На українському книжковому ринку з’явилися було так звані книжки есеїстики (або, вірніше, книжки так званої есеїстики), куди відомі й не дуже українські письменники спробували втулити всі написані ними нехудожні тексти — рецензії на книжки в провінційних або й у столичних газетах, анонси про якісь події, оперативні звіти ... Здавалося, автори хотіли зберегти для вічності все минуще — кожне написане ними слово, дарма що писане поспіхом, тільки для заробітку. Четвертий граматичний час («були з’явилися») вжито тут не випадково: з’явилися та й зникли, і зараз тих книжок нема. Бо попиту на такі книжки не могло бути за визначенням. Хоча, звичайно ж, ті тексти, які прийнято називати багатозначним словом «есеї», можуть бути покладанням сенсу тою ж мірою, що й оповідання чи романи. А то й ще більшою.

Саме такого роду тексти Видавництво Грані–Т друкує в серії De profundis. Задумані збірки таких есеїв, коли цей жанр не є випадковим, коли, окрім есею, літератор не міг написати нічого іншого. Назву серії головний редактор видавництва Діана Клочко розробила у співавторстві з Олегом Покальчуком, чиї есеї з’явилися у першій книзі цієї серії. Урочиста назва De profundis (із глибин) виникла не випадково. Адже в цій серії мають видаватися есеї, які б мали бути сповіддю як не Богові, то людям.

Культурні герої родом із таборів

Як воно нерідко буває, широку увагу серії De profundis принесла не перша книга, а друга, «Життя, смерть та інші неприємності» відомого історика Ярослава Грицака. Автор кількох поважних історичних книжок запропонував свої рефлексії щодо історичних подій та історичних постатей, які стали цікавими суспільству. Потім у цій серії з’явилися урбаністичні есеї Віктора Малакова, есеї Юрія Іздрика «Флешка». Як приклад сучасної західної есеїстики видавництво готує до видання вибрані тексти французько–румунського філософа Еміль–Мішеля Сіорана. Також у серії De profundis мають з’явитися психоаналітичні літературознавчі есеї Степана Процюка, культурологічні есеї авторки цих рядків.

А щойно по Україні було презентовано книгу, також видану в серії De profundis, «КДБ та інші...» відомого російського поета, письменника, журналіста і, як виявилося, ще й есеїста, Ігоря Померанцева. Ця книга чи не найбільшою мірою виправдовує назву серії. Бо ж читачам пропонують тексти із самих глибин.

Автора цієї книги представляти не треба. У будь–якій довідці про нього, окрім перерахованих вище якостей, неодмінно буде вказана ще одна: правозахисник. Поняття, вже наразі історичне, як і дисидент, виникло в 70–ті минулого сторіччя. Я не випадково нагадую зараз цю обставину. Перший рядок знаменитого 130–го псалма, який починається словами De profundis, українською, та й російською перекладається: «Із глибини взиваю до Тебе, Господи», а європейськими мовами — англійською, французькою — канонічний переклад дослівно: «З глибин безодні взиваю я...» Але ж кожна безодня має своє дно. Для Померанцева таким дном безодні, самою глибиною, про яку він хоче оповісти світові, є сімдесяті роки минулого століття. «Шістдесяті закінчилися, почалися ніякі», писав відомий російський літератор Петро Вайль. Ігор Померанцев хоче зазирнути саме в ті «ніякі» роки. Саме там він бачить брехливу двозначну сутність країни, яка розвалилася юридично, але яка ніяк не розвалиться в душах багатьох її колишніх громадян, бо ще не сказано правду про ті відносно ситі 70–ті. Цю правду й намагається сказати поет і есеїст Ігор Померанцев.

Померанцев — росіянин, який через певні обставини в молоді роки жив в Україні. У Чернівцях, потім у Києві. Полюбив Україну, мав там багато друзів... А втім, останнє речення, яке є загалом правдивим, не передає сутності. Померанцев зблизився з єством України, з тими, кого, за словами Василя Стуса, була «малесенька щопта/ лише для молитов і сподівання». На презентації в Києві Померанцев сказав: якщо й творити культурних героїв України, то з них, з тих, хто лишився у радянських таборах, коли, висловлюючись «совковим» сленгом, «одщепенця Померанцева видворили з СРСР».

Зараз із них майже нікого нема серед живих. Померанцев хоче, щоб вони лишилися у книзі. У російській книзі. Живучи в Україні, а потім у Німеччині, в Англії, в Чехії, Ігор Померанцев не втратив російської ідентичності. Він російський поет, який продовжує писати вірші російською, які читають і друкують у Росії. А от його есеї в Росії ще не видано. Вони в перекладі українською спочатку виходять в Україні у книзі «КДБ та інші...», у серії із промовистою назвою De profundis.

Альбом із фотокартками Стуса і Лук’яненка

Книгу зроблено у вигляді записника, в якому зібрані не лише есеї, а й вірші. Вірші 70–х у перекладі Діани Клочко та вірші 2008–го року в перекладі Івана Андрусяка. Але поезія не є дисонансом до есеїв, навпаки, гармоніює з ними. Бо поезії, відібрані для «КДБ та інші...», є відверто есеїстичними. Можливо, теоретики поезії не погодяться зі мною, того терміну в їхньому арсеналі нема. Але читачі, певне, погодяться. Бо ті вірші не тільки апелюють до почуттів, як і має робити поезія, вони містять інформацію про епоху, про ті часи, про які ми направду говоримо дуже мало. Тут не можна не погодитися з Померанцевим, який казав, що в більшості країн Східної Європи зі своїми таємними поліціями здебільшого розібралися. У Росії, та й в Україні про це здебільшого мовчать. А вірші Померанцева, саме ті, які увійшли до «КДБ та інші...», потроху виконують роль очищувальної правди. Хоча сам автор підкреслив, що його книга аж ніяк не була задумана як викривальна. Автор просто максимально чесно розповідає про свій досвід, досвід людини, яка жила в ті часи.

Есеї з «КДБ та інші...» — не лише про КДБ. У книзі зібрано есеї різних років про Гоголя й про Чернівці, про вино і про рибу, про Росію й Захід, про Україну й Росію, зрештою. Переповісти їхній зміст неможливо. Їх можна лише прочитати й погодитися або не погодитися з автором. Але й не погоджуючись, визнати їхню щирість і глибинність, саме не глибину, як глибинність наведених у них думок.

Тексти у книзі доповнені різноманітними документальними матеріалами та художніми світлинами з приватного архіву Померанцева. На київській презентації автора спитали, як йому пощастило у 1978 році провезти через митницю той альбом із фотокартками. Він відповів, що так, він вивіз світлини Василя Стуса, Івана Світличного, Надії Світличної, Левка Лук’яненка та інших. Митники уважно роздивилися той альбом і повернули його йому. Їм було наказано шукати рукописи. Вони шукали слова, а не візуальні зображення. Вони виконували інструкції, а щодо світлин інструкцій у них не було.

Презентація «КДБ та інші...» відбулася не лише в Києві, а й у інших містах України. Першим були Чернівці. Місто, куди він боявся їхати. Там до Ігоря підходили друзі його дитинства, яких він згадав, але не зміг упізнати. Були зустрічі в Ужгороді, в Івано–Франківську і Львові. Презентації починалися з читання віршів, потім були розмови з тими, хто прийшов. Враження від тих презентацій також можуть стати темами подальших есеїв. Тих, які de profundis.

Євгенія Кононенко

На фото: Ігор Померанцев