Рідко творча особистість професійна у поезії та прозі. Це не про поетесу та письменницю Оксану Кузів, яка має надзвичайний талант – писати двома родами літератури, будучи в обох неймовірною. Сім різних книг, серед яких п’ять прозові та дві збірки поезій. Першою збіркою поезій є книга «В закапелках душі».

Закапелок – це куток, невелике місце поза чим-небудь, у чомусь, де досить добре, ніжно, затишно. Хто з людей не має цього місця? Серед буденності завжди хочеться сховатися туди, де затишно, де воля. Якою може бути воля? Що приховується у цьому слові?

Воля, воля – одна доріженька!

Боже, Боже – і думка вільна!

Й не дивіться на мене подивом:

Я – надхмарна, не божевільна!(с.9).

Цікаво дає відповідь поетеса на це запитання. Відчувається присмак якоїсь волі, молодості. Через часопроторовість цього вірша, (який ми не можемо побачити через відсутність дат у поезії О.Кузів), все одно простежується якась політ думки, фантазії, звільнення від чогось, що до того було великим тягарем. Що це? Можливо, відповідь простежиться у наступних поезіях. 

У поезії "А ти мене візьми – і прочитай, як книжку"(с.9) відчутна тема болю. Ніхто з людини не еталон, а приміряти маску когось та відчути глибину душі тієї людини нікому не хочеться. Кожен рядок справді поета, а не римувальника рядків є окремим твором, окремою глибиною світу, який той хотів вилити на папері. Поетеса Оксана Кузів має свою ціль, мету:

Я присідаю, узуваю мешти,

Зав´язую шнурівки вітрячком

І піднімаю голову високо, іду,

віддавшись Господу цілком(с.9).

Трішки вірш хоче рими, але, очевидно, такий задум поетеси. Цікавий діалект, зрозумілий кожному, хто хоче його розуміти. Це її право, головним є те, що у вірші.

Не може поезія "Твоє плече – як пауза у Бога!" (с.10) минути без уваги:

Підстав плече – я, втомлена, зіпрусь

Лиш на хвилинку для перепочинку

І щиро стиха в думці помолюсь,

Що маю у житті таку підтримку(с.10).

Художнє обрамлення дає зрозуміти, що поетеса не може без підтримки. У її випадку, очевидно, що це найрідніші – чоловік та син. Талановиті чоловіки зігрівають турботою та підтримкою свою творчу матусю. Звісно, вона звертається до когось конкретного, у кому більше потребує уваги, хто іде з нею стежкою життя ось уже скільки років поряд, з ким вона почувається затишно кожну хвилину – коханим чоловіком:

А я от маю... Затишно отак...

А ще – безпечно... грітись рідним тілом,

Вдихати особливий аромат

І чутися захищеною... Млію...(с.10).

Це справді надзвичайна інтимна лірика поетеси. Таких поезій у неї багато, але ось тільки десята сторінка збірки поезій із 208, а скільки є уже асоціацій. 

Ні, ніколи не буде дивним те, чому лірик звертається до громадянської, патріотичної тематики. Для кого поет пише? Для усіх людей, тому справді буде марною тратою таланту, якщо він залишиться осторонь від якоїсь важливої події у історії свого народу, своєї держави. Тема патріотизму дуже важлива, окрема. Оксану Кузів у поезії «Може, годі, народе, мовчати?!» (с.11) болить душа:

А в народу відняло мову...

Ні, повірте, то не інсульт,

Так впливає на мозок здоровий

Та брехлива від світу суть...

Те окреме переростає у конкретне. Можливо хоч би час відповість?

Споглядаю ту кривду – безвість.

Серце гупає в грудях: "Коли

На лопатки брехню положимо?"

Ми у душах, певно, раби...

Поетеса шукає відповіді, вона закликає не боятися, вірити у краще, надіятися, але перш за все – не мовчати. Так, на жаль, інколи і варто помовчати, але душа не зможе, бо у неї є совість. Замовчене колись обов´язково вирине на поверхню. Рано чи пізно все одно якщо не добро переможе, то хоча б справедливість засяє.

