Барбара Редінґ. Безумці. Історія кохання Михайла

Коцюбинського та Олександри Аплаксіної. – Брустури:

ТОВ «Дискурсус»: вид-во «Брустури», 2026. – 200 с.

Він і вона – це ти і я, звісно.

Барбара Редінґ. «Безумці»

Нарешті це сталося: роман Барбари Редінґ «Безумці» другим виданням повернувся до читача у пристойному естетичному вигляді та з поверненням деяких слів, волюнтаристично вилучених видавцем у першому виданні, яке побачило світ чотирнадцять років тому. Варто зазначити, що роман не був аж надто пещений критикою, хоча декілька рецензій таки було, і всі вони були прихильними. Враховуючи катастрофічну ситуацію з нашою літературною критикою, можна стверджувати, що поява роману таки не лишилася непоміченою: писали про нього в Донецьку, Франківську та у рідній для М.Коцюбинського Вінниці. Втім, вінницьке журі літературної премії ім. Михайла Коцюбинського так і не спромоглося відзначити роман про свого земляка. І це у вересні 2015-го року виглядало так, ніби таких текстів – нема куди дівати, – щороку по кілька з’являється у самій лише Вінниці, і всі вони про перипетії життя та творчости подільського клясика. Насправді, ситуація радикально інша, і не лише із Коцюбинським. Белетризованих біографій українських клясиків відверто бракує. Системно та наполегливо у цьому жанрі працює хіба що Степан Процюк, який щойно завершив роман про Олександра Довженка.

Уперше «скандальні» листи Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної оприлюднив Ілько Стебун (1911 – 2005), одіозний радянський критик і літературознавець, а крім того, – ще й викладач катедри теорії літератури філологічного факультету Донецького державного університету. Мені довелося на першому курсі в осінньому семестрі 1991-го року слухати його цікавий і нестандартний спецкурс. Професор Стебун почав із того, що попросив уважно його вислухати, бо він хоче вибачитися перед нами, першокурсниками української філології тепер уже незалежної України, за свої злочини проти української літератури. Хто такий Ілько Стебун, я на той час уже знав, тому це прозвучало неочікувано та привернуло увагу більшої частини авдиторії. Він розповів про власну книгу «Сповідь душі», яка тоді ще писалася. Кожний розділ був присвячений окремій письменницькій персоналії, до несправедливої критики й нищення якої був причетний безпосередньо він, Ілько Стебун. (Про свої наміри щодо майбутнього оприлюднення (повторного, опісля 1938-го року, але я про це ще не знав) листів і записок Коцюбинського до Аплаксіної він не згадував. Але, як же добре, що це за декілька років відбудеться). Мине років тринадцять, і цією драматичною історією забороненого кохання надихнеться молода донеччанка, скориставшись для оприлюднення роману псевдонімом Барбара Редінґ, із яким уважний читач уже мав можливість взаємнення завдяки її дебютній книзі з доволі незвичною назвою, яка почасти пародіювала тогочасний квазінауковий дискурс, – «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» (К.: Смолоскип, 2008). Як у тодішній дебютній малій прозі, так і в романі «Безумці», Барбара Редінґ неухильно дотримується давнішої лектури професора Петрова: «Кожна людина, пишучи про інших, пише тільки про себе» («Аліна й Костомаров»). Аж настільки, що з’явившись у власному тексті уже майже без маски довірливо повідомляє: «Він і вона – це ти і я, звісно». Ну, звісно, це я і ти. Дивно, що у дванадцятому році цього ніхто не зауважив. Воно і зрозуміло: люди напружилися від внутрішньої «аморальности» тексту, пов’язаного з життям вітчизняного клясика, ледве не від першого речення починаючи: «Ти залюбиш мене в моєму ліжку й підеш. Так ми зустрічаємося. Це теж називається коханням. Я прикрию мокре простирадло й залишу бодай якусь твою присутність побіля себе. Коли ти прийдеш наступного разу – складно знати. Я не знаю – та, можливо, хотіла б цього. І того, поки був зі мною в ліжку, теж хотіла». Спорзно і боляче, ніби у французькому кіні шістдесятих років, але це не шістдесяті, не Париж, це провінційний Чернігів зразка 1906 – 1913 років. Як же нам пощастило, що Олександра Аплаксіна таки наважилася зберегти листи від коханого, а потім удруге наважилася, – передати їх у руки фахівця з літературної історії. Аплаксіна мала взаємнення із Коцюбинським, Стебун із Аплаксіною, я зі Стебуном, а Барбара Редінґ – із Коцюбинським, Аплаксіною та, врешті-решт, зі мною. Маю на увазі, що мені пощастило бути першим читачем роману «Безумці», як і рукопису дебютної книжки письменниці, яку журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» відзначило першою премією у номінації «Проза», а до виданої невдовзі першої книжки я написав компліментарну та суб’єктивну, але щиру передмову.

