О півдні, коли в небі немає а ні хмаринки й світло торжествує над мороком, тінь майже зникає. Сонячне проміння щедро ллється з високості. Тоді сонця так багато скрізь, що воно аж скраплює на землю. Проте, якби не було хмар, то ми б не знали й ціни світлу.  І так само, як хмарні дні вчать любити сонце, у темні й похмурі часи добре видно світлих людей.

Небагато й немало, а якраз сорок років тому в київському видавництві «Молодь» вийшла перша книжка Михася Ткача – «Сонячний полудень».  З’явилась вона несподівано, раптово, як вигулькує з-за хмар найближча до нас у всесвіті зоря – Сонце.

Благословляючи на світ рукопис початківця під заголовком «Світло в долонях», який було видано у видавництві «Молодь під назвою « Сонячний полудень», Володимир Дрозд написав іще 12 березня 1975 року, що «у декількох своїх новелах – ”Гаряче літо”, ”Дорога на село”, ”Хочеться грози” – автор піднімається на такий рівень літературної майстерності, що навіть дивуєшся, як це досі за них не вхопилися хоч би часописи».

     Втім, враження про несподіваність і раптовість появи в літературі доволі вправного й своєрідного прозаїка, який щасливо оминув пору свого учнівства, було удаваним. Дебютній книжці інженера-будівельника за фахом передувала його багаторічна виснажлива робота над словом, «уперте роздмухування іскорок»: публікації замальовок, оповідань і новел у періодиці.

Література стала його покликанням, життєвою долею. І він літературою не легковажить ось уже понад чотири десятиліття, йде шляхом нелегким, і несе людям важку й прекрасну ношу правди, співчуття, добра і краси.

Впродовж останніх десятиліть окремими виданнями вийшли збірки новел, оповідань та повістей М. Ткача: « Сонячний полудень», «Світле диво» (1987), «Дике поле» (1994), «Гірка ягода калини» (1996), «Веселий Штанько» (1997, 2007), «Відлуння душі» (1999), «Багряні громи» (2004), «Осінні акорди» (2006), «Спадок» (2011), «Хочеться грози»,  «Зойк сови» (2015),  «У проміжках дерев» (2017, 2018);  книги для дітей: «Святковий ранок» (1993), «Зимові сюрпризи» (2004, 2017), «Ласий ведмідь» (2005), «Анюта» (2007);  культурологічні нариси: «На зламі століть» (2007), «Зерна слова» (2012); живописний альбом  «Малярство» (2016) та ін.

Оповідання й повісті М. Ткача останніх років є одним із найпомітніших явищ у нашому літературному житті. Вони глибокі й вистраждані, написані непоспішливим пером, наповнені живою, трепетною дійсністю.

Михась Ткач широко знаний також як літературний критик, громадсько-культурний діяч, краєзнавець, художник і, насамкінець, як головний редактор журналу «Літературний Чернігів», що вирізняється з-поміж інших українських часописів своїми регіональними барвами: неповторною історією та красою Придесення. 

Кожен, хто має справу з редагуванням рукописів, знає, яка це марудна, важка й здебільшого невдячна робота, як багато забирає вона і часу, і творчої енергії, і сил.  Навіть, якщо автор має бодай іскру таланту. Але ж почасти до редакції надходять рукописи творів нецікавих, банальних, написаних не на основі власних вражень адресантів, а запозичених із чорнильниць попередників у літературі. Це справді сумно й навіть страшно, коли в житті, такому, по суті, короткому, хтось створює банальність.  Ось і змушений головний редактор журналу «реанімовувати» майже безнадійний видавничий матеріал, щоб живе життя запульсувало в ньому. Тож одному М. Ткачу відомо, скільки його новел та оповідань залишилося тільки в задумах, тоді як обставини змушували письменника займатися підготовкою чергового числа «Літературного Чернігова» (на сьогодні вийшло 87 номерів часопису).

