Отже, не про Закарпаття, не про війну, ще й російськомовне – про таке пишуть неохоче, адже сьогодні навіть «Кайдашеву сім’ю» екранізують, бо більш нічого, а тут… Коротше, «живе» життя, яке минає повз ідеологічні фільтри «громадської» моралі, і в якому «нічого нема» для школи, підручника, українського кіна. Зате є своєрідний маніфест, який відрізняє дітей 90-х від їх «нульових» наступників.

«Нас делает особенными то, что жизнь несправедлива, - зауважує героїня роману. - То, что в доме много книг (и они все пыльные). То, что у папы украли «девятку». То, что мама нашла у мусорки пятисотгривневую купюру, но подбирать не стала. Чужого нам не надо. А своего никогда не будет. Все не как у людей. Нас делает особенными то, что наша жизнь пропитана робкой надеждой: а вдруг все-таки получится? Вдруг и нам повезёт? Случаются же чудеса, но не с нами, а вдруг? Наша неприкаянность сплачивает. Мы одни против всего мира, непохожие, неидеальные, не умеющие говорить друг с другом, но мы заодно. Мы — хорошие люди, маленькие люди, никому не желаем зла, на выборы не ходим, все равно ничего не изменится, деньги храним под подушкой, банки нынче ненадежные, с уважаемыми людьми не спорим, телевизор дома всегда включен, чтоб быть в курсе событий... Но всё-таки... Вдруг и нам повезёт? Наверное, поэтому любое изменение дается с таким трудом. Рискнуть — значит позволить себе надежду. Позволить сомневаться в правильности своих убеждений. Взять и обесценить свою прежнюю жизнь. Поставить на карту всё. Просто ради шанса, что, может быть, когда-нибудь что-нибудь да получится. А если не получится — что тогда? Выхода нет».

Та й який може бути вихід у книжці з такою назвою? ЗамкИ чи зАмки? Або з такими батьками. «Мама всегда покупала несимпатичные трусы, - згадує героїня.- С какими-то уродливыми зайчиками или бабочками. Полянка для сказочных существ у меня между ног. Веселые трусы в мире, где взрослые предпочитают скуку». Хоча, якби Селінджер був п’ятнадцятирічною дівчиною, а Дуглас Коупленд народився в Одесі, то грімка суміш їх прози точно б мала назву, як у цього роману. В якому складно сказати, де саме ставити наголос, і кому належить слово авторки – Алісі із Задзеркалля чи Симору Гласу з Миколаївської області. Саме там мешкає з батьками героїня роману, яка викладає перед нами кадри свого життя. Іноді, як Амелі з однойменного фільму, але здебільшого – як пізня дитина, що потрапила у доросле життя і щосили намагається повернутися до себе, справжньої. Зазвичай у цьому їй допомагає коханий, з яким познайомилася на аніме-фестивалі, іноді – подруга, з якою зробила відповідний сайт. При цьому рольова гра у середньовічну Францію з епідемією прокази – це як втеча з довколишнього маразму в рятівний абсурд. «Меня бесит, что вокруг столько условностей, - визнає героїня. - Иногда мне кажется, что я живу в большом супермаркете. При входе висит карта, и я могу точно узнать, где продается дружба, в каком отделе искать хорошую работу и сколько стоит сто грамм нежности».

Насправді це чтиво не стільки про сучасних аутсайдерів, як про умови, з яких вони виростають, як з трусів у квіточки, або з йодової сітки на збитих колінах, щоб стати черговими «квітами зла». Справжня бомба, хоч і сповільненої дії.

Ирина Фингерова. Замки. – Х.: Фолио, 2020