Життя людини складне і нагадує вибагливо виписану драму. Час і місце аж надто багато важать: і треба опинитися саме в тому місці і в ту хвилину, коли там опиниться той, без кого життя перетвориться на нудний протокол, – якщо запізнитися, або вийти зарано. Розминутися цим двом, призначеним один для одного, неабияк сприяє різниця у віці, – все інше лише деталі. Скільки світ бачив подібних драм і байдуже їх проминув? Скільки життів прожиті поруч із чужою людиною? Двоє, про стосунки яких ідеться в романі, таки встигли побачити одне одного, але не встигли надивитися. Різниця у віці, моральні норми, етичний кодекс. А тим часом, параметри цього кохання не такі вже й бездоганні, про що найліпше знає героїня цієї історії. Зрештою, хтось завжди бере більше, ніж віддає, синерґія від того не страждає. Щодо авторки, то вона демонструє неабияку спостережливість, – так, ніби й сама була учасницею тієї драми: «Він чекатиме на її якнайшвидше повернення й благодатне жіноче тепло. Йому властивий дикий егоїзм. Вона повернеться якнайшвидше, щоб віддавати тепло, призначене тільки для нього, для вдоволення його егоїстичної втіхи». І – пуант цього розділу, в якому оповідь змінилася на розповідь, та який уже хтозна кому належить, – Олександрі чи Барбарі, чи – одразу обом цим винятковим жінкам: «Він і вона – це ти і я, звісно». Ну, звісно. Заборонене кохання, як відомо, має власні болючі координати: «Чомусь уважаєш, що зі мною тобі було б добре і в пеклі. Чомусь уважаю, що ми з тобою в ньому і є». Або: «Це справжній безум – хотіти бути з тим, хто ніколи не зможе бути з тобою». Це справді пекло, і це, звісно, абсолютне безумство. Дискурс неможливости – не для всіх. Не думаю, що це рідкість, але у кожному разі, це – виняток. Хай читач не вважає, що я захищаю позашлюбні стосунки, – аморальні, за визначенням. Але життя – складна штука. Самотність часто схожа на пекло. Життя у шлюбі теж може бути пеклом. Власне, один із цих двох перебуває у шлюбі й має кількох дітей. Ну а пекла, судячи з усього, вистачило на всіх, – із пеклом, як відомо, проблем не було і немає.

Обранець героїні – письменник, до того ж, доволі відомий. І це, попри те, що писав забороненою в російській імперії мовою. Чи не багато заборон, – мова, кохання, – як для однієї людини з розхитаними нервами й хворим серцем? Кохати письменника, мабуть, не просто: «Про привабливих жінок, яких ти не міг уникати, мені стало відомо через плітки. Так я дізналася про твоє захоплення Вірою Божко. Проте – ані докору, мені достатньо відчувати те, що нині твої обійми – мої. Урешті, жінка завше була для тебе особливим створінням, що виявляло твою надмірну чуттєвість і певну емоційну безпорадність. Навіть тоді, коли робила боляче. А боляче вона робила тобі не раз. Це й перша юнацька закоханість у старшу за тебе на п’ять років дівчину, яку прагнув привернути до себе знаннями, поклавши собі зробитися великою людиною. Це й почуття до польської панни, що поставилася до тебе з погордою, тим самим довівши до спроби накласти на себе руки у вісімнадцять років. Це й нереалізований шлюб із донькою сільського священника Марією Міхневич та нетривале зближення з її молодшою сестрою Таїсією. Марія, щоправда, не так виявила твої учнівські здібності в чуттєвості, як стала об’єктом для реалізації твого потенціалу як наставника: тобі вдалося переконати дівчину в тому, що їй необхідна самостійність, незалежність від батьківського сану та його старосвітських настанов. А те, що Марія не стала твоєю дружиною у вісімдесят сьомому році, ніби не бажаючи псувати життя молодому письменнику, який утримував свою родину, свідчило лише про її неспроможність бути тобі сестрою по-справжньому».

