Re: цензії

08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
Головна\Авторська колонка\Партійна література

Авторська колонка

27.08.2009|08:10|Роман Кухарук

Партійна література

Вважаю (як практикуючий політик і письменник водночас), що політики не повинно бути в літературі (в художніх текстах принаймні), але й літератури в політиці теж. Це дві ріжні сфери людської діяльності і мають бути розділені.

Роман Андріяшик ще в романі 1966 року «Люди зі страху» писав про то, же одними лиш  повістями і романами політики не вчиниш, держави не збудуєш. Зграї письмаків поперли у політику – і що? Здали все, не набувши для суспільства анічого, опріч своїх особистих статків та маєтків.

Але ж ти поліз у політику – скаже довчіпний читач. Авжеж. Але в політиці намагаюся бути політиком, а в літературі письменником. Та й іду в політику не від доброго життя, мислю так – літературний а видавничий процес треба забезпечити політично (законодавчо і виконавчо). Наші попередники і в літературі, і в політиці нічого позитивного за останні 20 років цим обом сферам людської діяльності не принесли. Тому весь тягар реалізації лягає на плечі нашого покоління – і політичного, і літературного. «Література – моє покликання, політика – мій обов´язок» – ось формула моєї діяльності на час, що мені відведений Богом.

Кілька слів про продажність. Уважно прочитав усі супліки супроти моєї продажності і ще раз подивувався нехристиянській ненависті, нетолерантності, злості. Продажність кому? Продаж чого? Покажіть мені хоч одну мою справу, хоч один твір, хоч один рядок, хоч одну заяву, які б працювали проти українства, української ідеї, української нації. Люди живуть мітами і ненавистю. Намагаюся жити реальним життям і любов´ю. Любов праведна і любов – істина. Час все розставить на свої місця. І всіх. Пам´ятаймо про це.

Можна багато говорити про репутацію письменника, але треба пам´ятати про постулат Юрія Шевельова про те, що при поцінуванні кожного письменника варто розділяти три речі: його політичні погляди, його  особисте життя і його творчість. У нас за дивною більшовицькою традицією це все перемішують. І що маємо? Дурнувату духовну мармуляду.

Яку репутацію мали наші клясики?

Шевченко зі своїми десятьма роками з забороною писати а малювати.

Франко, за якого жадна порядна галичанка не бажала видати свою доньку.

Українка…

Продовжувати?

А пул прихильників гомосексуалізму (Прокопович, Сковорода, Гоголь, Федькович, Кримський). Може би шановні ревнителі міцної гетеросексуальності україншької начії спробували викинути їх з літератури цілком?

А видатні українські сексоти Микола Глущенко і Віктор Домонтович? Що робити з їхнім доробком, як співмірити з їхньою діяльністю?

Треба мати мужність мислити адекватно, не наліплювати ярликів апріорі, намагатись побачити письменника і літературу повнотою тверезого, мудрого і толерантного погляду.

Політика – річ брудна. Цілком. Якщо її роблять брудні люди. Як і літературу, зрештою.

Але політика забезпечує роботу державної машини, яка покликана забезпечити безперебійну роботу книжкового ринку, авторського права, літературної творчості. Чи є це зараз? Ні. А чому?

1. Політика антиукраїнська.

2. Державна машина працює проти української суті українського суспільства.

3. Письменники в політиці (драчі, жулинські, яворівські, павлички, терени) не виконали свого суспільного призначення і несуть всю повноту політичної і літературної відповідальності за це.

4. Письменники поза політикою завжди готові обслужити своїм ім´ям, голосом, творчістю партію, депутата, владу в особі прем´єра, президента чи міністра. 

Що треба зробити, щоб у нас була література і книжкова індустрія?

1. Ухвалити закон про державну мову, яким створити реальні умови, щоб без державної мови ти не міг кроку ступити в українській державі. Але разом з тим розгорнути мережу безкоштовних державних шкіл з вивчення державної мови.

2. Ухвалити закон про культурну спадщину, де виписати механізми обігу в культурному просторі української класики.

3. Ухвалити закон про театральну справу з вимогою мати на кону 50% української класики і 30% сучасних українських авторів. Так само телебачення, радіо і кіносправа.

4. Обмежити законодавчо чужинців на кону, в рекламі, телевиробництві.

5. Запровадити реальне авторське право.

6. Закрити кордон для чужої книжкової продукції.

7. Зняти податки на виробництво, продаж книжки на 30 років.

8. Зобов´язати торгові мережі брати в продаж беж жодних умов будь-яку на законних підставах видану книжку.

Це тільки мінімум того, що варто здійснити.

Тому не питайте, чому моє літературне покоління іде в політику.

Яка літературна практика наших «інженерів людських душ»? Дуже проста. Або висіти на партійних, державному чи місцевих бюджетах або збирати ґранти по чужих країнах.

Я є прихильником третього  шляху – робити своє, україноцентричне на українські гроші.

От подумайте, який сенс фінансувати з бюджету програму «суспільно вартісних видань», державні видавництва і бібліотеки, щоб ці видання викупляли? Держава, як скупий, платить тричі і має порожнечу. А віддала б цей сеґмент на відкуп приватної ініціативи, і мала б усе.

Але добре, держава дурна.

А письменники?

Один покійний нині літерат за квотою СДПУ (о) був членом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Він щось зробив там для українства чи літератури? Отнюдь.

Письменники пишуть дифірамбові книжки про діючих політиків (Чемерис про Кравчука і Януковича, Кокотюха про Тимошенко і Луценка), заробляючи на хліб, але чи праведно це і чи личить письменнику?

Мене вражають дві дрімучі речі.

1. Минулого року у розпал виборчої кампанії у Києві більшість українських письменників беруть участь у книжковій виставці на підтримку Черновецького. Того, що виселяє малярів з майстерень, книгарні, видавництва і музеї з приміщень (вершиною стало виселення музею Тичини з  особистого помешкання покійного клясика). Цьогоріч виставку повторили, але вона – мертва. Нарік, боюсь, уже не буде чого (і кого) виставляти.

2. Щойно Микола Славинський і Віктор Терен видали альманах «Слово, твоя Батьківщина». З розлогою передмовою кого б ви думали? Такі да, Юлії Тимошенко – великої любительки поезії. Замість любити поезію через закони, книжковий ринок, добрі умови для праці поетів, вона дала грошеняток на три тисячі примірників книжечки, яка покликана ствердити – кожен уміщений там поет є прихильником партії «Батьківщина». Сумно. І прикро. Бо чим ця убога духовна гречка відріжняється від гречки реальної, яку своїм бабушкам і дєдушкам роздає Черновецький? Запитання риторичне.

Письменник ніколи не має забувати про свою місію бути Людиною, бути провідником своїх читачів, вести їх за собою.

Прикро, коли один письмак стукає в прокуратуру на своїх колег, а інший відверто пише – «Зачєм, Сірожа, скажи Донію, він напряже Луцика, той найме бандюків і хай тим борзописцям кишки випустять», а потім іде на серветках у кафе писати свої псевдобітницькі тексти про те, як крапля його сперми плаває у воді.

Прикро, коли авторка романів у стилі «хвала рукам, що пахнуть яйцями» закликає закопати своїх опонентів живцем. В землю.

Письменник – це Людина. І якщо він чогось вчить читача, то має так і чинити в житті.

Інакше, зерно Боже паде на камінь.  А камінням не варто годувати прийдешні покоління українців.



Додаткові матеріали

Свята душа літератури
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери