Перші сторінки читання багатосюжетного роману «Блюз на холодній землі» буквально – збили мене з пантелику. Йшлося про плем’я нілотів, що мешкають на півночі Кенії (мова масаїв і самбуру). І як тільки почала заглиблюватися в детальний опис їхньої природи, автор книги зненацька «переніс» мою уяву на подвір’я української сім’ї – між криницею і яблунею. Мовлена одним із героїв в глибокій задумі фраза: «Гм, метелики літають…» – зосередила мою увагу і я інтуїтивно записала її в зошит, бо все так читаю книги: із олівцем і зошитом. Щоб отримати розуміння цього загадкового вислову, мені знадобилось подолати… понад 300 сторінок, які чекали на мене попереду. Чому подолати? Не люблю читати поспіхом. Та й згаданий твір Ганзенка читається вдумливо, бо тільки у такий спосіб вам відкриються пласти особливої інформації (поміж рядками), яка в одну мить спонукає роззирнутись довкола і подивитись на світ іншими очима. А ще – на самого себе, аби визначитись остаточно: для чого я прийшов (прийшла) у цей світ і яке моє основне призначення на Землі? Направду, чи часто хтось із сучасників замислюється над таким запитанням? 

«Тіло» твору насичене неймовірним потоком інформації, яка торкається різноманітних подій сучасності у багатьох куточках нашої планети: Кенія, Велика Британія, Америка, Україна. В основі – кілька сюжетних ліній, які майстерно переплітаються, викристалізовуючи головну ідею, яку «заклав» у написане автор: брехня вбиває. Ця думка проступає на початку в епіграфі: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (від Матвія 16.26). Допомагає читачеві англійський журналіст Ентоні Ленґхем, який працює на езотеричному телеканалі у Великій Британії «Метью Гопкінз Ті-Ві». Саме він відкриває світові дивовижне явище – феномен правдолюбства.  Уривки з його книги – це і є історія двох головних героїв, які живуть в різних куточках планети: молодий старійшина Мгамба в Африці та українець Лука Гуленко, який замешкав на Канівській землі після розлучення із дружиною Оксаною.Місцевий бог Нкай – «володар небес і дощів» нагородив Мгамбу даром відрізняти правду від брехні. І коли звістка про це розійшлася довкруж, до нього за порадою потягнулися вервечки людей, що не могло не викликати заздрості і гніву у місцевих старійшин… Робить він це не заради грошей, а тільки тому, що ненавидить брехню. Ця місія дарує йому особливі хвилини щастя. Він з радістю покидає рідне плем’я, бо хоче викорінювати брехню спочатку у великому місті Наньюкі, потім у Найробу – столиці Кенії, згодом – і в самій Америці, а відтак – у всьому світі. («І кожен з вас побачить – як це гарно, казати правду і не чинити брехні, і не боятися викриття…»). Завдяки репортажам Тоні, Мгамба стає відомим на увесь світ. Перші розчарування приходять згодом, коли він відчуває, що великі міста потопають у великій брехні і йому не під силу впоратися самому. Питання про те, що вбиває насправді: брехня чи правда – час від часу зринає в різних ситуативних діалогах на сторінках книги. Як на мене, правда не може вбивати. Бо в основі цього слова є прадавній ведичний склад Ра, який означає Світло. А Світло хіба може вбити? Навпаки, воно висвітлює (проявляє) брехню, виводить її на чисту воду. Звільняючись від брехні, людина скидає із себе окови заздрості, гніву, злості, хтивості, жадібності, насилля. Натомість наповнюється Любов’ю, спокоєм, радістю, вірою, милосердям, співчуттям. Після спілкування із Мгамбою, люди обіцяють більше не брехати… Чаклуни та екстрасенси ніяк не могли зрозуміти «як він це робить»? Відтак відповідь однозначна: природа правди – це світло, а природа брехні – пітьма. («Мгамба оперує поняттями, які в сучасному світі вже не використовуються: щирість, відкритість, приязність, совісність»). 

Неймовірна кількість людей стають на захист правди (правдознавці). Їхня шкіра набуває синього відтінку. Блюзами ( «blu») називають синіх людей. Відкриваються агентства правди. На основі крові Мгамби вчені розробляють вакцину, аби знищувати «синіх» у всьому світі. 

