених бараках, ще однієї смерті було досить, щоб спричинити бунт. Міліція заарештувала одного комсомольця, який помер у в’язниці. Коли стало відомо, що міліція забила його до смерті, молодь захопила місто. Жінки зруйнували місцевий відділ міліції. Повстанці озброїлися залізними прутами. Міліційну підмогу, надіслану з Харцизька, кількатисячний натовп відбив. Потім надіслали роту вояків, які почали стріляти по людях. Тридцять осіб, серед них і жінки, були поранені... Зрештою триста чоловік були віддані під суд».

Ця трагічна «замальовка» ілюструє четверту функцію, притаманну виданням типу «Харцызска»: писані історії малої батьківщини — це нескінченні «історії повсякдення», котрі часто–густо не потрапляють в поле зору великої синтетичної історії, де правлять бал імена й події. Між іншим, зараз на Заході «історія повсякдення» — офіційний термін на означення динамічного і популярного серед масового читача відгалуження академічної науки. У нас це тільки–но починається, але вже маємо яскраві приклади — скажімо, деякі роботи істориків–професорів Наталі Яковенко та Ярослава Грицака.

Ось, приміром, надибуємо у нашій книжці ретро–фото ресторану залізничного вокзалу Харцизька: літо, над столами натягнуто тент із написом «Гарячі обіди»; хто попоїв — неспішно прогулюється платформою. З усього видно: тут — один із центрів тогочасного «світського» життя. Причому — традиційно–незмінний центр: за 70 років до цього фото А. П. Чехов побував на цій станції й записав у нотатнику: «В буфете — порция необыкновенно вкусных и жирных щей. Потом прогулка по платформе». Або ось розповідь про кінематограф «Міраж», що виник у Харцизьку на початку ХХ століття, — то був настільки важливий муніципальний об’єкт, що мав у дворі автономну електростанцію. Чи стати­стика 1903–го року (до речі, також кризового): зарплатня робітників у Харцизьку падає до 1 рубля 21 коп. за день, а квартплата піднімається до 4—5 руб. на місяць; кіло рису коштує 40 коп., кіло цукру — 45 коп., масла — 1,75, яловичини — 0,45, свинини — 0,30, десяток яєць — 0,50 руб. Цікаво порівняти тогочасне співвідношення заробітку і видатків із сьогоденним, чи не так?

Так само цікаво дізнатися про зміни у стилі місцевого життя за НЕПу, коли у місті з’явилися приватна коптильня, дві пекарні, їдальня, перукарня, аптека, бібліотека (також приватна), і як реагували на приватних підприємців затяті комуністи («НЭП, мы тебя породили, мы тебя и убьем»).

Висновок простий: «історія повсякдення» — завтрашній день масового зацікавлення минувшиною.

Костянтин Родик