Володимир Миколайович зізнався, що з Україною має тісні зв’язки, тут залишилися його родичі. Письменник також розповів, що літературну працю інколи чергує з працею живописця. Деякі з його полотен уже пішли у світ з аукціонів, деякі він залишив у своїй колекції. На запитання «ДТ», чи часто він, за прикладом окремих своїх колег, спілкується з політиками, зокрема з Путіним, автор Чонкіна відповів категорично: «Влада і письменники не потрібні одне одному!»

— Володимире Миколайовичу, колись вашого «Чонкіна» ставили в Німеччині, Росії, Латвії. Яка з постановок вам найбільше сподобалася?

— Останню постановку, яку я бачив, зробив Пермський театр. Режисер — Михайло Скоморохов. Це хороший, живий спектакль.

Ще в Москві йшов чудовий спектакль режисера Терещенка. Я вмостився, почав його дивитися — і спочатку дуже розгнівався, бо вчув відсебеньки. А потім усміхнувся, потім — розсміявся. І навіть так почав реготати, що стало незручно перед сусідами в залі. Ну, думаю, гаразд, значить, усе-таки хороший спектакль.

— Ви написали трилогію про Чонкіна. Перша книжка вийшла, коли вам було всього 26 років. Наскільки, на ваш погляд, змінилася тональність третьої книжки, в якій сюжетна лінія заводить Чонкіна в Америку, де він стає фермером?

— Першу книжку про Чонкіна я написав, коли моє життя було більш-менш благополучним. Другу — в умовах жахливого цькування. У тому числі цькування за «Чонкіна». Уявіть, мене за першу книжку обіцяли зі світу звести, а я тим часом уже писав другу.

Так, друга книжка інша за тональністю. Це був 1975 рік. Потім я 30 років намагався написати продовження. Так довго саме тому, що не міг потрапити в «ритм»... Знав, що треба писати, але не знав як. Мене це жахливо мучило. А через 30 років я знайшов певну мелодію і вписався в неї. Мені здається, що перша і третя книжки приблизно однакові за тональністю. А ось друга трохи випадає з цього ряду.

Дехто називає «Чонкіна» політичною сатирою. Так, я не сприймав того режиму і описував смішні речі, які бачив у житті. Казав, що взагалі-то не пишу сатири, тому що сатирична сама дійсність.

Коли створив першу книжку, критик Михайло Гус опублікував статтю «Правда эпохи и мнимая объективность». Там був пасаж: «Войнович дотримується чужої нам поетики, зображуючи життя яким воно є...» Оскільки ж я продовжував описувати життя «яким воно є», то мене й оголосили сатириком.

А політики там ніякої немає... Так, я описую Берію. Описую Сталіна. Але описую їх як персонажів роману.

— В одному з інтерв’ю ви казали, що планувався фільм Ельдара Рязанова за мотивами «Чонкіна»...

— Рязанов — відомий комедіограф. І, напевно, хотів зробити з мого «Чонкіна» комедію. Але тоді, 1988-го, нічого не вийшло. Хоча відбулися реальні переговори з режисером і англійською фірмою, якій належали права. Навіть було зроблено перші кроки до укладання контракту, в доборі акторів. Але потім фірма і Рязанов не зійшлися в поглядах — це з одного боку. А з іншого — вже я замислився: не міг вийти в СРСР хороший фільм за «Чонкіним». Тому що тоді мій герой викликав ненависть у генералітету. І вони б намагалися в цю справу втрутитися. І тоді, звісно, режисер поступився б і постарався б зробити фільм таким, який сподобався б генералам, а не мені.

— Попри гоніння на вас, ви таки продовжили історію Чонкіна, ще в СРСР?

— У багатьох письменників, якщо виник задум, — виникає й нездоланне бажання довести його до завершення. Інакше було б те ж саме, що сказати жінці, котра народила одну дитину й вагітна другою: «Ні, ти другої не народжуй, бо перша в тебе не дуже хороша вийшла...» Отож коли автор «вагітний» якимось задумом, то його, швидше, можна вбити, ніж зупинити процес творчості.

— 1941-го, коли розпочинається історія Чонкіна, ви жили в Україні, у Запоріжжі... Які спогади про Україну залишилися з тих часів?