Інша сюжетна лінія: українець Лука Гуленко. Його долі і численним стражданням – не позаздриш. А все тому, що одного разу повірив брехні товариша, відтак зрадив своє єдине і правдиве кохання. Тож коли на планеті «знищать» всіх синіх (програма зі знебарвлення), в Україні залишиться у такому статусі один Гуленко. За ним встановлять справжнє полювання, оскільки Лука втікає з лікарні. До операції залучені всі – і президент, і «верхівка» празького саміту, і… Розшукавши дружину (а минуло чотирнадцять років!), дізнається правду – Оксана ніколи йому не зраджувала. Відтак зруйноване життя, зруйнована доля. («Блюз  – це пісня чоловіка, у якого немає жінки або від якого вона пішла» – за Еріком Клептоном, британський музикант). Лука – це неймовірно самотня душа, яка постійно перебуває у мінливих душевних переживаннях і стражданнях. І водночас – це сила волі, сила духу, загартування Майданом, зрадами окремих друзів (одна з них – Цвітана). Зрештою,  не боїться зізнатись самому собі у власній зраді стосовно дружини (заздрість її успіхам, безпідставні ревнощі). 

А якою невидимою силою слова наділяє автор ось ці рядки: «Синьошкірий! Виявляється, Україною досі валандається одинокий синяк, а країна, в якій досі не виконано програми зі знебарвлення, не може претендувати на членство в Євросоюзі, хоч би які карколомні успіхи в економіці, праві, безпеці, освіті чи медицині вона демонструвала!». У той час, коли для Мгамби бути правдорізом – це за щастя, то для Луки – боляче. У будь-якому випадку, наші головні герої  (під час житейської епопеї) спільні в одному – прагненні повернутись в лоно сім’ї і там навести правдивий лад, зрештою – навести лад всередині самого себе. Бо ж «хіба можна уявити світ без брехні, без судів, без поліції, без подружніх зрад»? Якби кожен на планеті усвідомив просту істину і навів лад всередині себе, тоді б не було земного пекла. Бо де брехня, там присутнє пекло (ментальне, фізичне, психологічне). Навіть у слові «лад», заберіть першу букву (Любов), перед вами постане «ад» (слов’янською).  «Бійся брехні, брехня вбиває!» – на все життя запам’ятав Лука слова знайомого Македона, який загинув під Іловайськом і який наголошував, що людство, насправді, перебуває в одному космічному човні. («Є лише одна раса – раса Людства. Є тільки одна мова – мова серця. Є тільки одна релігія – релігія любові. Є тільки один Бог – і Він всюдисущий». Сатья Саї). 

Між тим Луку догризало сумління: вина перед сином Бориславчиком, який ріс без батька. І яким було його приголомшення, коли він дізнається, що зустрічі із сином бути не може, адже той став запеклим антиправдистом. Муки сумління не мають меж: «Порятувати світ, аякже – тут хоча б себе порятувати, своєї прірви уникнути, у своїй крихітній цивілізації лад навести!». Тож опинившись перед вибором долі – виїхати за кордон і врятуватись разом із британським журналістом, вагається. У його душі неабиякий супротив: «Я втомився. Я щасливий. Я хочу відновити родину. Мій син ненавидить синіх, тому я хочу знебарвитись і повернутись».

Останні події роману тримають читача в психологічній напрузі. На мою думку читач співчуває як першому, так і другому героєві (хочеться вірити, що це так). Місточок підтримки між ними – Ентоні Ленґхем. Яскравий і жертовний образ журналіста, який до останнього прагнув… знищити Домнула. Лука і Домнул – це своєрідні прообрази Світла і пітьми, які зійшлися у планетарному двобої («… величне повстання остаточного добра проти остаточного зла»). Глибина цих образів і вражає і жахає (останній за масштабами діяльності). «Ти на боці більшості, чи на боці правди?» – запитує сам себе Тоні. «Ех, знали б мої талановиті підлеглі, як їхньому продюсеру самому набридла та суцільна брехня, яку з екранів ТВ ми ллємо на голови наших глядачів» – ця думка, яка належить Тоні, насправді може належати сотням і тисячам журналістів, які мають причетність до телевізії.  Роман наскрізь пронизаний сакральними символами. Підсилює їх ще й зображення на обкладинці «Всевидячого Божественного ока» всередині трикутника, що символізує у християнстві святу трійцю. Як натяк: всі дії і вчинки людей під прицільним спогляданням Творця. Тому важливо іноді пильнувати думку, оберігати слово: не ображатися і не гніватися, жити у Любові до ближнього.

