Нині прийнято зображати 90-ті роки переважно в чорних фарбах: руїна, злидні, моральна деградація, поширення цинізму й брутальних розваг, культ всілякого роду збочень, комерціалізація святого й грішного. У цьому є доля правди. Але слід зауважити, що поруч з тим існував непідробний пафос свободи і відчуття початку будівництва нового світу. Якщо говорити про панівні ідеї та культурні вектори, то, передовсім, – українського світу, недобудованого в часи Розстріляного Відродження.

Цей новий світ був страшенно хаотичний, двозначний і підступний, але в ньому лунала переможна пісня оновлення, і в її звучанні, ніби травневої ночі в хащах Ірпінського будинку творчості, то солов’ї переважали жаб, то жаби – солов’їв.

Не дивно, що неофіти нового світу відкидали усі можливі правила і заборони. Вони повставали проти Спілки, проти Бога, проти вишиванок і проти моральних табу. Намагаючись вловити той принцип, який утверджувався в цей час у літературі, я означив його у післямові до «Молодого вина» як принцип ілюзії – здаватися, але не бути, – що пізніше, головним чином, в інтерпретації Роксани Харчук, будо представлено як естетична концепція Ніщо.

Ми були наївні й повторювали європейські тренди двадцятирічної давності. Але це було наше життя, і це був наш перший клас, без якого не могло бути й випускного (даруйте природно-освітянські паралелі, навіяні вочевидь кінцем травня).

Дискусія навколо художньої вартості творів дев’яностників мені нагадує дуже просту природну аналогію. Кожного року в наших широтах настає весна, дерева починають квітнути просто тому, що відтанув ґрунт, просто соки стали пульсувати в гілках, а сонце пробудило бруньки. Але буває, що квітка приносить плід, а буває, що виявиться пустоцвітом. Чому? Загадка природи! Нам лишається тільки висловлювати здогади, вираховувати цикли, аналізувати перепади температури, вологості й т.ін. Або ж просто покластися на волю Провидіння.

На мою думку, високий відсоток пустоцвітів у поколінні дев’ятдесятників пояснюється культурно-кліматичними особливостями того часу і місця, в якому вони «розквітнули».

В сенсі художніх пошуків нашій генерації від самого початку бракувало якогось ферменту. Всі традиції та впливи, яких ми наковталися в період Великих Історичних Відкриттів, лягли важкими неперетравленими шарами на персональне джерело поетичного самовираження.

Думаю, вся проблема в тому, що ми надто швидко відмовилися від мотивації свободи. У якийсь момент (приблизно з 1996-1997 рр.) більшість віддали перевагу комфортній і стабільній несвободі. Передовсім ідеться про несвободу від себе самого, про завчасну визначеність у стилі й формі (а для когось – в іміджі), про визнання авторитетів і визнання авторитетами. А разом з тим і про речі цілком прозаїчні: про «своє місце» у переліках критиків, в редакційних планах журналів і видавництв, про членство у СПУ чи АУП, про кумівські зв’язки і літературно-критичні тандеми. За цим прийшла т.зв. літературна боротьба, що більше нагадувала вовтузіння в комунальній квартирі.

(повністю відгук М.Розумного про літературні 90-ті буде надруковано в газеті «Літературна Україна»)