„ Гай, давай, я до тебе зайду. Я би хотів до тебе зайти. А Ти сварити не будеш? “ Я не сварю, але через дві години нашої розмови так „ делікатно “ кажу: „ Може би Ти вже йшов на потяг “. Славко дивиться на мене і відповідає: „ Та я знаю, ще зо дві години можу посидіти, а відтак відай піду “… Але поволи збирається і рухається, при цьому моїй дружині ніби між іншим жаліється: „ Ото сам мені сказав приходи, а тепер віганєє “… Я не виганєю , але щось в мене як перемикає, посиділи, поговорили, на сей раз вичерпалася бесіда, то чого товкти воду в ступі. Наступного разу щось є живого, незатертого, тоді й побалакаємо. Добре, що Славко мене розуміє і терпить. А може просто вибачає як малій і вредній дитині. Піди, взнай, що він думає, сей лісківський Сократ…

Його світоглядна і естетична хода мені близька. Його вірші – сакральні в своїй основі, і такі, здавалося би, повторювані, – мають ту невловиму інтонацію, якою колись говорили перші Апостоли. Приховано агресивна і якась елегійно сумна.

„ Що Ти називаєш Ясінського – генієм?! Який він геній?! Він ще повірить, що є таким! “, обурювався  один мій незнайомий літератор, який внутрішньо дуже хотів би, аби всі його визнали і назвали „ генієм “. Але не виходить. Ще на робітника слова він тягне. І то не завжди чесного. Але на то нема ради…

„ Не вір словам! “ – як заклинання, повторюю фразу Тараса Мельничука. Але тільки повторюю. Бо з віком, слів все більше, а роботи все менше. І будь мудрий, поясни собі, чому саме так.

Славко – вічний пілігрим. Що його гонить і куди він весь час біжить, не знає ніхто. Напевне, і він не завжди се пояснить. Ним гонить Ангел правди і справедливости. Його, Ясінського, правди і справедливости. Так він се чує і розуміє. Тому іншим, навіть рідним, спуску не дає. У сенсі, любить, але так затаєно-прикро, що самі рідні того не знають.

Десь днями я йому „ ляпнув “: „ Славку, ми належимо до тих чоловіків, які не шанують своїх жінок, поки вони живі “. Чогось я то „ ляпнув “ при своїй жінці, Славку, Ти собі можеш уявити?!

Але то не є правда. Правда десь глибоко захована у нас, і ми не завжди бачимо потребу її видобувати для своїх рідних. Бо у той момент, коли ми її дістаємо з глибин,  вона чомусь звучить не як правда, а як виправдання.

Славко все більше мені нагадує українського козака Мамая або ж Марка Пекельного. Бо якби йому сказали, що має піти в пекло і визволити душі „ праотців-козаків “, – пішов би. Хоча би й мучив себе думками: „ І нащо я туди йду? І як я то зроблю? “

Фестиваль імені Квітки Цісик, який вже від пару літ проходить на Циганському Горбі в Лісках біля старої школи, яка мислиться Ясінському як Музей, і в цю ідею Славко вкладає навіть не гроші, а свою душу, – є найорганічнішим мистецьким дійством на наших теренах. Се тому, що Славко не грає фестивальних ролей. Він живе як уміє. А інакше жити, як отак – з болем, проблемами і власною правдою, – не вміє і не хоче.

Все каже, що йому щастить на людей. Попробуй, аби не щастило, коли він приходить до людини і каже, що вона людина, а не смітє Боже . Лише „ смітє “ не зреагує на таке палке і пристрасне, майже закохане, звертання-молитву.

Поки сей чоловік ходить і „ дістає “ всіх людськими проблемами, поки він не втомлюється бити в дзвін, доти ми робимо ту громадську справу, яка є нашою формою служіння. Бо сей чоловік, який називається Славко Ясінський, має велику внутрішню силу змінювати світ навколо себе:

Якого вам ще треба раю

  коли навколо світ коханий

якої вам ще треба рани

коли в родині вашій каїн

Засійте вигоріле полем

і хлібом вашим стане манна

і   Бог як Homo пройде голим

а  ви народите осанна