І текст цей без надлишку сказаного – жива вода. Чим далі, тим більше ти переконуєшся у тому, що реальність предметів зовсім не реальніша за твою уяву. Ми живемо з тим і є тим, що ми пам̓ятаємо, але також і тим, що забули, але будь якої миті, незалежно від нашої волі, можемо пригадати. І цей момент спогаду буде більш формуючим нашу мить, аніж повільна пам̓ять щодень. І це пригадування, наче краплі живої води, від якої світ починає ставати іншим, коли минуле робить свою аплікацію зараз, в тобі теперішньому.

Є такий молодий поет у Львові − Володимир Кауфман, який пише безнадійно красиві вірші і безнадія ця саме в красі, яку він бачить довкола, яку ніхто інший побачити не в змозі. Для цього і потрібні нам поети, тільки для цього, для вказівного жесту, що зупиняє і вказує тобі на красу, яку ти побачити не здатний, вона закрита для тебе і розкривається тільки в його мові, що стримить потоком своїм тобі назустріч, радісна і сумна водночас, і проходить вона крізь тебе рівно настільки, наскільки ти здатний її пропустити. І напевно затримати. В рядках цих Володимира Кауфмана відгомоном б̓є досвід Йозефа Рота, його темного світу відчаю і безнадії, закритої клітки, в якій б̓ється людина, наче заляканий звір, а у фіналі потрапляє в чорну, вологу землю. Це сліди дивовижної експресії неприкаяного Ґеорґа Тракля, його дивного світу. Це і те, що висить у нашому повітрі, що відчувають не всі, а лишень поети, і то ті, хто мають тонку організацію відчуттів. Я зараз про поета з Вільнюса – Арнаса Аляскаускаса. Далеко не певен, що Володимир Кауфман свідомо йшов їхніми слідами, та я певен, що він під̓єднаний до енергії, що живила і живить цих авторів, бо поняття духу і поезії не можна замкнути рамками життєвої біографії. Поезія, вона не залежить від того де ти живеш, в якому часі. Дух був, є і буде автономним, і людина для нього – ніщо, банальний підручний засіб, через який він може говорити. Еміль Чоран колись сказав блискучі слова, цитую з пам̓яті, майже дослівно: ‟Є енергії, що з̓єднують людей крізь час”. І ще треба сказати, що поезія Кауфмана є дуже автономним островом, розташованим далеко в океані. Він пише так, що забите надуживанням, затерте слово ‟самобутній” у стосунку його творчості починає сяяти новизною. Він не подібний на інших, і з цієї сили бути окремим, іншим, виростає красива лінія нової поезії. Можете привітати нашу літературу з новою дитиною.

Мені не хотілося би перетворювати цю розмову у поетикознавчу студію, натомість хочеться говорити про особисте читання одного вірша, говорити про свою живу воду, в якій оживає спогадами забутий світ дитинства. Ось цей вірш:

По що вдягати тобі щодень безрадісне вбрання?

О, прегарна Естер.

Для чого светри чорні і холоднеча в неопаленім покої?

Для чого ти мешкаєш у скорботному кварталі?

Де трунарі з хворими зубами у змові зі смертю

Цілоденно вони лаштують домовини і, курва, радісно їм

Трунарі слухають радіо "Шансон"

По що ти оселилася у кварталі цьому?

Тут небо заклубочене фабричними димами.

Тому і птахи тутешні хворобливі такі

Тому і не співається їм у випарах фабрик.

Птахи безголосі тут.

І навесні, і восени.

Тут перекупки торгують зужитим мотлохом:

Дитячими іграшками

Черевиками, що зостались після покійників.

Книжками радянських письменників

Металевим посудом, гранчаками.

Естер, перекупки зажадали викрасти вночі твою вроду

І продати її якомусь дебілу

На коштовну вроду твою поранкову

Зазіхають перекупки і п´янички.

Естер, я боронитиму сон твій пильно

Стрілятиму твоїх ворогів із рушниці

Вони поблизу.

Вони голосно кашляють в сутінках.

Я споруджу ліс довкола твого будинку

Ліс - густий, непроглядний

Аби нічні жахіття губилися в ньому, як в лабіринті

І збивались із шляху, коли ітимуть до будинку твого

Аби заблудлі химери в тому лісі ридали від розпачу

Спи, Естер, спи.

Я стерегтиму невтомно.

Я піду до перекупки, продам свої черевики.

І куплю для тебе двох співучих канарок

ХХIV.III.MMXVII

Мені би дуже хотілося власноруч провчити автора за те, що він бруднить цю чистоту рядків словами ‟курва”, ‟дебіл”, та молодому організму, що часто не розрізняє рівнів мови, можна для початку пробачити таку внутрішню недбалість, це міксування мови.