— Різні. Я в Запоріжжі прожив місяців зо два, але розпочалася війна, і ми поїхали в евакуацію. Розповім одну кумедну історію. Річ у тому, що коли я потрапив у Німеччину, в мене запитували: де народився? А народився я в Душанбе. Ну, ось я всім так і казав, що, мовляв, народився в Душанбе, потім війна, рано почав працювати, був колгоспником...

І раптом у різних газетах майже одночасно з’являються мої інтерв’ю: «Володимир Войнович — простий робітник із Душанбе», або «Володимир Войнович — простий середньоазіатський робітник».

А я вже давно був членом Спілки письменників, Баварської академії... А потім прийшов до мене один журналіст із дуже впливової газети й каже: «Я хочу взяти інтерв’ю. Розкажіть, коли і де ви народилися…» — «Я вам розкажу, коли і де я народився, але якщо ви напишете, що я простий таджицький робітник, — я вас уб’ю!»

І розповів йому всю попередню історію, ми посміялися... А потім читаю інтерв’ю: «Коли Войновичу було 8 років, то розпочалася війна з німцями і йому довелося тікати з Душанбе в Україну...»

Вже 1945-го ми повернулися в Запоріжжя, жили там шість років. І я чудово розумію українську мову. Років п’ять-шість тому бував у Києві, давав інтерв’ю українському ТБ, потім запитав ведучу: «Ну як моя українська мова?» — «Нічого. Приблизно як у наших депутатів...»

— Чи є саме зараз у вашому житті сюжети, які пов’язують вас з Україною?

— Головний сюжет: у мене в Запоріжжі — родичі. Це дві мої двоюрідні племінниці, доньки мого двоюрідного брата, з яким ми були дуже близькі. Окрім того, пов’язує багато спогадів.

— Відомо, що, крім письменницького, у вас ще й талант художника. Який у вас наразі період у житті?

— Мій письменницький період завершився, коли я закінчив свою розлогу автобіографію. Тепер же хочу відпочити від «написання слів» і спробую трохи попрацювати пензлем.

Живопис мені здається більш радісним, ніж проза. Можливо, літературу я сприймаю через одне вікно, а живопис — через інше?

— Хтось із майстрів навчав вас ремесла живописця?

— Ніхто. У Чехова є оповідання «Відкриття». Герой — чиновник Бахром кін — одного разу сидів на нудному засіданні, почав щось малювати, вийшла жіноча голівка, яка йому сподобалася. І він подумав: «Треба ж, як здорово вийшло! От якби я став художником...» Він поїхав в особняк, там його зустрів лакей, провів у будинок, нагодував (чиновник їв устриці, пив бургундське вино), потім лакей роздягнув його, він ліг спати і почав згадувати всіх художників, яких знав... Подумав ще: в них немає виїздів і лакеїв. А живуть вони в мебльованих кімнатах, ходять зі своїми етюдниками, мольбертами, у протертих штанах і каптанах.

У мене ж усе простіше. Річ у тому, що в 62 роки одного разу сів я за комп’ютер і відчув, що зовсім не хочу писати. Це було вперше. Я знаю, що саме писати, але писати — не хочеться... І я подумав: який жах! Адже щоб створити одну сторінку тексту, скільки ж це треба цюкати по клавішах! Стало нудно.

Один день відсидів. Потім — другий. Потім узяв полотно, щось спробував. Моїй колишній дружині подарували на день народження картину, і вона мені не подобалася. Я на неї дивився-дивився й думав: щось тут не те! Потім купив учнівські фарби, перемалював тло. Дивлюся — заграла! Думаю, треба ж таке... Потім спробував намалювати свій автопортрет. Бачу — виходить. Доки писав автопортрет, скінчилися фарби. Збігав по фарби — закінчив автопортрет, а фарби залишилися. Почав нове — знову фарби скінчилися. І так утягнувся... Подумав: наскільки ж це краще, ніж написання букв.

Особливо цікава річ цей новий абстрактний живопис: мазнув один раз — і вже картина! А тут треба довго-довго писати, щоб хоч одна сторінка вийшла. Я розумів, що якщо створюватиму абстракцію, то ніхто не оцінить. Засвоїв уроки критики й намагався в живописі зображувати життя таким, яке воно є.

