Ми занурюємось у шалений транспортний вузол: під нами пробігає експрес на Дніпропетровськ, згори знижується літак на Жуляни, грає музика на автовокзалі, а на перехресті намагаються роз’їхатися міські автобуси львівського й мінського виробництв. Чи ж не чудовий вступ до бібліотеки?

І ось, після цього швидкого й радісного танцю – перед нами мертвий і тупий майданчик коло входу до Вернадки. Ця невдала спроба монументалізму створена навмисне для того, аби людина криво посміхнулася. Вдруге криво посміхнутися можна в холі – і «розписи», і розміри, і тихі дерев’яні кольори недвозначно переконують у марнотності так званої реальності. Отож, психологічно ми вже готові поринути в світ книги.

Я думаю, в кожного є свої найулюбленіші штучки у Вернадці. Особисто мені найбільш подобається пандус, перфоровані стелі та величезні рулони біля туалетів. Щодо пандуса, то йому виразно бракує якщо не живих динозаврів, то принаймні якоїсь їх імітації. Стомлена читанням людина може шаленіти, розганятися пандусом і з розгону застрибувати на рулони. Рулони – це окрема історія. Ця прикраса – а може, й вибаглива метафора туалету – манить своєю недоступністю. Рулонів хочеться торкатися, розрізати, залазити на них, розмотувати. Врешті, розбуркана читанням, передчуттям читання або спілкуванням зі співробітниками закладу фантазія не має тут жодних обмежень. Перфоровані стелі – ще одна деталь, що просить уваги й дотику. Криві псевдоіндустріальні елементи «дизайну» бібліотеки Вернадського (сюди можна додати й дикувату коридорну систему, й облізлі жовті двері та стільці) у поєднанні з книжкою, котру я беру почитати, символізують те, як із хаосу, розпаду, з маячні, котра оточує й закручує людину, вміє народитися усміхнений затишок і милий спокій. Напрочуд сучасна концепція!

А люди бібліотеки! Почнімо з відвідувачів. Вони збираються до читальних залів, каталогів і абонементів, аби продемонструвати, що в кожній, навіть найбільш фантасмагорійній книжці написано суцільну правду. Вам не віриться в існування якого-небудь персонажа? Прошу дуже, озирніться довкола, тут є ще й не такі. Усі різновиди студентиків і студенточок, міські божевільні, жертви науки, малі бізнесмени, любителі безкоштовних детективів, діди і діти, хворі на нежить та істерію, люди, що таємно проносять фотоапарати й знімають зітлілі сторінки… Всіх не перелічиш, усіх і не зустрінеш у такому поєднанні більш ніде. То якщо комусь раптом стане нудно читати, можна просто спостерігати за тим, хто сидить при сусідньому столику або нестримно розганяється провокативно-довгим коридором.

Не менш важливі й співробітники. Дехто з них добрі й м’які. Частина виконує митні функції. Є такі жінки, що їм не треба казати ні слова – один їхній гострий і важкий погляд здатен виконати всі без винятку владні функції. І це теж добре. Це ніби коштовна оправа для діаманта. Тиск стін, процедур, людей та «креативного» дизайну ще раз підкреслює саму книгу, підвищує вартість цієї купки паперу, вирваної з пащі незбагненного потвориська, нагадує, що читати треба швидко і з насолодою. У крайньому разі повільно і з насолодою. Але неодмінно – з насолодою.

Тільки помірний тиск може підтримати силу і волю людини (ніби шкільна вчителька, що вдає з себе сувору, аби загартувати учнів), тільки відвоювавши в бібліотеки книгу, ніби родича в НКВД, можна зрозуміти, яка ж вона цікава, тільки одурівши в переходах, гардеробах і на реєстраціях Вернадки, можна усвідомити, наскільки цікаво й весело на вулиці.

П.С. За рік спливе термін дії мого читацького. Замість необхідних документів, я гадаю принести тьотям при вході оцей роздрукований текст – і, сподіваюсь, вони розчуляться та випишуть довічний квиток:).