|
Ярославу Ясінському – 75. «То ти всім розтрубив про мої роки, а так я би й сам не знав, скільки мені ». Славку. Не винен, то так сє стало. Вибачий. Більше про Твої 75 говорити не буду. За інші – дожити треба, тоді буду думати. Нє, говорити. Бо я спочатку пишу, а вже потім думаю.
„ Гай, давай, я до тебе зайду. Я би хотів до тебе зайти. А Ти сварити не будеш? “ Я не сварю, але через дві години нашої розмови так „ делікатно “ кажу: „ Може би Ти вже йшов на потяг “. Славко дивиться на мене і відповідає: „ Та я знаю, ще зо дві години можу посидіти, а відтак відай піду “… Але поволи збирається і рухається, при цьому моїй дружині ніби між іншим жаліється: „ Ото сам мені сказав приходи, а тепер віганєє “… Я не виганєю , але щось в мене як перемикає, посиділи, поговорили, на сей раз вичерпалася бесіда, то чого товкти воду в ступі. Наступного разу щось є живого, незатертого, тоді й побалакаємо. Добре, що Славко мене розуміє і терпить. А може просто вибачає як малій і вредній дитині. Піди, взнай, що він думає, сей лісківський Сократ…
Його світоглядна і естетична хода мені близька. Його вірші – сакральні в своїй основі, і такі, здавалося би, повторювані, – мають ту невловиму інтонацію, якою колись говорили перші Апостоли. Приховано агресивна і якась елегійно сумна.
„ Що Ти називаєш Ясінського – генієм?! Який він геній?! Він ще повірить, що є таким! “, обурювався один мій незнайомий літератор, який внутрішньо дуже хотів би, аби всі його визнали і назвали „ генієм “. Але не виходить. Ще на робітника слова він тягне. І то не завжди чесного. Але на то нема ради…
„ Не вір словам! “ – як заклинання, повторюю фразу Тараса Мельничука. Але тільки повторюю. Бо з віком, слів все більше, а роботи все менше. І будь мудрий, поясни собі, чому саме так.
Славко – вічний пілігрим. Що його гонить і куди він весь час біжить, не знає ніхто. Напевне, і він не завжди се пояснить. Ним гонить Ангел правди і справедливости. Його, Ясінського, правди і справедливости. Так він се чує і розуміє. Тому іншим, навіть рідним, спуску не дає. У сенсі, любить, але так затаєно-прикро, що самі рідні того не знають.
Десь днями я йому „ ляпнув “: „ Славку, ми належимо до тих чоловіків, які не шанують своїх жінок, поки вони живі “. Чогось я то „ ляпнув “ при своїй жінці, Славку, Ти собі можеш уявити?!
Але то не є правда. Правда десь глибоко захована у нас, і ми не завжди бачимо потребу її видобувати для своїх рідних. Бо у той момент, коли ми її дістаємо з глибин, вона чомусь звучить не як правда, а як виправдання.
Славко все більше мені нагадує українського козака Мамая або ж Марка Пекельного. Бо якби йому сказали, що має піти в пекло і визволити душі „ праотців-козаків “, – пішов би. Хоча би й мучив себе думками: „ І нащо я туди йду? І як я то зроблю? “
Фестиваль імені Квітки Цісик, який вже від пару літ проходить на Циганському Горбі в Лісках біля старої школи, яка мислиться Ясінському як Музей, і в цю ідею Славко вкладає навіть не гроші, а свою душу, – є найорганічнішим мистецьким дійством на наших теренах. Се тому, що Славко не грає фестивальних ролей. Він живе як уміє. А інакше жити, як отак – з болем, проблемами і власною правдою, – не вміє і не хоче.
Все каже, що йому щастить на людей. Попробуй, аби не щастило, коли він приходить до людини і каже, що вона людина, а не смітє Боже . Лише „ смітє “ не зреагує на таке палке і пристрасне, майже закохане, звертання-молитву.
Поки сей чоловік ходить і „ дістає “ всіх людськими проблемами, поки він не втомлюється бити в дзвін, доти ми робимо ту громадську справу, яка є нашою формою служіння. Бо сей чоловік, який називається Славко Ясінський, має велику внутрішню силу змінювати світ навколо себе:
Якого вам ще треба раю
коли навколо світ коханий
якої вам ще треба рани
коли в родині вашій каїн
Засійте вигоріле полем
і хлібом вашим стане манна
і Бог як Homo пройде голим
а ви народите осанна
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2016/01/14/081919.html
|
