Хтось вирішив постулювати, ніби для того, аби підвищити зацікавленість літературою, треба видавати й пропагувати легковажне чтиво на кшталт Ірени Карпи, Андрія Кокотюхи, Ірен Роздобудько, Люко Дашвар, Любка Дереша та інших сучукрлітівців та неополітлітівців. Хтось прагне – аж зі штанців вискакує! – довести, буцімто «Добло та зло», «Шахмати для дибілів», «Кров з молоком» і «Пів’яблука» здатні підняти інтелектуальний рівень українців…

Для чого написані згадані твори? Відповідь перша: всі ці, перепрошую, «тексти» написані, аби розважити читача. Аби він, як сказала одна ґламурна пані (теж, на жаль, спонсор літературних перегонів), відкрив книжку і не міг її закрити, поки не прочитає. Відповідь друга: мета авторів – заробити гроші та ім’я. Триматись «на плаву». Чим вище ти в рейтингу, чим частіше з’являєшся у глянсових виданнях, тим більше заробиш.

Давайте поглянемо правді в очі – нічого поганого в тому нема. Лише одне «але». Дрібненьке, та посутнє. Ідеться про літературу не художню, а модну. А це речі різні. За всіх часів поряд з тими, хто, страждаючи, виводив художнє слово на нові обшири, творив нові шари дискурсу, реформував форму та зміст, були й ремісники, «каліфи на годину», які нині втонули в Леті. Такі як, наприклад, Александр Дюма, який отримував певну таксу за рядок – саме тому його романи такі товсті (і зовсім не тому, що того вимагав художній задум). У історії лишився Артюр Рембо, який ніколи не гнався за модою і щодо себе відчував хіба ненависть. Лишився Фердінан Селін, від якого за життя відвернулись усі – а нещодавно небіжчика, письменника, що помер у злиднях, визнали другим за значенням (після Пруста) французьким літератором ХХ століття. Хіба заради моди і рейтингів творили Тарас Шевченко, Павло Тичина, Василь Стус? Або – Блок, Цвєтаєва, Пастернак, Бродський? Або Платонов чи Шукшин? Мода – не двигун літератури.

Погляньмо правді в очі – видавці теж хочуть заробляти гроші. Власне, це єдине, чого вони хочуть. І це теж – певною мірою нормально. От лишень вони чомусь вирішили, що на справжній літературі не заробиш. Тож видають або другосортні мелодрами, або псевдополітичні псевдотрилери, або ж одверту «чорнуху», всуціль просякнуту русизмами, сексом і неправильно розставленими комами… Не подумайте – я не проти сексу! За! Але тільки в такому вигляді, як змальований він у Ельфріде Єлінек чи Крістін Анґо, Ерве Ґібера  чи хай навіть у тієї ж Марії Матіос.

Чого прагне справжня література? Гармонії, чистоти, ідеї. Ідея – головне. Кожний рядок повинен викликати у читача ряд образів, асоціацій, підштовхувати його до моральних викриттів та інтелектуальних відкриттів. Якими ідеями наповнені твори Карпи? Що, яку думку несуть нам твори Дереша? Складнощі пубертатного періоду? Методику знайомства і злягання? Світ навколо нас змінюється – США поступаються роллю світового лідера Китаю. Європа переживає добу нео-Рисорджименто; європейські держави стають усе більш «коричневими». Азія поступово перетравлює Сибір – і в Москві всерйоз міркують, як бути далі, адже за півстоліття китайців там буде більше, ніж слов’ян. Близький Схід потроху обертається на мусульманські Сполучені Штати. Країни Латинської Америки роблять потужні кроки в напрямку об’єднання і створення геополітичної одиниці на кшталт Євросоюзу. Де це? Хіба відображене це в нашій літературі? А де сучасна філософія, наукові новинки? Сучукрліт далекий від світової проблематики. Він зациклений на самому собі. І вже далеко не актуальний. Сучукрліт вичерпав себе, він виснажений, він агонізує. «Шахмати для дибілів», «Кров з молоком», псевдопоезія Коцарєва і Лазуткіна – яскраве тому підтвердження. Не те ми піднімаємо на щит, ой не те…   

Є сучукрліт, а є й література. Потрібно і те, і те. Перше, щоб у метро прочитати і, вийшовши з вагона, викинути; друге – щоб насолоджуватись Словом, досягати катарсису, самовдосконалюватись і раз у раз повертатися до улюблених книг. Сумніваюсь, що хтось удруге перечитує «Перламутрове порно» чи «Намір!». Але – цілком слушно зауважите ви – що я пропоную? Хіба є інші? Я завжди вважав, що ганити без альтернативи – ганебна справа. Тож, маєте: Прохасько, Іздрик, Єшкілєв, Портяк, Медвідь, Пашковський, Діброва, Шевчук, Іваничук, Матіос, Гук. Мало? Даруйте, я без шпаргалки. Навіть цей скромний перелік показує: альтернатива є. Тут названі лише відомі імена. А скільки їх – невідомих! І пробитися через конкурси, очолювані ґламурними панями, вони не в змозі, бо паням треба, аби мелодрами у метрі читали. І на щит ми їх не піднімаємо, а шкода…