Отож, хто ця прекрасна Естер, яка вона, звідки, чи слухатиме вона спів канарок? А якщо ліричний герой це все видумав, придумав, що вона насправді чутлива, можливо це все йому просто здається і він хоче скинути з себе цей настрій, скинути його своєму читачеві?

… Вони приїхали десь з півночі. Темний, прокурений під̓їзд, хмільний вітчим Естер в сімейних трусах перед сном виходить курити ядучу ‟Приму”. Поруч, біля порогу, в коридорі стоять збиті, стоптані черевики і ти ніяк не можеш збагнути, як ця прекрасна Естер живе тут? Вона має таку тугу, важку чорну косу, що іноді здається живою, лискучо лежить між її лопатками, ледь западаючи в улоговину внизу спини. Як вона опинилася тут, з таким волоссям, таким досконалим тілом, тут, серед цих розписаних ножем перил, ядучо фарбованих стін, запаху застояного борщу. Звідки ця Естер, думав я, вона не тутешня. Вміла широко всміхатися, оголюючи кінчики зубів, через прозору емаль яких блискало білим світло. І чистота била з великих оливкових очей, а на дні їх присіло щось таємниче, густе. Вона здавалася мені з Марсу, може вона й не дихає повітрям шахт? І коли я читав, що Мартен Іден повірив, що його Рут земна людина тільки тоді, коли побачив на її губах краплю вишневого соку, я розумів, про що пише Джек Лондон.

Ми грали в гру, що має назву ‟ґудзики” – викопується невеличка лунка і треба з коліна, а потім з землі пальцями забити ґудзик до лунки. Найбільш цінувалися ґудзики зі зимових пальт. Уявіть, як це все акуратно зрізалося по-тихому вдома. І ось я програю, і змушений виконати безглузде бажання хлопчаків з подвір̓я, які, як ніхто інший знають як мені дошкулити. Ох, ця дитяча зграйна жорстокість! Я мушу підстерегти Естер у під̓їзді і попросити показати груди. Жорстоко, а для мене − удвічі. Не виконати – не можна. Ми ще в тому віці, коли такі речі викликають неконтрольований сміх, без натяку на важку тугу тіла. І ось я чекаю на неї біля під̓їзду, наздоганяю її десь біля сміттєпроводу і, відчуваючи душу ще ніжче, аніж мої п̓яти, прошу зробити те, що мушу, очікуючи, що вона відмовить, а я браво буду хизуватися перед забрьоханими в землі, з повними кишенями моїх програних ґудзиків, хлопцями своєю зухвалістю. Та вона, просяявши мене своїми вуглинками, спокійно задирає спортивну кофту і я вмить бачу ще зовсім неоформлені, як тепер пригадую, яким ще далеко до налитості, груди Естер. Але погляд її – він не був хтивим, нахабним чи викличним, він був, якби це точніше омовити – відкритим. По всій логіці ситуації знітитись мала би вона, але ефект був точно до навпаки. Я вийшов на вулицю і на голосне хіхікання дружбанів заперечливо похитав головою: ‟вона відмовилася це зробити”. Та вони дружньо реготали, виплескуючи сміхом ще щось, чого самі не розуміли.

А потім я міняв міста, змінював школи, змінював друзів на різних подвір̓ях. І ми побачились вже дорослими. А потім я дізнався, що вона стала повією, десь в іншому місті, причому дізнався від тих, хто нею користував. Я далекий тут від моралі, але тоді втримати на лиці байдужість не зміг. Ми не завжди буваємо сильними. Як не зміг стримати її і тоді, коли роками пізніше дізнався, що вона вийшла десь на півночі заміж, народила дитину, може вже й кілька. І я не знаю, в якій іпостасі їй личило би бути більше. Чи не стала би ця мрія спогаду тусклою і неживою від картини, коли вона, ця прекрасна Естер з під̓їзду, вислуховує свого ‟піддатого” чоловіка про недосолений борщ, або погано пропрасовану лінію рукава сорочки. Іноді, погодьтеся, краще не зустрічатися ще раз з людьми, речима, книжками. Іноді важить тільки один дотик, без повтору, не більше. Це як книга, яку носиш в собі і боїшся повернутися до неї знову. Тут і стирається межа між реальністю і текстом.

Ця Естер у кожного своя, та важливою в цій розмові є поезія як інструмент пригадування. Це про вміння Володимира Кауфмана поглинати світ своєю свідомістю і перетворювати його на текст, який діє, який імпульсує смислами, даючи енергію завмерлим в нашій пам̓яті серцям людей забитись знову, з новою силою. Крізь письмо поета ми дивимося на них, неначе вперше.