Листи М.Коцюбинського чіпляють і сьогодні; він не виглядає нудним навіть тоді, коли вдається до перерахування страв, напоїв, фіксації погоди та подібних факультативних речей. У огромі деталей видно руку письменника постреалістичної (натуралістичної) доби. У художніх творах для реалізму, суто конвенційно, місця уже немає, – він тут persona non grata. Натомість листам це додає інформативности; особливо, якщо адресатка й чекає на конкретику та максимальні подробиці про життя коханої людини. Чіпляють не лише листи М.Коцюбинського до О.Аплаксіної, чіпляє й роман «Безумці» про драматичний перебіг їхнього взаємнення, зокрема, й духовного. У наших преріях «аморальність» і, загалом, перчене-смажене, – прийнято асоціювати із фізикою кохання, іґноруючи інші його аспекти, зокрема, душевні та духовні. Чи не найважливішою у стосунках виглядає наповненість іншою людиною. І, знов-таки, це не лише про фізику, як хтось уже встиг подумати: «Ти надмір серйозний і спокійний, коли лежиш отак – із заплющеними очима. Веду вологим пальчиком по твоїй шиї, щоці, заплющені очі вкриваю цілунками й шаленію. Цей шал багнеться виказати, випроменити. Але я стримана. Я не та, що володіє, а та, що дає володіти. Тому внутрішній шал виявляється зовнішньою рівновагою і покорою. Якби мала змогу, то лишила б довічно тебе на розтерзання своїм шаленим маренням». Зовсім поруч, уже в найближчому абзаці, оповідачка віддає належне дружині свого коханця. (До речі, автори приміток до листів М.Коцюбинського у сучасному виданні «Критики», – на відміну від першого публікатора І.Стебуна, – не вірять у фізичне кохання фіґурантів драматичного листування і безумних стосунків). Погодьмося, так буває не часто. Якщо взагалі буває. Адже, пристрасть – це, в певному сенсі, неабияка лють: ніби і обґрунтована, але вистачає місця для речей і почуттів цілком ірраціональних. Але, все-таки, виховання робить свою справу, саме звідси ця повага до дружини. Повага, яка водночас, не ґарантує дружині солодкого життя: «Так, твоя дружина – справжній знавець усього, що стосується твоїх режимів і лікувань, твоє тіло їй відоме досконало – з кожною вадою, з усіма потребами. Вона знає, як саме ти маєш харчуватися і як саме ти мусиш жити. У шлюбі дружина виконує роль чи не твоєї матері, попри те, що твоя безпосередня мати перебуває поряд. Ця жінка працює зверх своїх сил – для тебе, дітей, твоєї матері та сестри. Вона вміло поєднує побутовий клопіт і працю твого відданого секретаря. Тому не дивує й те, що за відсутності тебе в липні восьмого року вона дозволила собі прочитати лист, який надійшов на твоє ім’я. Цей лист підтвердив зміст колись отриманого твоєю дружиною анонімного послання, де повідомлялося про наші стосунки. Тоді на її закиди щодо анонімки я відповіла надмір зухвало. А як я мала відповісти жінці, яка – дружина того мужчини, якого я (безумно) люблю?»