Тема, яку «зачепив» автор, не містечкова і не районного ґатунку, і не якоїсь однієї релігії. Бо релігія і духовність – це абсолютно різні за своєю сутністю явища буття. Релігія – це ритуали і канони. А в основі духовності – дух, духовний стержень, який іноді треба добряче напрацьовувати, щоб не зійти з духовного шляху у пошуках істини. Недарма ж  ім’я одного з героїв – Лука і походить від грецького імені Лукас, що латиною «lux» означає «світло». Дуже влучне і доречне ім’я  як для  правдовидця, адже в особливий спосіб доповнює і характеризує запропонований автором образ. Щодо мови, то у кожного письменника вона своя, свій стиль написання. У Ганзенка мова не просто надзвичайно жива, вона ще й вишукана, що для багатьох сучасних письменників (особливо початківців) взагалі – рідкість. До слова, чимало складних іменників, запропонованих письменником, в основі мають слово «правда»: правдолюб, правдознай, правдоріз, правдовидець, правдофіли, правдофоби  – неабияк збагачують лексику рідної мови. Порівняння, метафори – їх чимало. Ось, на мою думку, найцікавіші: мова Сайни лилася, немов струмок у розпал дощового сезону; обоє стояли суворі, корчуваті, зморшкуваті, немов баобаби; чи не склював мою пам´ять сумний марабу; крейдяношкіра й волошковокоса Фрида; ходив у каптурі наче бджолиний бог у німбі; підбігла до нього бліда, наче прибережний бурун на теплій азовській хвилі; на жовту розетку кульбаби сів метелик; попеляста рівнина неспішно видихала нічні сни; стелилися в долину барвисті рушники городів; непотоплюваний авіаносець брехні; заякорився в селі остаточно; незбагненних розмірів авіаносець безсоромної людської брехні; рухливе чорноголове шумовиння (про беркутівців); літо здиралося до маківки…

Моє покоління виховувалось у часи тоталітаризму, коли неможливо було відрізнити: де брехня, а де правда. Адже завжди були «цілі прошарки суспільства, існування яких не можливе без брехні» (за Ганзенком).  Особливо під час мого навчання на факультеті журналістики. Але це не означало, що правда як така – остаточно зникла. І як важливо не зраджувати їй, адже дуже часто, як от у випадку Мгамби, який «добував для нас правду», вона виявлялась нікому не потрібною, бо люди не підтримували його, а лише спостерігали збоку. Це вам нікого не нагадує?

У всі часи мудреці світу сперечались у правильному  визначенні філософського розуміння правди, однак жодного разу не прийшли до спільного знаменника. Згадаймо Демокріта, який заявляв, що «правда глибоко закопана».  А для Рене́ Декарта була незаперечною інша «правда»: «Я мислю, отже існую» (cogitoergosum). Не можу не згадати Тараса Шевченка, який написав: «В своїй хаті своя й правда/, І сила, і воля». А ось із Книги Книг: «Я на те народився, і на те прийшов у світ,–сказав він, – щоб засвідчити правду» (Івана 18:37). У відповідь Пилат поставив дуже відоме запитання: «Що таке правда?» (Івана 18:38, Куліш). Д

Мене ж найбільше вразило написане на 343-й сторінці: «Була ідеальна видимість, ідеальна вітряність, ідеальна відстань, він умить вибрав старшого – із символом Лк на помаранчевій будівельній касці, але ціль уразити не спромігся». Це «сценка» із розстрілів на Інститутській. Промине кілька років. І той самий снайпер, який у свій час не поніс покарання, а навпаки – залишився на тій самій службі, мало того – «вдосконалився» у своїй професійній майстерності, на цей раз вбиває Луку… 

Суголосний із автором книжки наш сучасник Андрій Баумейстер, кандидат філософських наук, який каже: «Брехня, продажність, свідомо хибні свідчення – усе це перешкоджає справедливості й руйнує суспільства та держави. Про це знали не лише давні євреї, а й давні єгиптяни, греки та римляни. Це спільна спадщина людства. Історія нашої держави – промовистий приклад. Коли суспільство втрачає моральні орієнтири, коли в ньому немає справедливості, коли ті, хто має служити справедливості й гарантувати її, виявляються продажними і брехливими, тоді в суспільстві виникає глибока криза, люди зневірюються у владі та справедливому правосудді. Це називається «кризою довіри».

Втікаючи від правди в останні миті свого життя, Лука опиняється… на дорозі до Правди: так в Україні кажуть старші люди про тих, хто відійшов в інші світи. «Блюз на холодній землі» Олексія Ганзенка – це інтелектуальна «пожива» не лише для розуму, а й для душі і серця. Читаймо, міркуймо, не стіймо осторонь!