Потім хтось мої старання помітив, запропонували влаштувати виставку. Спочатку думав, що мені лестять, потім бачу — деяким людям і справді подобається.

— Чому торік ви призупинили продаж картин на своєму сайті?

— Причина проста. Два роки тому в мене проходила велика виставка, і багато картин купили. У мене самого їх залишилося мало. І чомусь за цей час я нічого нового не написав. Вирішив, що якщо нічого не створю, то нехай мої роботи поки що побудуть у мене...

— Це правда, що часто виникала плутанина з вашим прізвищем?

— Коли був молодим, купив мотоцикл, прийшов здавати на права. А тоді я вже опублікував свою першу повість. Добре відповідав. Міліціонер, який приймав іспит, був задоволений, узяв картку, подивився й каже: «Войнович? Письменник є такий...» Бач, думаю, слава вже прийшла. А він каже: «Хороший письменник Войнович, «Овід» написав...»

Потім цим «Оводом» мене діставали не один раз.

Ось пізніший випадок. У 90-х біля нашого будинку вирішили організувати стоянку автомобілів. І розподіляли, кому дістануться місця. Серед інших була й моя кандидатура. Один із активістів ради — генерал-майор міліції — все допитувався: мовляв, а хто це такий? Йому відповідали: «Ви хіба не чули, письменник Войнович?» — «То за що ж йому, якщо він, окрім «Овода», нічого не написав?» Голова, дякувати Богу, була з гумором і сказала: «Ну за «Овода» ж можна місце під машину дати?» І місце я все-таки отримав.

А в 1981-му приїхав в Америку. «Чонкін» тоді був бестселером. Прийшов у копіювальний відділ із паперами, працівник дивиться на мене й запитує: «Voynovich?» — «Yes, I am». Бач, думаю, і тут мене впізнали. Він знову: «Voynovich?» Лише потім я зрозумів, що він має на увазі — «One of each». Тобто по одній копії кожної.

— Кого сьогодні з молодих російських літераторів вирізняєте?

— Мені важко... Може, в мене притупився смак, нюх, слух? Так, я читаю останні кілька років твори багатьох молодих письменників. Деякі більш-менш подобаються. Але в мій час бувало так: з’являвся письменник — і всі гуділи: «Як? Ти цього не читав? Обов’язково прочитай!» Це передавалося з вуст у вуста. Нині ж такого немає. А отже, немає й суперписьменників.

— Якби ви все ж таки зараз змінили пензель на перо і взялися за роман про сучасника. Яким би міг бути ваш герой?

— Герой нашого часу — швидше, іронічний персонаж. Це якийсь олігарх і бандит в одній особі. Ось Павло Лунгін зробив фільм «Олігарх»... Я б, напевно, якось інакше змалював цього героя. Взагалі, герой нашого часу — Остап Бендер. «12 стільців» і «Золоте теля» — дуже сучасні книжки. Контора «Роги і копита» безсмертна.

— Відомо, що «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» ви присвятили своїй дружині...

— Я був одружений тричі. З першою дружиною ми розлучилися. Її вже немає на світі... З другою дружиною прожив сорок років, і вона померла в мене на руках. А згодом зустрів Світлану Яківну. Річ у тому, що я тоді був повністю розбитий і не хотів жити. Руки на себе накладати не збирався, просто не хотілося жити. Світлана Яківна буквально відродила мене з попелу. І я настільки піднісся духом, що написав продовження «Чонкіна», яке в мене не виходило 30 років. Тому і є трилогія. І я вирішив справедливо розділити цю трилогію між трьома дружинами. Перша дружина зі мною мучилася. Ми пережили роки злиднів, я пробивався в літературу, це було складно. Друга дружина теж зі мною натерпілася, це був період спочатку визнання, потім — гоніння, переслідування, вигнання зі Спілки письменників, видворення з СРСР, еміграція тощо. Тому першу частину трилогії я присвятив першій дружині, другу — другій і третю — Світлані Яківні, без якої ця книжка не з’явилася б.