Усе це, звісно, непросто. Виховання, муки сумління. У майбутнього коханця не лише сестра, мама, дружина, але й купа дітей. Усе це непросто, про що й звіряється оповідачка під маскою панни Аплаксіної: «Переживала. Дорікала власною неспроможністю висловити почуття навзаєм. Не менш наболілі, не менш тривожні. Однак ясно усвідомлювала, що можливі стосунки в невеличкому місті з одруженим чоловіком – це безум. А чи я – безумна? А чи – безумний ти?.. Відчувала колосальної сили потяг до тебе. Й притлумлювала. І не дозволяла. До пори до часу. <…> До нашої істинної зустрічі (у січні шостого року) ще більше ніж пів життя. Увесь цей час я слідкуватиму за кожним твоїм кроком, не відпускатиму тебе зі свого поля зору ні на мить: переживатиму (за тебе), побиватимусь, умиратиму (за тобою)». Кохання – це, не останньою чергою, пристрасть – почуття стільки ж високе та красиве, скільки й цілком тваринне, спровоковане гормональними реакціями, про що понад років сто уже знають фахівці-біохеміки. Хемія у стосунках узагалі важлива річ. Ніхто не може пояснити, як і чому зароджується пристрасть, суть якої, до того ж, цілком деструктивна. Пристрасть руйнує. Порятунок такої людської історії – у наступній трансформації пристрасти у почуття глибокої та усвідомленої любови. Любов – це етап продуктивний. Любов – це, по суті, творчість. А творчість, здебільшого, – це і є любов. Про творчість тут не випадково, Коцюбинський і в цьому творі – все ще письменник, не лише фатальний коханець. Шкода лише, що він так і не наважився написати про своє кохання, – хоча б невеличку новелю. Спроби, мабуть, були, не без того (оповідачка, приміром, указує на новелю «На камені»), але особисто мені не щастить відчитати в цих творах панну Аплаксіну. Я її зовсім не бачу. Можливо, щось прозвучало у вигляді алюзії у циклі «З глибини»? Маю на увазі прикінцевий фраґмент «Самотнього» (написано твір 7-го січня 1904-го року в Чернігові, вперше надруковано в альманасі «З потоку життя», Херсон, 1905):

«І коли навіть біля серця мого б’ється кохаюче серце, коли дві іскри злучаються в пломінь щастя, коли здається, що сфінкс розгаданий вже, – і тоді навіть… …І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний й гордий покрик: – А я… самотній!...».

Ці міркування звучать не з метою звинувачень на адресу письменника. Мені просто цікаво, як можна було найдорожче своє почуття не увічнити в творі рівня, скажімо, «Цвіту яблуні». І це, знов-таки, не претензії. Все відбулося так, як відбулося. Переписати – ані життя, ані давно надруковані твори, – шансів ні в кого й ніколи уже не буде. Сумно. Бо люди відходять, а твори лишаються, – для майбутніх поколінь і для вічности. Вічність у цьому контексті – анітрохи не абстракція, це реальне тривання у круглому екзистенційному часі, який є єдиним і для сучасників Горація, і для сучасників Коцюбинського, і для нас, – сучасників Жадана і Хоменка. Вічність – це те, що довкола і всередині нас, – хоч дві тисячі років тому, а хоч і сьогодні. Зайве, мабуть, але нагадаю: смертною є людина, мистецтво – вічне. Я пошукав у М.Коцюбинського і, можливо, таки знайшов абзаци, в яких виразно розпізнається постать його коханої. Порівняймо фраґмент із «Безумців» із прикінцевими абзацами незавершеної новелі «На острові» (точна дата написання твору невідома, на підставі архівних матеріялів датується фахівцями 1912-м роком; уперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник», 1913, кн. І). Ось цей фраґмент із новелі «На острові»:

«Вона приїхала ранішнім пароходом, перед годиною, може, не більше. Бо інакше я б уже бачив її.

А подумав про се я через те тільки, що ми стрілись очима.

Досі наші очі спочивали на морі, чужі, далекі, як дві лінії рівнобіжні, що пішли в світ без надії зійтися.

Під нами бігли до моря цвітучі цитрини, а помаранчі наче зірками обліпили чорні корони. Солоно дихало море.

Я ще раз озирнувся на неї.

Свіжий матовий профіль повернувся поволі, і знов її очі впірнули в мої.

Француженка чи британка? Ні, певно, американка.

Грубі німецькі бочки, налиті пивом, зі значками туристів і з порохом на ногах, одділили мене від неї. Заходжу з другого боку і стаю ближче. Бачу, як тріпає вітер блакитний кінець вуалі по сірих скелях, помічаю подорожню торбинку й золоті волосинки за вухом.

Гляне чи ні?

