Цього разу Іван Драч нагадував мені Миколу Бажана. Бажана, якого я не знав особисто, але знаю за віршем того ж таки Драча:

«Я пам’ятаю Бажана старого,
Він все частіше згадував про Бога
І все казав, доплентуючись вгору:
"Час, Господи, на самоту й покору"».

Класик радянської літератури, її комісар, приставлений комуністами, про якого так багато гіркого сказав у своїх щоденниках Олександр Довженко, Микола Бажан в кінці життя повторював слова свого ідейного ворога – Евгена Маланюка.

Іван Драч, якому восени буде 80, ступав у Чернігові важко. Певно, не тільки літа давлять на нього, і не тільки смертьвбивство сина, про що він згадав зовсім не мимохідь на зустрічі зі студентами Чернігівського педагогічного університету імені Т.Шевченка (хоча тут же похвалився і малими своїми внуками, завваживши, що є для кого жить), і не важка хвороба дружини Марії, яка лежить після інсульту, - ясна річ, що давлять на поета його труди і дні, просякнуті і боротьбою з пристосуванством, і боротьбою в рухівський час.

Що не завадило йому читати абсолютно драчівські хуліганські вірші – як ось про діда, що баби звуть його Бандіт…

Та й два варіанти вірша про Єву цілком нагадують молодого і зухвалого Драча з «Ножем у сонці» і «Баладою про випрані штани» - там Бог «був мудрий, як ребе» і Єва ребрами Адама міряється… Хоча, коли я вже може занадто став піджартовувати з Героєм України, він завважив: «Ти мудрості набирайся, а не нахабства!». Хто б казав, Іване Федоровичу!

Звісно, Драчу для виживання у розрідженому радянському повітрі доводилося «дихати Леніним», але загалом саме зухвалість – що в поезії, що в політиці, пригадаймо першого голову Руху, а це все той же Іван Драч – була і є його визначальною рисою. Бо саме зухвалість рве шаблони і підіймає до вершин.

На питання чи не шкодує він, що очолив свого часу Рух, Іван Драч, дивлячись на присутнього першого голову чернігівського Руху Валерія Сарану, відповів мудро: «Ми були інструментами свого часу – не були б Драч і Сарана, були б інші прізвища. Але Рух все одно був би».

Я ж нагадав вірш Івана Драча про українців, представлених гайдамако бандерівцями – зарізяками, а кат України Лазар Каганович дожив до 90 років, граючи в доміно у московському дворі і жоден українець не вцілив у нього навіть з рогатки. Натомість «українці – троїсті музики»: що один зробить – то другий угробить (перефразовано) вміло загризають одне одного. Це я казав, думаючи про свою роботу радником голови ОДА по декомунізації – годилося б чекати спротиву і брехні від комуністів – регіоналів, але ті затихли, як миші під віником. А ось начебто свої – накинулися із завзяттю більшовиків…  Дивовижний народ – українці! Нащо йому вороги?!  Своїх вистачає…

 «Кожен українець — це троїсті музики:
Одне — думає, друге — каже, третє — робить.
Від того у нас результат великий,
Що перший — спородить, то третій
                  точно угробить.

В такому консенсусі доживаємо досі,
Шкодуєм в душі собі доброго слова:
В сусідів давно уже визріла осінь,
А в нас ще весна дурноголова».

 Чому ваші вірші не постаріли? – питав я Івана Драча. І він не міг відповісти.

« Безсмертний народ! Незнищимий народ!
Навіщо їм вороги?! Вони — самі собі вороги!»

Може, намаганням порвати оцю вічну нитку ворожості і пояснюється, що вечеряти перший голова Руху поїхав з останнім першим секретарем обкому компартії Петром Шаповалом?