— Як часто ви зустрічаєте Чонкіна в нашому реальному житті? Адже ви багато подорожуєте...

— У реальному житті Чонкіних багато. Мені навіть солдати інколи розповідають, що в них у частині бувають недотепи, про яких кажуть, мовляв, це Чонкін.

Чому в мене виникла ідея написати про Чонкіна в еміграції? Тому що там я зустрів багато простих російських людей. Вони під час війни потрапили в полон, потім залишилися в цьому абсолютно чужому для них світі, притому такими ж російськими людьми, як і були.

Тепер можу сказати: росіянами й українцями... Яких я не розділяю. Наприклад, я був знайомий з одним чоловіком, його звали Федя Самодєлов. Спочатку він потрапив у полон, потім воював у Власовській армії, а свої останні роки працював шевцем в Америці. Дуже схожий на Івана Чонкіна.

— Вам сьогодні доводиться якось конкурувати — у справах видавничих — із молодими російськими авторами?

— Я з ними не конкурую. У мене — свій читач. Можливо, мої книжки не видаються величезними накладами, та все ж є велике коло читачів, які цікавляться тим, що я пишу.

— Наскільки важко — чи легко — російському письменнику сьогодні надрукувати свою книжку в закордонному видавництві?

— Коли «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» видали в Америці накладом 500 тис., роман викликав жвавий інтерес. Потім він згас. А в Росії улюбленого письменника пам’ятають і чекають продовження.

— Певний час у театрі «Современник» ішла ваша п’єса «Шапка» з Валентином Гафтом у головній ролі. Чи зберегли ви з цим театром дружні стосунки? Може, у планах є теми для спільної творчості?

— Дружні стосунки збереглися. Галина Борисівна запрошує мене майже на всі прем’єри. А коли я був молодим, то мене запросив до себе режисер Леонід Варпаховський. Він казав: «Ви — природжений драматург, повірте моїм чуттю, смаку й досвіду...» І я йому почасти повірив. Адже для мене головне — писати діалоги. Чомусь ніколи не любив читати описів природи.

У дитинстві з великим задоволенням прочитав Островського й Шекспіра. А вже коли побачив ці постановки в театрі, то вони мене розчарували. Написав дві п’єси: одна, «Трибунал», ішла в Театрі Сатири, а інша — «Фіктивний шлюб», ішла, зокрема, і в Україні. Хочеться написати ще хоча б одну п’єсу...

— Дружите з кимось із акторів?

— З багатьма дружу. Наприклад, з Ігорем Квашею, з Веніаміном Смєховим, з Аллою Демидовою. У хороших стосунках із Юрським, Табаковим, Басілашвілі.

— На початку листопада відбулася зустріч російських письменників із Володимиром Путіним. Але з якихось причин від цієї зустрічі відмовилися кілька письменників, у тому числі Улицька, Биков. Чи можливі «наслідки» для відмовників?

— Сподіваюся, наслідків не буде. Інакше влада себе виставить у дуже смішному й непривабливому вигляді. Це пережиток радянського способу уяви мислення.

Навіть не знаю, навіщо письменники йдуть на такі зустрічі. Дехто, можливо, хоче поліпшити свої житлові умови, отримати пільги, надбавку до пенсії. З цього можна сміятися або не сміятися, але дуже багато великих письменників, наприклад Гоголь чи Пушкін, поважали верховну владу...

— А ви особисто зустрічалися з Путіним?

— Зустрічався лише один раз, коли отримував Державну премію. А взагалі, я проти того, щоб влада «зустрічалася» з письменниками. Вони не потрібні одне одному.

— Зараз у Росії й України досить напружені відносини. Яким ви бачите вихід із цього глухого кута?

— Це напружені відносини наших керівників. Я навіть не знаю, чим вони один одному не сподобалися! А в людей таких напружених стосунків немає. У багатьох росіян є рідні і знайомі, які живуть в Україні. І в українців — теж. Наші долі переплелися. А в політиків — свої рахунки. В усьому винні тільки політики.

— До якого літературного жанру ви вдалися б для опису сьогоднішнього політичного життя в Росії?

— До сатири, напевно. Життя настільки абсурдне, що все це треба тільки встигати записувати.

Катерина Константинова