Ціла вічність минає. Не ворухнулась.

Що їй, справді, до мене або мені до неї? Повертаюсь спиною і роздивляюсь Monte Solaro, поросле кущами. Треба колись забратись туди. Пішки чи на ослі.

Які очі у неї? Не встиг роздивитись.

Невже не побачу?

Мені здається, що вона ворухнулась, збирається йти.

Кидаюсь в натовп, занадто поспішаю, і наступаю комусь на ноги.

– Ах, вибачайте!..

Протискаюсь плечем і стрічаюся з нею.

Наче фіалки після дощу.

Темні, м’які, блискучі. Глянула і закрила.

Тепер – кінець. Іду за нею. Куди вона – там і я буду.

Роблю байдужу міну, роздивляю наче будинки, але бачу тільки блакитний вуаль, золоті волосинки на шиї і дрібні каблучки з-під спідниці.

Озирнеться чи ні?

На повороті стає, розглядає якусь рослину і повертає до мене лице…

Тепер ми знову над морем, і знову наші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там стрітися можуть.

Бо я хочу глянути в них.

Не піддається. На лівій щоці сходить легенький рум’янець, але очі уперто на морі.

Втрачаю вже терпеливість. Я мушу їх бачить.

І раптом цілою вагою вони лягають в мої з нетерплячим питанням: “Чого ти хочеш?” – “Кохаю…” – запевняють мої.

Її очі не знають, що одповісти, і мрійно починають пестити скелі, берег, блакить.

Тим часом я розглядаю ніжну лінію шиї, м’який виріз на грудях, залом на руці, такий чистий і свіжий. Знаю, що пальці у рукавичках – як пелюстки троянди. Все воно укладається в мене, вростає, наче роками я його бачив і милував.

І коли ненароком неначе розкриває на мене свої вогкі фіалки, мої очі впевнено кидають в них: “Ти моя”.

Вона ще не знає “чия”, вагається трохи.

Але я не вагаюсь і жду лиш, коли ми поглянем на себе.

“Ти моя”.

Тоді її очі раптом розкривають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять: “Твоя” – “Навіки?” – “Навіки”.

Хіба ж може бути інакше? Стоїмо на тій самій землі – ледве десять кроків між нами, – одне сонце нас в’яже, ті ж краєвиди входять у нас, і навіть тіні наші зливаються разом.

Ми то купаємо очі у морі, то очі в очах…

Нас тільки двоє на світі. Що нам до інших? Але звідкись з’являється третій. Як хмарка, що десь узялась і погасила сонце.

Міряє землю худими ногами в панчохах, схиляє біля неї на поренчата свій англійський костюм і виймає бінокль.

Щось говорить до неї, наче давній знайомий, передає бінокль.

А вона взяла!.. А вона взяла!..

Приклала мої фіалки до того самого місця, де перед хвилею були очі чужого, наче нічого не сталось.

Ні, я не можу бути спокійним.

“Шановний пане!”

Ні, се обурити може. Я вже киплю:

“Шановний пане! Хто вам дав право поводитись так? Чи тямите ви, що се з вашого боку нахабність?..”

Він десь розуміє мову моїх очей, бо повертає обличчя до мене і кидає здивований погляд. Потому байдужно одводить його назад. Ну, чорт із ним!

Але вона? Що недавно присягалась мені: навіки!.. Доволі, щоб з’явились якісь худі ноги і англійський костюм… Ось вона – вірність жіноча.

Чую, що я ревную. Повертаюсь до неї плечима і даю собі слово, що між нами тепер кінець. Любуйся своїм британцем… Навіть не гляну. Мене більше цікавить краса природи, вічна і незрадлива. Не обернусь нізащо. Хоч би ти плакала, хоч би благала. Нізащо…

Чую погляд на шиї. Він мене тягне. А може, то тільки здається… Вони десь так захопились одне одним, що я для них не існую. Хіба обернутися раптом і накрить голубків? А яке мені діло до чужого кохання?..

Проте обертаюсь, цілком холодний, і стрічаюсь з її очима. Такі покірні, благаючі і невинні!

Тоді я од серця все вибачаю і все забуваю.

“Любиш?” – “Кохаю”.

