У заголовку нотаток про книгу черкаської поетки використав словосполучення одного з її віршів «Де віднайти баланс мовчання й гаму, / аби творити вірші-оріґамі», трішки обігравши його. (Дехто, зрозуміло, скаже, що відгукувач не захотів морочитися з найменням і пішов шляхом найменшого опору. Але… Не хочу дискутувати з цього приводу. Мені здається, що саме пошук душевної рівноваги характеризує цю лірику.)

А її пізнання почалося для мене несподівано. У «Літературній Україні» прочитав добірку творів черкаських літераторів. І вирізнив для себе вірші цієї авторки. Бо було у традиційному римуванні щось таке, що підкуповувало. Ні, не вправність невідомої віршарки причарувала, а свіжість думки і її небанальність загітували. І радів, що враження підтвердила й поетична збірка «О-р-і-ґ-а-м-і», яка недавно з’явилася у моєму домі. «Я сувора в своїй доброті. / Певно, люди стрічались не ті. / Та побоююсь: раптом умить / Біль чужий у мені відболить…» 

Отже, біль душі, який спонукає до віршотворення? Очевидно, що саме так і є. Тому дуже цікавим вважаю питання про вираження цього почуття. Себто вирішив відразу взяти бика за роги і наголосити на важливості літературних тропів, які використовує версифікаторка. Зрозуміло, що не можуть залишитися поза увагою слововияви. А хіба про виражальницькі тенденції не мовлять добре слово згадки про «мешканців» друку, кольорові екстраполяції та культурологічні акценти?

Й почнемо з того, що на авансцену добрих вражень виходить метафоричність мислення. Адже вдатні висловлювання цього плану без особливих проблем знаходимо у кожному розділі. Приміром, першою у книзі є частина «Просте – глибин основа». Погортаємо. «Пробіглась тінь асфальтна по стегну, / За сонце жовтня зачепившись лівою». «Поки зорі по вінця зайняті, / краєм серця проходжусь я». «Вхопити січень за облізлий хвіст».Гарноти вистачає й у розділі «Не закохуйтеся в типажі». «Дотик вуст експансивно-збентежений / Ще сніжить на моїй щоці». «Чому ж душа у клекоті роїв / Судомно плаче?..» «Серце палким прочанином / Ваше чоло обожнює». Певним чином з такими вдатностями перегукуються метафори з розділу «У всесвіті магічних піктограм». «Перемовляються із літом / Цнотливі паростки трави».«Дихає липень жалем, / Під ворітьми зітхає».«Час – сивоокий Рільке – / Вірші читав про суще». Якщо аналізувати ці та інші вдатності метафорики, то висновковуєш, що вони помітно виграють за рахунок епітетів. 

Але вони позитивно діють на сприймання того, хто «упірнає» у тексти, і тоді, коли перебувають у так званому «самостійному плаванні»: «пекло баюр», «пам’яті штрихи», «клеймо неволі», «ілюзія реваншу», «голос літа», «вітру баритон»…На взірцях цих вдатностей помітні деякі нюансики. По-перше, суворість формулювань межує з ніжністю. По-друге, бачимо й відзвуки нежіночих підсумовувань з якоюсь барвою жорстокості. Впливи абераційного часу і віковості? 

Усе це позначається й на порівняннях з їхньою неодновимірністю. Адже цей літературний троп постає аж у трьох іпостасях. Часто-густо перед читацьким зором постає образ, який створений з допомогою сполучників на зразок «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. «Я шукала наснаги, немов учениця…» «Сходить сонце суцвіттям лілії, / Наче перст». «Але люди, яко епохи, / Не вертаються із позасвіття». А нерідко сполучники зникають. «Вклонялась Небу – пращуру пустель». «Тільки сяйво очей проливне – / Мої стріли». «Недільна кава осені – трофей / І будням стимул…»Іноді авторка вдається до поєднання елементів обох підвидів порівнянь. «Лютневий дощ – хрусткий, немов драже». «Час осінній – мов кінь ординський». «Як фотоспалах – пам’яті стезя».(Можливо, це – інтуїтивне відчуття, але мені здається, що ця множинність виражень додає шарму літературному тропу.)

Наступний момент. Передусім кожна поезія повинна таїти небанальну думку. Але свіжість міркувань має бути досягнутою у словесну несподіваність. Якщо цього немає, то й найвправніше римування (мені так міркується) втрачає сенс. Тому й радію, що небуденних слововиявів у віршах Ганни Синьоок знаходжу чимало. І найчастіше, либонь, трапляються слівцята з неологічним присмаком: «березневиться», «безсонцево», «середнює», «сонцецвіття», «сяйвогілля»…Не забуває авторка й про рідковживаності: «каверза», «сніжниця», «скипень».Нерідко вона повертає призабуті слова, які, маючи діалектологічну барву, поширені у різних регіонах держави: «марець», «файний».Якось природно прикрашають лірику іншомовні слова з англійської, польської і турецької мов: «story», «poniedziałek», «tamam», та й прозаїзми інтернетного часу у вустах творів молодої віршарки звучать органічно: «комп», «скриншот», «квест».Замислився над ще одним видом буквосполук. В «О-р-і-ґ-а-м-і» іноді можна угледіти подвійності на кшталт «бородань-віщун», «вир-течія», «другокласники-знавці». З точки зору лінгвістики перед нами постає прикладка. Але водночас маємо і небуденне порівняння.