Проза М. Ткача – відлуння  найглибших і найтонших порухів людської душі, її радощів і горя. Він пише переважно про поліське село – свою духовну столицю, не причепурене, забуте Богом і людьми, кинуте державою напризволяще. Однак сказати, що тема села найголовніша в його творах, – значить дуже звузити, обмежити наше сприйняття цього традиційного нетрадиціоналіста. Урбаністичні мотиви, міська тематика для нього так само, як і сільська візія, завжди були й залишаються тією призмою, в якій своєрідно заломлюються промені різних світів –моральних, релігійних, політичних, етнічних, філософських та інших.

Так, у центрі уваги письменника – або звичайна людина з багатим духовним потенціалом, внутрішньою красою, жагою до життя в усіх його проявах, колосальною працездатністю, яка є ніби генетично зумовленою, перейнятою від пращурів (такими постають доярка Оленка з оповідання «Хочеться грози», молодий воїн Ілля з новели «Зойк сови», інженер-будівельник Сашко Скороход із повісті «Недописаний портрет», юнак Данило й дівчина Софійка з повісті «Гірка ягода калини» та багато інших героїв), або представник підростаючого покоління із замріяним, по-дитячому чистим поглядом на навколишній світ (одинадцятирічна Улянка з оповідання «Стоптані чорнобривці», семикласник Грицько Селезень із повісті «Веселий Штанько», юна школярка Зіна Мазун із повісті «Анюта» та ін.). Причому, героїв своїх творів прозаїк знаходить як у селі, так і в місті.

. Але критики неодноразово накидалися на письменника, бо ж він не міг не дратувати їх своєю неординарністю.

Рецензент В. Чепурний книгу «Багряні громи» назвав «плачем по Україні, якої вже нема. Тої України, в якій картопля пахла землею, а не хімікатами, співали на кутку дівчата, а не магнітофон, люди ходили в гості до сусідів довгими осінніми та зимовими вечорами, а не вилуплялися в телевізор».

За зовнішніми прикметами побуту літературних героїв і персонажів М. Ткача,  вчорашніх селян,  критик Чепурний не зумів розгледіти головного, що сучасність – аж ніяк не хімікати, магнітофони, телевізори, чи, можливо, айфони та інші атрибути вже новітньої доби. Сучасність – це передовсім авторський кут зору на зображене, своєрідна душа твору: вона або є, або читачеві пропонують замість повнокровних образів якийсь сурогат,  мертвонароджений текст. Усе залежить від уміння митця подати матеріал. Саме тому злободенними, сучасними залишаються художні твори про нашу минувшину, бо в них порушуються напрочуд важливі проблеми для сьогодення.

Джордж Оруел зауважував: «Хто контролює минуле, той контролюватиме й майбутнє». У своїх творах Михась Ткач якраз і показує, що привиди історії можуть вирватися назовні з минулого, вдягнувши нові маски. Отже, ми не повинні втрачати пильність.

Перепадало на горіхи й окремим критикам, співбратам, так би мовити, по гарячому цеху «рухомої естетики», які, мовляв, читали новели й повісті Михася Ткача «без давких сліз», у той час, як ті його твори «часом буквально шкуру здирають з читача»»; їх «у великих дозах приймати вкрай небезпечно, і тому доводиться робити паузи, аби перевести дух і трохи заспокоїти серце». Наведена цитата належить лауреатові Міжнародної премії ім. В. Винниченка (США) С. Ткаченку з Нью-Йорка. В нещодавно опублікованій статті «Від Еміля Верхарна до Михася Ткача» критик зауважив, що автор передмови до книги «Багряні громи» даремно «намагається поставити бадьористо оптимістичний діагноз безжалісно реалістичним творам письменника», адже «справжнє мистецтво ніколи не буває нарочито оптимістичним».

Свого часу В. Винниченко зізнавався, що українську історію не можна читати без брому. І це щира правда, як і те, що твори сучасного вітчизняного прозаїка М. Ткача є своєрідною «шоковою терапією». А якщо вже висловлюватися термінологією шановного лауреата, «позитивними героями» у новелах і повістях М. Ткача виступають не «вдови і сироти, які ламаються під тягарем життя і гинуть», а сама правда життя. І аж ніяк не дзеркальне відображення дійсності («Він малює світ таким, яким той є, а точніше – він ставить перед читачами дзеркало, аби вони побачили у ньому самих себе»).