Тепер знов ходжу за нею. Де вона – там і я невідступно. На британця – ані тіні уваги.

Він не існує для мене. Іду оддалік, за блакитним вуалем, або назустріч, щоб глянути в очі. Вона вибирає картки, я теж купую. Вже повні кишені. Розглядає вітрину – я стою поруч. А все для того, щоб зловить погляд, кинутий потай, лукаво, через голови людські. Так сонце часом просуває своє проміння крізь дощ.

Вже день скінчився, засвітилася ніч, а я ще на ногах. Де вона – там і я. Вона вже втомилась, пора б їй спочити. Востаннє, при світлі зірок, заглядаю їй в очі.

“До завтра?” – питають мої. “До завтра…” – відповідають фіалки. “Моя?” – “Навіки”.

А завтра, ще не розвиднілось добре, біжу на вчорашні стежки. І раптом, не добігши, спиняюсь. Мене затримує запах пароходного диму. Я знаю… я певний, що її вже нема. Вона од’їхала ранішнім пароходом. Ось він ледве сіріє на сірому морі, навіть дим вже розвіявсь.

Стою на дорозі і втягаю у себе той легкий запах.

Се все, що лишилось од мого роману…».

Рівно за сто років опісля самого Коцюбинського Барбара Редінґ більш ніж переконливо реконструювала суть його стосунків із Олександрою Аплаксіною: «Але ти все-таки щасливий безкінечно, знаючи, що я тебе кохаю. Пишеш: це таке велике, яскраве, таке захопливе щастя, що ти буквально п’яний від нього. Ти: ти мене кохаєш! Ти моя! (Я: я тебе кохаю! Я твоя!) Можеш цілувати мене, пестити, чути мій голос, бачити мої (чудові – це ти) очі, кохати мене й віддавати мені своє серце взаємно. Відчуваєш, що в тобі щось співає, окрилює твої думки, оновлює почуття. Так, тобі хочеться всім людям крикнути в обличчя, що ти щасливий! Ледве стримуєш себе. Щось сильне й могутнє охопило тебе, і ти нікому не дозволиш відібрати в тебе твоє щастя, таке дороге, що дісталося з такими жертвами. Ти мене кохаєш. (Ти весь тремтиш, промовляючи ці слова). Хочеш, безумно-нестерпно хочеш бачити мене, чути биття мого серця, відчувати (бодай на трохи) мої пестощі. І – ще й ще чути, що я твоя. Ні, вигукуєш, я мушу ще сьогодні, бодай на мить, дати тобі цього щастя».