А тепер від міні-аналізу слововдатностей перейдемо до розмислів про кольорові екстраполяції. (Оскільки вони будуть незрозумілими без цитувань, то відштовхнемося від них.) «Майстерниця нитками чорними / Гаптує-мережить брову».«А там – навпроти – зеленіє обрій». «Блакиттю просочена хвоя / В модерні дзеркальної смальти».«Біла крижма вгорнула чорнозем».«Як червоним заллється пастель – / Вгледиш Німфу». «Не любить осінь сірий татуаж».«Сивочолий одинак Левкой / Сонце витискає із цитринів»…Ці та інші подібні висловлювання дають можливість уздріти навколишність у всіх барвах. Зрештою, такий настрій бенкетує у мені і тоді, коли зримості кольорів немає, бо картину створює й відсутність кольорових екстраполяцій. «Йде відлуння планет. / З нашим світом той голос не мириться. / Надто чує поет, / Як спирається грудень на милиці». «Дивина, та й годі!.. Дивина!.. / Дощ у міф прадавній поринав, / Стишуючи темп палкого танцю, / Спазми затискаючи у пальцях»…

Думаю про кольори у поезії Ганни Синьоок, а з серця не зникає одна гадка: барвистість створюють і «мешканці» книги, хоча здебільшого натяків (зримих!) немає. Адже згадки про рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила ескізують неповторність. «Засонцевіли сині крокуси / оченят». «А вже в сосон є крила…» «На брак видовищ наріка верблюд». «І криха ремез не гостює тут». «Всі мають зір – але сягає зір / Він в обраних». «Сонцепромені всмак солодильні»…Як хто б не ставився до цього «населення», але цитати підштовхують до розуміння необхідності їхньої появи у поетичних текстах, шкода лишень, що не доводиться молитися постійності у цьому питанні, хоча (на мою думку, зрозуміло) акцент на цій темі зробив би вірші ще більш привабливими.

…При спорудженні храму зодчі не тільки піклуються про міцність стін, а й про зведення купола. За аналогією (нехай і доволі крихкою) в ліричній поезії роль куполізації належить неодновимірності культурологічних акцентів, хоча такий наголос спроможний викликати нерозуміння певної частини поціновувачів красного письменства. Про яку неоднозначність ідеться у даному випадкові? Та насамперед про творчі перегуки. Поетка, до речі, сама спонукає до цього. «Спершу в Ліни Костенко, згодом трохи в Щириці / Я шукала наснаги…»А вислів «Не читайте Коробчука…»став епіграфом до одного з віршів. То тут, то там натрапляємо на згадки Гомера, Рудакі, Модильяні… Вже не кажу про поезії, в яких трактується суть творчості. Забагато літературщини? Лукавство! В світовій літературі вже давно немає нових тем і є можливою поява нововідкритих нюансиків. Та й немає біди в мистецьких ремінісценсіях чи згадках певних імен, якщо в результаті отримуємо поетичну справжність. А Ганні Синьоок у більшості випадків це вдається.

Це питання про культурологію продовжує наявність фразеологічного ряду. Адже нерідко натрапляємо на вдале використання стійких словосполук. «Либонь, хитрує, а чи ловить ґав?..» «На брак видовищ наріка верблюд. / І просить хліба». Чи варто опісля таких влучностей дивуватися появі крилатослів’я? «…просте – / Глибин основа». «На кожнім тілі є мазки чужі. / Душа лиш кровна». (Питання про афористичність мислення є непростим. Здебільшого воно є характерним для поетів старшого покоління. Вимога літ? А в «О-р-і-ґ-а-м-і» протилежність, до якої проймаєшся симпатією.)

…З моєї «дзвіниці» виражальність є немислимою без згадки про різноформ’я. Адже в даному випадкові мова про нього є доречною. В силаботоніці черкащанки переважають багатострофові поезії. Але також можна уздріти восьмивірші. Це, звісно, добре. Але хотілося б також побачити сонети чи катрени. Натяк на це не є випадковим. Після того, як у вірші «Життя – воно й епіграф, й епіграма…» прочитав «емпірика, ерзац, експеримент…», то подумав, що натяк на алітерацію є свідченням прихильності до словогри у рамцях традиційного віршування. А можливо, з часом з’являться верліброві одкровення, як вимога душі?

…Якщо вчитуватися в уже процитоване, то все наполегливіше починаєш розмірковувати про нелегкі шукання душевної рівноваги молодою людиною на непростих вітрищах свогочасся. Та не тільки згадки про деякі аспекти виражальності спонукають. «Підштовхує» і тематичність. Але, мовлячи про неї, не робитиму спроб розділити лірику черкащанки на громадянську, філософську, пейзажну чи інтимну. Це – марна справа. Всі мотиви переплетені між собою. Наведу тільки два приклади. Вірш «1 лютого 2017-го» присвячений пам’яті краян, які полягли на російсько-українській війні наших днів. Громадянськість. Але в супрязі з філософічністю. «Три душі між собою питаються…» «Кров небесна омолодилася…»(Хіба обожнення не є розгалуженням філософічності?) А вслід за ними ступає пейзажність. «Зимне дихання крижане». «Випинається, виривається, / Вигинається вир-течія».А твір «Як диявол поміж святих…» – сув’язь інтимності та філософічності. 

Вже хоча б на основі цього можна зробити висновок, що віршарка працює на шляху, який характеризує сучасну поезію. Себто свідомо і підсвідомо зв’язує мелодії. А ще укупі з лише їй властивою виражальністю впевнює, що майбутні книгокроки молодої поетки будуть ще цікавішими для поціновувачів віршослова.