Подих Біблії присутній у поезії "Хто без гріха..."(с.12). Усі ми грішні, навіть приходимо у світ через гріх. Тому дуже важливо кожній людині прагнути очистити свої злі думки та вчинки, бути за все пробаченими, бо навіть коли отець над покійним читає молитву чи проводить панахиду, він говорить: "...Тому милостивим будь до нього, і віру в Тебе замість діл прийми, і зо святими Твоїми, як Милосердний, упокой, бо немає людини, щоб жила і не згрішила. Ти один без усякого гріха, і правда Твоя – правда вічна; і Ти один Бог милости і щедрот, і чоловіколюбства, і Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь". Отець відпускає гріхи душі людина, яка щиро розкаялася перед смертю. Кожен має гріх, головне вчасно сказати про нього отцеві, бо совість людину з’їдатиме зсередини, якщо, певна річ, людина богобоязлива, вірить у вищу силу над собою, яка колись покличе її душу до себе. Дуже важливо вчасно ту душу очистити від гріха, бо:

Усі бояться звичного питання...

Хто був безгрішний, той давно воскрес...(с.12). 

Ми усі грішні, але очищати нашу душу чи ні – залежить тільки від самої людини. 

У поезії "Дивлюсь у дзеркало..."(с.12) екзистенція швидкоплинності часу, втрати того, чого не повернути, оскільки це природній процес. Поетеса бачить невтішні для неї зміни у їх зовнішності, але у її словах немає паніки, тільки розуміння. Вона розуміє, що краса її кудись дівається (хоча це зовсім не так!!!), але елегантно радіє тим, що хоч у серці "рожі квітнуть"(с.12), а причиною цього слугує знову ж таки кохана людина: 

Красива жінка лиш тоді буває,

Коли із нею струменить любов...(с.12). 

Поезія "Навчіться хоч трішки мріяти"(с.13) оповита звичайною філософією життя, яка не потребує ні корективів, ні доповнення. Хтось придумав, що у житті є чорні та білі лінії, живе з цим, але тоді для чого у житті кольори, якщо життя чорно-біле? Життя не чорно-біле, воно кольорове, головне навчитися жити за життя: мріяти, вірити, бути щасливими всупереч усьому, що у житті трапляється. Невідомо що буде завтра. Треба не жити одним днем, але і не планувати на роки. Є сьогодні, є завтра, а післязавтра. Хоча б для себе можна ці кілька днів розпланувати, але нікому не розказувати. А якщо вже і комусь сказано, дуже важливо бачити важливу у житті річ, а саме світло, яке людина "в собі несе".Світло є у душі, а душа людська вічна, безмежна. Які прості думки, істина, але як важко цього всього дотримуватися.

Відчай у поезіях "А здається, вже сліз нема..."(с.14), "Що може дурень проти інтелекту?" (с.15), «Нелюдський холод помежи людей...»(с.17) примушує задуматися над людською байдужістю. Людина якщо і змінюється, то після якоїсь суттєвої дії або чинника у її житті, але не назавжди. Поетесі це прикро, але вона нічого не може вдіяти, як і не може достукатися до читача у поезії "І куди мене доля веде"(с.18), де шукає своє справжнє "Я", яке може бути неоднозначне; поезії "Прочитайте мене"(с.18), де справді просить не так її читати, бо це було б надто егоїстично, як зрозуміти:

Не читайте одні рядки,

У міжряддя, прошу, загляньте.

Там душа моя повстає,

Я ж для неї – лише знаряддя!(с.18). 

Для поета поезія без читача є нестерпною, сумною, ніякою. Для чого тоді писати? Прикро, коли не читають, а ще більше сумно, коли не хочуть зрозуміти. Поезія не може бути прямолінійна. Поезія – це художні засоби та методи, яких є сотні. Поезія – це, зрештою, пісня душі. Ось яка та пісня душі, така і людина, така творча особистість. Хіба це важко зрозуміти?

Звернення до Бога у багатьох поезіях, зокрема у "А ти дивись крізь призму Бога"та "Він – Світло",які розмістилися на 19-й сторінці, дозволяють християнинові задуматися про Бога, якого так мало в сучасній українській літературній. Так, через суспільство людину можна прирівняти до піщинки, мурахи, кого завгодно, але із точки зору духовності людина – подоба Бога. І цього вже достатньо, щоби відчувати над собою силу Бога, який нікуди не зник, не відпочиває, не має вихідних. Він у кожному серці, якщо справді щиро помолитися. Так, після молитви не буде для людини земних скарбів, але буде хоча б полегшення, мир, спокій у душі. Вийти із важкої ситуації буде легше. 

