Йдеться про наукові видання категорії «Б», котрі, на думку дописувачів, переважно сприяють здобуттю рейтингів авторів та їхніх працедавців, а ще збагачують власні редакції, однак при цьому чомусь не роблять українську науку ані ефективнішою, ані більш успішною. Це статті Романа Черніги «Наукометрія: Web of Science та українські періодичні видання» (https://zbruc.eu/node/122304); Ростислава Панчука «Сміттєві журнали і втрачені прориви: як Україна недооцінює власну науку» (21.01. 2026, https://zn.ua/ukr/TECHNOLOGIES/smittjevi-zhurnali-i-vtracheni-prorivi-jak-ukrajina-nedootsinjuje-vlasnu-nauku.html), та Дмитра Маслова «Науковий карго-культ: як стимулювання кількості публікацій перетворює українську науку на імітацію» (17.01. 2026, https://zn.ua/ukr/EDUCATION/naukovij-karho-kult-jak-stimuljuvannja-kilkosti-publikatsij-peretvorjuje-ukrajinsku-nauku-na-imitatsiju.html). 

Це докори системі МОН та НАНУ щодо пріоритетів: масової імітації респектабельності освітніх та наукових закладів шляхом вимог від них певної кількості публікацій на рік замість активізації реального наукового процесу. Адже вимоги саме МОН і НАНУ спричинили появу безлічі «наукових» видань, котрі ці автори називають «сміттєвими», — бо вони, зокрема, відповідальні за несамовитий «інформаційний шум» довкола повноцінних академічних досліджень. 

Це важлива тема для полеміки. Також і тому, що наука, байдуже, точна чи гуманітарна, — це завжди про інтелектуальну еліту; а отже, про престиж. А також про фінансування. І боротьбу за те та інше. Адже престиж наукової праці дозволяє науковцям не лише пишатись власними досягненнями, але й переконливо представляти Україну за кордоном. І таким чином також формувати її міжнародний імідж. Тим часом освіта — це про майбутнє, також і про інтелектуальне, всієї країни. 

Дозволю собі додати до цього дискурсу аспект, обумовлений творчими дисциплінами. Він безпосередньо пов’язаний не лише з різновидом корупції, вирощеної «респектабельними» пріоритетами НАНУ та МОН, але й з можливістю адекватно поєднувати Болонську систему з творчими дисциплінами. 

Додам, що цю тему давно вже обговорює творча спільнота України, зокрема, львів’яни ЛНАМ (https://lnam.edu.ua/uk/). Професор Орест Голубець засвідчив, що «До розмови щодо проблем мистецької освіти долучилося керівництво мистецьких навчальних установ України» — і вчергове розкрив у своєму дописі стару проблему несумісності болонської системи з викладанням творчих дисциплін (https://www.facebook.com/share/p/14TpRCiXBai/). 

Узагальнюючи тексти незадоволених науковців, можна сказати, що дійсно, замети вимог МОН до викладачів ВНЗ, серед іншого, прямо вимагають від викладачів ВНЗ двічі на рік друкуватись в «наукових виданнях». Що автоматично помножує кількість таких видань, тому що виконання вимог від цієї інституції для викладачів обов’язкові. Прикметно, що, виконуючи ці вимоги, більшість викладачів отримують лише рутинне додаткове навантаження, а от митці-викладачі опиняються у дійсно абсурдній ситуації. Це пояснюється тим, що на творчих факультетах престижними практичними результатами вважаються не статті, а виставкові, мистецькі, архітектурні та скульптурні проєкти, цикли лекцій та, інколи, видані книжки. 

Це також поважна форма репрезентації України за кордоном, котра, до речі, почасти формулює візуальні складові національної самототожності. Хоча тексти, котрі супроводжують такі проєкти, зазвичай видані без участі що МОН, що НАНУ, — котра, до речі, чомусь методично позбувається всіх своїх видавництв. Саме тих, котрі суто теоретично мусили б перейматись виданнями хоча б тих матеріалів, котрі вона вимагає як від дослідників, так і від викладачів ВНЗ. 