Порівняння з дзеркалом, ймовірно, залишилось у свідомості критика як ностальгія за рецепцією Російської імперії в комедії М. Гоголя «Ревізор» («На дзеркало нічого нарікати, коли пика крива»). Чи швидше нагадує дзеркало, з яким В. Ульянов-Бланк порівнював творчість Л. Толстого, або звичайне, придорожнє, яке відбиває все, що йде, їде, рухається чи просто стовбичить мальованим стовпом.

Однак, незважаючи на те, що реалістичність письма насправді є однією з чудових констант творчості Михася Ткача, він усе ж таки митець іншої доби, а також іншої формації – неореалістичної. Його герої часто перебувають між добром і злом, щастям і горем, любов’ю і болем, світлом і тьмою. Але в його творах немає чорної безпросвітності, дарма, що інколи зло торжествує. Проте це ще не значить, що воно перемогло.

Щодо справжнього мистецтва, то воно, на мій погляд, завжди є оптимістичним (звісно, без зумисне доданого критиком прислівника «нарочито»). Навіть трагедія В. Шекспіра «Гамлет» з «горою трупів у фіналі п’єси» (не кажучи вже про комедії чи сонети геніального митця епохи Відродження) також. Невідповідність дійсності – світу брехні й злочинності, підлості й лицемірства гуманістичним ідеалам принца Гамлета (зрештою, й самого автора п’єси) вселяє в реципієнта віру в неминучість торжества світла над тінню.

Лихі люди, що вчинили злі вчинки, як і привиди історії (передовсім періоду тоталітаризму), дуже бояться світла. Можливо, й через це, побачене в реальному житті, Михась Ткач не віддзеркалює, а пропускає в своїх творах крізь збільшуване скло. Письменник ніде жодного разу не вживає поняття «тоталітаризм», але прикмети цього суспільного устрою видно всюди. І в таких новелах, як «Покалічена душа», «Позика», «Смерч», «Дике поле» та інші – в речах «шухлядних», що й не могли бути надрукованими в умовах радянського тоталітаризму.

У багатьох інших оповіданнях, новелах і повістях письменника головна увага так само спрямована на розвіювання комуністичного міфу про можливість побудови демократичного суспільства в тоталітарних умовах.

Кращі твори М. Ткача напрочуд синкретичні та синестезійні. Від живопису автор бере спосіб зображення простору, насиченість кольорами, гру світла й тіні, контрастність. Колір у художній картині світу митця додає образам додаткового смислового навантаження, породжує ланцюг асоціацій, постає одним з основних вимірів простору і буття людини в цілому.

Михась Ткач будує твір так, як у давнину будували собори – акустика його текстів дивовижна. Мовлене слово не має кінця, воно заповнює собою простір, підсилюється ним і увиразнюється, і навіть коли стихає для слуху – його присутність відчувається, немов у літню спеку відчутне наближення грози. «Вечоріло. Синя хмара заполонила обрій: вона поступово ширилася та пливла вгору. Між землею і небом палахкотіла блискавка. З усіх кінців ніби котилося каміння – били багряні громи. Гул той у небі то наростав повільно, то рвався відразу і затухав, наче падав у безодню».

Це – проза високого ґатунку. «Точна, зрима, об’ємна, кожна фраза пульсує життям»(А. Дімаров).

Твори, що увійшли до пропонованого читачам трьохтомника, залиті світлими й чистими кольорами, наповнені бризками сонячного полудня, дитячим сміхом, золотими зайчиками, гуркотом громовиць, «незайманими у своїй первозданності та неперевершеній красі», від чого у читача стає також світліше на серці, хочеться і самому боротись проти  чорного у власній душі.

Справжнє мистецтво завжди оптимістичне! Михась Ткач – один із тих українських письменників, що тримають на собі підпори нашої літератури, в основі якої висока місія слова – творити добро.