Більше того, ідея її порушення для багатьох полягає у намаганні продовжити дискусію та отримати аргументовані відповіді від якомога більшого числа учасників літературної комунікації. Нині світ, як ніколи, є взаємопов’язаним, і якщо й справжня творча натура ніколи не підлаштовується під навколишній світ, все ж мусимо визнати, що ставлення видавців, читачів, критиків, продавців, врешті решт, певною мірою впливає на автора. Якщо не на самі ідеї, то, напевно, на форму їх подання.

Закликаючи читачів «Буквоїду» до дискусії, я хочу почати з певних спостережень, які вважаю у цьому сенсі важливими. Звісно, буду вдячний, якщо мене спростують інші, більш прискіпливі спостерігачі розвитку літературних трендів. Отже, сьогодні мене прикро вражають такі речі в читацькому середовищі.

Перше. Я переконаний, що лише дуже незначна частина сучасних читачів насправді звертається до серйозних книжок минулого, передусім до класики та філософської літератури. Хто (бажано, що б принаймні собі було надано відверту відповідь) на початку ХХI століття читає (а не переглядає) Л.Толстого, Ф.Достоєвського Д.Мережковського? Хто є справжнім читачем Ф.Ніцше, А.Швейцера, М.Бердяєва, Е.Фромма, Р.Мея? Підкреслюю, читачем, а не знайомим із творчістю.

Друге. Коли на початку 90-х заповзятливі дільці книжкового ринку почали робити модним сумнівного літератора Едуарда Лимонова, багатьох нудило від його збочених філологічних сентенцій, але, як виявилося, це був лише початок, лише квіточки. Нині сучасний читач вже мало дивується нецензурним висловам у творах, та й саме позначення «ненормативна» лексика фактично зникло (може, прийдуть часи, коли читач М.Булгакова дивуватиметься наявності цього слова в його творах, бо більше в сучасній літературі не залишилося нічого «ненормативного»).

На моє переконання, наслідки відмови «від прикрашення», за висловом деяких розкутих авторів, справжнього життя, є жахливими. Приблизно такими, як у людей, що неправильно вживають їжу, а потім дивуються виникненню непривабливих прищів на лобі. Повсюдне використання слів, які раніше викликали відразу, потім просто дивували, а потім стали невід’ємною частиною літературного продукту, призвели не тільки до схематичної, утробної літератури, але й до «розкрути» відвертих спотворень.

У вік глобалізації, коли маніпулювання громадською думкою стало постійним елементом просування літератури, стало цілком можливим формування попиту й до таких збірників абсурду, як «На голці» чи «Порно» Уелша. Більше того, ці речі, проголошені сучасними бестселерами. Я переконаний, що жодна сильна ідея не має право на підтримку, якщо вона впроваджується деструктивним шляхом, якщо вона по суті є ін’єкцією отрути. Не хочу, щоб книжки замість формування особистості та демонстрації шляхів загартовування характеру пропонували долучатися до розсаднику людського виродження. Передбачаю, як хтось, потираючи руки, запитає: «А як же наше телебачення, яке перетворилося в індустрію насильства та сексу? Як бути з комп’ютерними іграшками, які заворожують наших дітей? З Інтернетом, врешті-решт?» Але ж література, справжня література завжди трималася на силі переконливого слова. Могутність книжки в тому й полягала, що вона була вищою за все, і в тому числі, вищою від телевізійних технологій та комп’ютерних програм. Звісно, якщо ми самі не принизимо її рівень.    

Навмисно не згадую відомих українських та російських авторів, які спеціалізуються на висвітленні «життя без прикрас». Насправді, справа не в іменах, а в принципі. А ще в майбутньому. Звісно, тих, хто увійшов до книжкового світу з яскравими матюками, видаючи їх за стиль, переконати не вдасться. Звісно, що папір витримає все, і ми матимемо й у майбутньому тонни спрощеної, передбачуваної і безідейної «літератури». Але разом з тим звертаюся до читаючого панства з проханням висловитися. Можливо мої враження несучасні, занадто провокативні чи взагалі невчасні. Однак, переконаний, що здатність з книгою (або з музикою, або з полотном) долучатися до красивого, і в тому числі слова, породжує у нас красиві асоціації, дозволяє мислити нешаблонно й шукати шляхи вдосконалення себе та навколишнього світу. І, навпаки, дуже активні дотики до бруду створюють ефект альтернативного подразника, який, до речі, майже завжди сильніший за позитивні. Тому що, якщо позитив звертається до душі, до духовної сфери, над розвитком якої потрібно працювати, то негатив апелює до тваринного у людині, до низького.  

Отже, якщо література, останній бастіон прекрасних уявлень, впаде під натиском сучасної хвороби бездуховного буття, не варто дивуватися, чому культура цієї цивілізації розвивається за неправильною парадигмою. Або спробуйте переконати мене в іншому…