Визначимо термінологію 

Опис категорій наукових журналів та вказівки щодо того, хто, коли, скільки і яких саме статей повинен надрукувати, щоби захистити PhD чи докторську дисертацію, наведені на відповідних сайтах. Вони повідомляють про три групи фахових видань, серед яких видання категорії «Б», «включені до профільних міжнародних наукометричних баз» (https://nauka.gov.ua/information/naukovi-publikatsii-v-zhurnalakh-iaki-vkhodiat-do-katehorii-a-b/). 

 Тут нібито усе зрозуміло. Незрозуміло, чому саме автори критичних статей з цього приводу накинулись на видання категорії «Б», але чомусь не спитали себе та інших, чому саме «сміттєвих» видань так багато? Хто саме і, головне, чому в них друкується? Кому і навіщо вони потрібні у такій кількості? І що про це думають, наприклад, викладачі, зокрема творчих дисциплін, від яких раптом почали вимагати неймовірної бюрократичної продуктивності? 

Зрозуміло, що вигідною ця ситуація є насамперед для людей, котрі на ній заробляють: адже якщо хтось це повітря продає, — значить, його хтось купує. Очевидно також, що вигідно це найперше численним, переформатованим після нещодавно прийнятого Закону про академічну доброчесність (https://www.rada.gov.ua/news/razom/269207.html) «конторам», які вже близько 30 років пишуть за гроші наукові роботи всім охочим. Досить часто там підробляють науковці, яким не пощастило з НДІ, ВНЗ та, головне, з фатальною різницею між офіційною та реальною мінімальною зарплатою. Логічно припустити, що ці «контори» виникли не на рівному місці: адже вони лише обслуговують сталий суспільний запит. Тож тут виникають питання не до них, — хоча вони давно вже є невід’ємною складовою корупції в українській науці, нарівні з хабарництвом, — а до інституцій, які створили цей запит на величезну кількість наукової «літератури». 

Не обов’язково використовувати дедуктивний метод, щоби зрозуміти, що ініціатори появи такої кількості наукових видань, також і «сміттєвих», діють завдяки вказівкам з МОН і НАНУ. Хоча б тому, що без реєстрації у цих інституціях жоден журнал не отримає статусу наукового видання. 

Перемога бюрократії над здоровим глуздом 

Який зв’язок між викладанням ВНЗ, зокрема творчих, та публікаціями у наукових часописах? Мій досвід викладання на факультеті образотворчого мистецтва і дизайну Столичного університету ім. Б. Грінченка у 2023-2024 н. р. Засвідчив: існує вказівка кожному викладачеві ВНЗ протягом кожного семестру писати та публікувати статтю у науковому виданні категорії «Б», а також брати участь принаймні в одній науковій конференції на рік. 

Для порівняння, аспіранти-науковці, котрі працюють над дисертацією, офіційно зобов’язані публікувати лише одну наукову статтю на рік. Сама дисертація PhD в ідеалі складається з чотирьох таких статей, оприлюднених протягом чотирьох років аспірантури. Кількість таких статей для успішного захисту докторської дисертації, відповідно, більша. Мета публікацій науковців — оприлюднити висновки опрацювання наукових даних, щоби внести їх до складу майбутньої дисертації та до загального наукового обігу. Тобто збагатити власний науковий доробок і, власне, обрану наукову галузь. Аналогічна вимога існує до науковців з НДІ чи музеїв: працювати над своєю темою, брати участь у наукових конференціях та друкуватись у спеціалізованих виданнях. І збагачувати своїми дослідженнями власне наукове середовище. 

Питання полягає в тому, навіщо нав’язувати наукову діяльність викладачам ВНЗ? 

З якої речі фахівці-викладачі, що не вступили до аспірантури чи вже закінчили її, повинні бавитись у науку паралельно викладацькій діяльності? А якщо викладачу нецікаво дертись до наукового олімпу і хотілося б лише готуватись до своїх лекцій? Наприклад, щоби пояснити студентам, тобто перекласти зрозумілою їм мовою (гранично спрощеною соцмережами, кліповим мисленням і популярністю рілсів) основи академічних знань? Наукові статті як обов’язок у такій ситуації лише пожирають час, призначений на підготовку до лекцій, — і це переважно особистий час викладача. 

