Дебютна книжка — це завжди особлива подія. Вона народжується разом із трепетом, очікуванням та невідомістю. Для автора кожен відгук читача стає своєрідним іспитом: він або додає сил писати далі, або надовго відкладає народження нових текстів. Переконаний, що відкладання нових текстів на потім — це точно не про Олександра Зільбермана.

Його «Роздуми наодинці» — збірка коротких психологічних історій, які допомагають не лише зазирнути всередину себе, а й побачити непростий шлях, пройдений автором. Найбільше імпонує те, що в цих текстах Олександр не намагається видавати себе за когось іншого. Він без прикрас показує власну душу, чесно говорить про трансформацію почуттів, про поступове нарощування внутрішньої сили, про біль, життєві випробування й щоденне прагнення стати кращою версією самого себе.

Ця книжка про те, що ховається за нашими звичними масками, страхами, сумнівами, провинами, надіями й очікуваннями. Водночас вона й про те, що може стати для людини справжньою внутрішньою опорою: вміння цінувати кожен ранок, кожну мить життя, радіти дрібницям і, найголовніше, — проявляти більше любові, уваги й щирості до своїх близьких.

Кожна історія у книжці існує ніби окремо. Вони не пов’язані між собою сюжетно, але нагадують пазли, з яких поступово складається єдина картина. І на цій картині зрештою з’являється не портрет автора, зображений на обкладинці, а ми самі — кожен читач, який наважиться пройти цей шлях і чесно подивитися на власне життя через тексти збірки.

Олександр Зільберман не боїться бути простим і відвертим. Саме це беззаперечно підкуповує. Деякі його речення настільки точні й коштовні за змістом, що виникає бажання виділити їх курсивом чи жирним шрифтом, аби знову і знову повертатися до них. Мова книжки позбавлена надмірної патетики й психологічної термінології. Автор говорить просто, але саме ця простота стає силою тексту. Він не нав’язує читачеві готових висновків, натомість залишає простір для роздумів, сумнівів та відкриттів. 

Ці історії про те, як дібрати ключі до власного серця; про моменти, коли стихають дріб’язкові бажання й починається справжнє життя; про жінок, які бачать темряву, й про жінок, які випромінюють світло; про людей, яких ми впускаємо у своє життя, і тих, кого одного дня доводиться відпустити. Ця книжка про крапки без пояснень і про крапки, що несподівано стають комами; про мовчання, після якого народжується правда; про вміння тихо сказати «ні» і не розкидатися гучними «так»; про радість, яка не потребує зайвих слів; про стан, коли можна залишитися без мобільного зв’язку, але не втратити зв’язок із самим собою. Про внутрішню свободу людини, яка готова сказати: «Я ні про що не шкодую, бо ціную те, що маю сьогодні, і з вдячністю дивлюся в майбутнє». Передусім це книжка про свободу від себе вчорашнього. Про розуміння того, що кожен із нас є автором власної історії і щодня пише її заново.

Назва «Роздуми наодинці» виявляється напрочуд символічною. Читаючи книжку, дуже швидко перестаєш бути наодинці з автором. Натомість залишаєшся наодинці із собою. Саме тоді й починається найважливіша розмова — та, від якої ми так часто тікаємо у щоденній метушні, відкладаючи її на потім.

Ці історії не для тих, хто шукає стрімкого сюжету чи несподіваних поворотів. Вона для людей, які хоча б раз ставили собі незручні запитання. Для тих, хто переживав втрати, сумнівався у власному виборі, вчився пробачати, відпускати й починав життя наново. Для тих, хто бодай одного разу намагався зрозуміти не світ довкола, а себе самого.

Знаю, що ця книжка вже знайшла відгук у серцях читачів. Для когось вона вже стала терапевтичною. Адже під час читання не полишає відчуття: «Це про мене, про мої страхи, мої маски чи способи приховати себе справжнього(ню)». 

Переконаний: незабаром у автора з’явиться продовження цих історій. Вірю, що вони будуть ще глибшими, такими ж сміливими й відвертими, бо відкривають нові горизонти нашого життя, вчать більше любити ліс, уважніше слухати тишу, не поспішати бездумно гортати стрічки чужих новин, заповнюючи кожну хвилину мовчання власної душі. Бо інколи саме мовчання виявляється значно ціннішим за сотні слів.

Особливо відгукується одна думка, яка проходить крізь усю книжку: люди часто шукають у наших словах підтвердження власних очікувань щодо того, якими ми повинні бути. Але надто рідко намагаються зрозуміти, ким ми є насправді.

Для дебютної книжки найважливіше не вразити читача, а залишитися в його пам’яті. «Роздуми наодинці» саме з таких книжок. Після неї не хочеться сперечатися з автором чи шукати недоліки. Хочеться трохи помовчати. А якщо книжка здатна подарувати людині чесну розмову із самою собою — значить, вона виконала свою найголовнішу місію.

Бути відвертим і сміливим — і в житті, і в літературі — означає мати мужність. Це ознака сильного чоловіка, загартованого випробуваннями. Це готовність винести свої найпотаємніші роздуми на загал й поділитися ними зі світом.

Від щирого серця бажаю Олександрові Зільберману не втратити цієї чесності, відкритості й внутрішньої свободи й далі бути прикладом для тих, хто досі соромиться або боїться бути собою. Так, це іноді незручно, інколи страшно, подекуди навіть боляче. Але немає більшого щастя, ніж залишатися собою — і на людях, і наодинці. Бачити, якими є твої очі, коли зняті всі маски, коли згасає світло софітів, коли ти в достатку чи коли життя тимчасово позбавляє звичного комфорту. Бо це життя. І ніхто не знає, що воно приготувало для нас завтра. Та, мабуть, найкраще, що ми можемо взяти із собою в новий день, — це сміливість залишатися собою.