А суворим моралістам хочеться сказати: подивіться, якими легкими й щасливими є закохані люди. Вони знають, що стосунки їх тимчасові й за деякий час загинуть, розчиняться у небутті. Знають і насолоджуються цими короткими митями близькости та єднання, – фізичного і душевного: «Наші навідини одне одного стають регулярними. Твоя дружина незадоволена майже щоденним гулянням (вона робить якісь натяки). Тебе не обходить, бо потребуєш. Під час зустрічей ти веселий і легкий – смієшся, жартуєш, запалюєш. Мене, надмір серйозну, перетворюєш на промінь світла. Я питаю, хто з нас старший. А ти відповідаєш, не задумуючись: звісно, ти. Кажу: за віком, але не поведінкою. І ти не проти. Обхвачуєш і швидко (й швидше) кружляєш. (Ти кружлятимеш, а я мимоволі відзначу, який ти в мене малий, яка я в тебе доросла). Ми маємо потребу в жестах і словах (ти – моїх, я – твоїх), у підтримці й енергетичній насолоді (ти – моїй, я – твоїй). Годину чи пів, кілька хвилин – наш час обмежений, проте – він наш: на фізичну втіху, принаймні цілунками, на втіху духовну, навіть якщо ані слова. За цей час устигаємо хіба що приголубити (я – тебе, ти – мене). Обоє маємо в цьому шалену потребу. Ми прокидаємося в різних ліжках (я сама, а ти – ще не певна), але не забуваємо зичити одне одному доброго ранку (доброго ранку, кохана, якби зараз бодай один маленький цілунок; доброго ранку, коханий, якби…), а вкладаючись у ті ж різні ліжка, обов’язково – на добраніч (я – тобі, ти – мені)». Ці двоє уже не можуть одне без одного, але й разом бути – ніколи не зможуть. І де та вища та всюдисуща справедливість, за яку відповідає небо? Де для цих двох хоча б який-небудь шанс? Ці двоє взагалі б не збереглися, якби не Олександра, й Ілько Стебун. Саме ці двоє і зберегли для нас, майбутніх, цю неймовірну історію стосунків. Чому неймовірну? Хіба не переживають мільйони щось подібне – учора, сьогодні, хіба завтра не буде таких стосунків? Будуть. Такі стосунки були в багатьох, але ці двоє назавше залишаться особливими. Принаймні, так виглядає їх гріховне взаємнення особисто для мене. Я радію за них, – вони встигли бодай на якусь часину побути щасливими. Є чимало людей, які проживають своє неповторне життя, так ніколи і не дізнавшись, як це – когось божевільно кохати і бути коханим навзаєм. Одному богові відомо, як воно було Олександрі у цих стосунках. Звісно, був страх, були сумніви, доки не зрозуміла, що найголовніше тут і тепер, – і для неї, і для нього. Відданість не може бути покарана, навіть християнський бог на це не наважиться. Кохання – це те, що боги мають толерувати і заохочувати, а не карати. Людина є винятково красивою лише у своєму коханні: «Мушу розказати про власні страхи, неправильні вчинки й можливу Божу покару. Мій бог, проте, не карає за відданість по-справжньому. (У мене Він інший, не такий, як у всіх; зрештою, у тебе також, хай ми про це ще й досі не говорили. Для того, щоб звернутися до Нього, мого (і твого, думаю) Бога, мені не потрібні чолобиття в храмах, не потрібні кривляння й бездумні жести. Він поруч завше, навіть якщо мені не хотілося б). Це те, що в мене до тебе, – відданість по-справжньому. Він карає лише за неконтрольовані й негідні душевні порухи. А часом саме до них доводиться звертатись. Тоді, коли твоя недоступність понад міру, й не вистачає терпіння бути чемною. Це мої одинокі ночі та ранки».

Барбара Редінґ надала цим двом із далекого минулого шанс побути сьогодні живими людьми. Добре, що роман писався у портовому місті, вільному від старосвітських комплексів. Людина має право на особисте щастя, – хоча б і тимчасове. Письменниця спробувала поєднатися зі своєю героїнею-грішницею, а що з того вийшло, хай вирішує читач. Як на мене, вийшло у неї добре: «Твоєю жінкою я стану цієї весни. Опісля хотітиму нею бути на щодень. Я нарешті матиму можливість запросити тебе до себе, нехай і на кілька швидкоплинних годин. Усе відбудеться чемно і лагідно. Я пущу тебе до свого світу остаточно. Ти зніматимеш мою білу ранкову блузку й цілуватимеш не лише губи. Спочатку буду стриманою, а за якусь мить уже не стримаюсь і покажу, як тебе потребую. А після всього називатимеш своєю чарівливою, безкінечно ніжною і доброю, що через мене кров жвавіше обертається, і ти ще більше, ніж колись, хочеш обніматися й цілувати». Укотре, зі стриманим задоволенням, перечитував роман, залишаючи десятки закладок на сторінках, які світяться любов’ю, добром, повагою, і які хочеться цитувати. Але, у підсумку, я просто усі їх витягнув, не маючи можливости цитувати безкінечно. Хіба що, на останок, – два коротких речення: «Житимеш мною. Так, я твоя». Хіба ще щось потрібно тому, до кого вона промовляє? Що можна додати? Живи, твори, насолоджуйся землею й небом, радій життю, дякуй своєму богові, якщо знаєш його ім’я. Але таке звичайне побутове щастя – рідкісний випадок між людьми. «Не треба боятися щастя, його не існує», – попереджав Мішель Уельбек у принциповому для нього есеї «Залишатись живим». Після двох шлюбів із француженками, які завершувались тяжкими виснажливими розлученнями, Уельбек кілька років тому наважився на шлюб утретє, – цього разу із тайкою. На світлинах із весілля він виглядав цілковитим безумцем.

17 серпня 2026 р., с. Вороновиця