При цьому не зрозуміло, чому ця системна примусова праця викладачів у світлому царстві науки не може поступитись протилежній практиці, а саме системі заохочень. Адже будь-який ВНЗ здатен сприяти особистій ініціативі тих викладачів, яким є що сказати також і в науковій сфері. І котрі мають ресурси (не лише фінансові: я маю на увазі фізичні сили після викладання та заповнення безлічі паперів, в яких тоне український освітній процес) для того, щоби працювати саме над науковою темою. 

Преміювати за бажану наукову діяльність — не одне й те ж, що примушувати писати дві статті на рік людей, і так завантажених донесхочу. Це б суттєво оздоровило як інтелектуальне, так і побутове життя викладачів, яким є чим займатись, адаптуючи складні знання під реальні можливості студентів, котрим війна, ковід, новини та соцмережі забезпечили щонайменше масовий дефіцит уваги. 

Творчі професії/факультети пристосовані до псевдонаукових вимог «начальства» ще менше, ніж усі інші. Зокрема тому, що основною метою викладачів будь-якого виду мистецтв було і є: 1. створення мистецьких творів; 2. Здатність передати свій професійний досвід створення та репрезентації мистецьких творів своїм студентам. Тобто навчити їх тому, що вміє викладач: проєктувати вулиці та будинки; різьбити скульптури; малювати; ліпити; розробляти дизайн. Тут варто врахувати, що красномовність не часто зазирає до художніх майстерень: у художників принципово інша манера висловлення. Це здебільшого невербальні візуальні комунікації. Котрі, трапляється, у цілком мовчазний спосіб прославляють країну свого походження на весь світ. 

Покруч болонської системи з українською бюрократією

МОН, вочевидь, саме у цьому питанні переплутав проблему рейтингів з реальним рівнем якості профільної освіти. Але ні, це не одне і те ж. Хоча б тому, що, коли платні контори були цілком легальними, за наявності грошей статтю у будь-якому виданні можна було просто придбати. А от до лекцій у будь-якому випадку доведеться готуватись самостійно. 

Деякі вимоги МОН до проф.спроможності ВНЗ поки що влаштовані так, щоби престижність місцями підміняла здоровий глузд. Зокрема тому, що працювати на «порожні» статті у «сміттєвих» виданнях на вимогу керівництва, не маючи на меті захист дисертації — це даремна витрата часу, що анітрохи не дорівнює підготовці лектора до лекцій. Це краде час, відведений для відпочинку. І, по суті, лише засмічує інформаційний простір, займаючи у часописах місце, відведене аспірантам і науковцям, для яких наука є пріоритетним видом діяльності; основною роботою. 

Внаслідок цієї бюрократичної тяганини функціонери від освіти остаточно перестали розрізняти науковців, — людей, котрі в ідеалі працюють в НДІ над науковими проблемами галузі (нагадаю, вони зобов’язані друкувати одну статтю на рік), — та педагогів, людей, котрі мають на меті передати свої знання студентам, в ідеалі — майбутнім колегам (нагадаю: вони зобов’язані друкувати дві наукові статті на рік). І я дуже сумніваюсь в тому, що вимучені тексти, написані викладачами під загрозою звільнення, суттєво збагачують українську науку. А от «профільних» журналів для цієї вимоги дійсно потрібно безліч. 

Тим часом викладачі творчих дисциплін, що на неформальну вимогу творчих професій повинні робити хоча б одну виставку на рік, і слідкувати за тим, щоби вона супроводжувалась хоча б однією професійною мистецтвознавчою публікацією, цінують цю вимогу 2-х публікацій ще нижче, ніж викладачі звичайних ВНЗ. Зокрема тому, що саме бідність вербальної саморепрезентації у творчих візуальних професіях спричинила появу мистецтвознавства. Науки, обумовленої відсутністю красномовності митців, яка за різними оцінками налічує від 300 до 600 років. Тому що художники повинні насамперед малювати чи різьбити замість вправлянь у наукових текстах. 