У поезії "Мене, як пташку, ранили у груди" (с.24), де, очевидно, знайшлася якась зла людина, яка чимось образила поетесу, але читаємо далі: "Та Бог підклав мені перину... М´яко впала...",де розуміється, що поетеса вистояла, не здалася долі, злій стихії, а гідно підняла голову та вийшла із важкої для неї ситуації. Для неї Бог "зодягнув у життя вінець", тому поетесі Оксані Кузів зараз хоч трішки легше. Надія на те, що це справді так.

Неможливо не погодитися із поезією "А час не лікує"(с.21), де у назві криється усе те, що хотіла поетеса сказати. Справді, ми усі маємо що згадати, багато хочемо забути, але що маємо у результаті? Ми усе пам´ятаємо, але тільки з часом навчилися з чимось особистим жити. Чи це втрата, чи це образа, чи щось інше. Поетеса водночас і дає у назві поезії твердження своїх думок, але у рядках простежується неоднозначність думки, адже усе ж таки тільки з часом людина має змогу навчитися з чимось жити. Можливо, час і справді не лікує, але це все залежить тільки і від самої людини. Це суб´єктивна думка, яку Оксана Кузів доводить по-своєму, в чому і проявляється її мудрість до терміну – час:

Бо час не лікує, він спогад ховає в коморі.

Пригасить багаття, аби не згоріти до тла...

Та інколи хтось, щоб зігрітись, підкине поліно – 

І знову гориш і картинка в уяві така чітка...(с.21).

Уже й не хочеться після цих слів думати, що час лікує. Справді, варто нам тільки побачити якусь людину, яка пов´язана зі спогадом, варто випадково почути чи побачити подібне, як ніякий час не дозволяє забути те, що відбуло. Якщо людина у полоні свого спогаду, вона навчиться із ним жити, а якщо ні, тоді буде у полоні своєї меланхолії, через що потім її чекатиме невтішний фінал. Все залежить від самої людини, а час... що час? Взагалі, що таке час?...

Поезії "Я – незламна"(с.26), "Я – сильна"(с.27), "Я – справжня"(с.28), "Я – любов"(с.194) доводять силу поетеси-жінки. Ці чотири поезії оповиті закликами, діями, вчинками. У них присутня та творча особистість, якій відкрилися горизонти – бути собою. Можливо, тут криється інша думка, яку знає тільки поетеса. Ці поезії не тільки для жінок, а і для чоловіків, хто побував у подібному, головне навчитися бути до світу стійким, незламним, сильним, справжнім. 

Страшною є поезія "Помирати зовсім не страшно..."(с.33), адже у ній не так роздуми над певним переходом до вічного дому, як про те, що є за тією межою, яку ми рано чи пізно побачимо: 

Страшно – Богу дивитися в очі

Й розуміти, що ти небезгрішний,

А точніше – грішник заочний...(с.33).

Тема гріха часто з´являється у поезіях Оксани Кузів. Людина, яка пише на тему смерті ніколи її не пише без суттєвих причин. Тільки маючи можливість бути на тонкій межі життя і смерті людина задумується про вічність, причому не так що буде з її скарбом, земними маєтками, а над тим, де буде її душа. Не хочеться торкатися теми або причини написання подібних поезій Оксани Кузів. Хто знайомий із її життям, той зрозуміє чому.

Глибокою філософією віє у інших поезіях. Усе відбувається на фоні якоїсь природи, причому часто осінньої, зимової та іншої, але обов´язково похмурої. Тільки тоді народжуються справжні та щирі думки. У поезії "Для чого ті порожні обіцянки" (с.35) поетеса втомлена не так суспільством, політикою, як конкретно людиною, якій довіряє. Вона хоче тільки присутності свого обранця у житті. Тема заплутасності через суспільство та дійстість також є у поезіях "Маска"(с.36), "Я заплуталась"(с.37), "Чогось так хочеться мені"(с.38), "Прірва довкола..."(с.39), "Слово – не камінь"(с.40), "От балую брехню, а знаю правду"(с.53), "І чого тобі, жінко, потрібно у житті"(с.56), "Я не шукаю слави... лиш себе..." (с 59) та інших. Їх усіх перерахувати буде неправильно, оскільки кожна поезія має у собі багато тем, підтем, свою окрему мудрість, оскільки писалася у окремий період, після якоїсь суттєвої дії або події у житті поетеси. Це може бути звичайна прогулянка, після якої поетеса написала поезію "Іде коза по місту неквапливо"(с.58); це може бути раптовий прихід коханого чоловіка, який особливим був для поетеси у ту мить, що вона навіть написала "Оду чоловікові" (с.66); це може і бути миттєвість на вокзалі, як у поезії "Вокзал…"(с.68);  це може бути спогад про дитинство – "Прощався Медовий Спас" (с.74); це може бути душевний біль, як у поезії "Шрам"(с.141). Натхнення для Оксани Кузів – це окрема мить, яку варто зразу записати, адже потім, якщо не напише, забуде. 