Дещо про специфіку праці викладача творчих факультетів

Наявність 10 дипломників у одного наукового керівника означає, що кілька з них — максимум троє — вчаться як належить. Іншим семи слід систематично повторювати одне і те ж: знань, недочутих на лекціях, вимоги вишу тощо. Ці повтори для студентів творчих професій, — нормальні. Також і тому, що уява, необхідна для творчих практик, погано корелює з бюрократією, особливо у студентському віці. 

Потім, заповнення на вимогу МОН тонн макулатури, — це також особистий час викладача. Більшість цих паперів потрібні лише задля виправдання завеликого штату методистів, що нібито координують діяльність викладача та його/її взаємодію зі студентами. Витрачений на це час було б краще витратити на підготовку до лекцій, а також на вичитування дипломів, курсових, залікових робіт і домашніх завдань. 

Додам, що відсутність у викладача ВНЗ публікацій раз на семестр у науковому виданні — це також привід для умовної долорес амбридж (тим, хто не читав «Гаррі Поттера»: це архетип кар’єристки у сфері освіти, схибнутої на побутовому садизмі, спричиненого хворобливими амбіціями. Емпіричний досвід засвідчує, що українці зустрічаються з ними не лише в казках), шантажувати викладача звільненням за невиконання вимог МОН та, відповідно, настрашеної МОН дирекції ВНЗ.

Узагальнюючи проблему: творчі професії пристосовані до такої системи викладання приблизно так само, як тести болонської системи — до іспитів з творчих дисциплін. Уявіть тестування на іспитах скульптури чи живопису — і погодьтесь: для творчих дисциплін цей формат абсурдний. 

Замість висновків: як вирішити проблему?  

Позаяк жоден часопис не отримає статусу наукового без складних ритуалів з боку МОН і НАНУ, зрозуміло, що завелика кількість «сміттєвих» видань вигідна насамперед їм. Адже примус до наукової діяльності викладачів ВНЗ гарантує саме в їхній орбіті цілу «армію» людей, яких, по суті, примушують до наукової діяльності. І, хоча у викладачів немає жодної іншої мотивації окрім страху втратити роботу, вони змушені раз на семестр шукати «сміттєве видання категорії Б». Бо така директива керівництва. 

Вимоги до викладачів, незалежно від їх інтересу, а також придатності їх фаху до наукової діяльності, є приводом для фінансування «сміттєвих» часописів, рівень яких дозволяє публікувати поруч, наприклад, тексти мистецтвознавців та зоотехніків. Вони також слугують приводом для маніпуляцій з боку функціонерів від освіти. І створюють ілюзію бурхливої діяльності, за яку ми всі (ну добре, більшість з нас) так ненавиділи радянщину. 

Цей покруч пострадянських уявлень про ефективність та престижність з болонською системою в реальності заважає звичайним викладачам — і при цьому взагалі гостро суперечить основам викладання творчих дисциплін. 

Як саме можна виправити задавнену проблему? Спершу припинити насильство над здоровим глуздом у вигляді вимог від викладачів ВНЗ двох наукових статей на рік. Це суттєво зменшить не лише кількість «сміттєвих» часописів, але й вимучених та замовних публікацій. І вивільнить час, потрібний викладачам для якісної підготовки до лекцій. 

Натомість було б добре створити у ВНЗ систему заохочень, що може стимулювати наукову діяльність з боку тих, хто до неї схильний. Це особливо важливо у гуманітарній сфері, в якій аспірантура — це не стільки про поглиблення знань, скільки про здатність будувати дипвідносини з різноманітними долорес амбридж. Якщо ж зробити це щодо всіх без винятку ВНЗ складно, — варто прибрати дві публікації та одну конференцію на рік з вимог до викладачів ВНЗ щонайменше усіх творчих дисциплін. І краще продумати ефективність системи для викладачів красномовніших дисциплін, на зразок мистецтвознавства. 

Крім того, було б добре зрозуміти нарешті, що створити одну закордонну виставку для українського митця за енергозатратами — приблизно те саме, що написання та захист PhD для хіміка-науковця. І що уявлення про професіоналізм та престижність фізиків і живописців суттєво різняться, хоча їхній внесок у репрезентацію української культури, попри різницю методів, може бути цілком співмірним.