Тому і не дивно чому опрацювавши півтори сотні сторінок збірки поезій Оксани Кузів "В закапелках душі" немає чітких розділів, де можна було би з легкістю відшукати ту чи іншу поезію. Як згадувалося, тут немає і дат наприкінці поезії. Тобто віршеві може бути водночас і рік, а водночас і двадцять, і більше років. Цифри справді часто псують поезію, оскільки є ніби мірилом життя, хоча і часто цікаво прочитати вірш чи поезію, побачити у кінці дату і розуміти, що цьому ліричному шедевру уже певна кількість років. 

Після поезій Оксани Кузів не хочеться сумувати, впадати у депресію, нервуватися, біситися, дивуватися як таке людина могла написати. Після прочитання її поезій навіть голова не болить. 

Часто поезії у збірках багатьох поетів умовно мають піднесення думки, часто навпаки – спад. Як у романі існують умовні п´ять сюжетних горбів, так і у поезії: щось сильніше, щось слабше. Нагадує такий прийом справді гори, але не у випадку Оксани Кузів, у якої це більше хвилі. На одній сторінці може інколи бути 2-3 поезії, які схожі тематикою. Вони або доповнюють один одного, або хвилеподібною лінією ідуть до логічного завершення. Тут немає високого підйому або низького спуску, тут більше течія, звук якої ніжним потічком немов так і відчувається. Хіба це не чудово? Дочитуєш книгу, а замість слабких віршів знову і знову мудрість.

Для прикладу. У поезії "У дитинстві все було, як в казці"(с.159) є межа між дитячим світом та дорослим, віра у казку, яка замінила реальність, через яку так інколи хотілося б казки. Далі поезія "Дрібонькі зморшки гріють хризантемами"(с.160), де прекрасні квіти несуть у ту мить радість ліричній героїні, яка їх бачить. Далі читач бачить зроблені висновки поетеси через розчарування, яке хтось їй приніс, що ми бачимо у поезії"Розчарування відкриває очі" (с.162). Потім поетеса хоче втекти від дійсності у свій окремий закапелок душі, що ми бачимо у поезії "Давай втечемо від цивілізації"(с.177). Психологічний стан читача посилюється поезією "Мені тепер не сняться зовсім сни"(с.177), де є умовна кольороназва душевного стану ліричної героїні. Вона холодна, оскільки вибирає білий та синій кольори. Асоціація масляних картин, де головними кольорами є білий та синій, а на головному фоні видніються два силуети: чоловіка та жінки, які закохано ідуть туманом спільною дорогою життя. 

Далі перенесення на реальність. Поезія "Мруть тварини"(с.195) висвітлює болючу тему сьогодення, яка надто болюча, щоби її сприймати. Найстрашніше те, що уже нічого неможливо зробити, на жаль. І тут знову сплеск емоцій: "Емоції"(с.206), "Я більше не мовчу..."(с.207), "Мовчання"(с.207), і нарешті "Людям"(с.208), де не хотілося б думати про прощання, але дуже віє отим умовним заповітом. Поетеса просить, закликає не бути байдужими, розуміти її поезію і вірити у краще:

Любіть мене за те, що поруч, тут

Живу і плачу, вірю і вмираю...

Любіть... Я не зостанусь у боргу,

Хай світ побачить, як я вас кохаю!..(с.208).

Хіба неможливо за це все не любити поезію Оксани Кузів? У збірці поезій "В закапелках душі"рівно 312 поезій. Збірка надрукована 1500-м тиражем, має тверду обкладинку, що вже неможливо назвати, що це збірка поезій, а ніби том поезій, оскільки це не маленька книжечка із неякісним друком, а книга із твердою обкладинкою, більше трьохсот поезій надзвичайно чутливих та справжніх.

Ця збірка – немов сповідь душі, яка умовно і очищає від негативу кожну душу читача, який тримав, тримає і триматиме цю книгу у руках та перечитуватиме.