Сучасна російсько-українська війна з її потужною сконцентрованістю подій, смислів, героїв і антигероїв, закономірно перемістилась із медіа-простору й об’єктивної реальності ще й на сторінки книжок. За останні кілька років український літературний простір поповнився доволі несхожими між собою текстами – від онлайн-записників, щоденників і спогадів безпосередніх учасників (знаних авторів і бійців, що зробили перші кроки як письменники) до поетичних антологій, есеїстики, великої й малої прози, що аналізують індивідуальний досвід проживання війни, змальовують побут фронтових буднів, розкривають проблеми цивільних в умовах бойових дій, моделюють різні військові колективи й ситуації.

Роман В. Запеки «Цуцик» суттєво вирізняється з-поміж цього огрому воєнних текстів. Його головний герой – не індивід, який свідомо чи мимоволі задіяний у воєнному конфлікті, чиї поведінкові прояви залежать від різноманітних культурних, регіональних, соціальних чинників, а цуцик. Жива істота, яка так само мислить, вчиться, адаптовується, захищає своє, боїться, долає, але чий досвід – інакший і не може бути проартикульований у звичних для нас категоріях. 

Цуцик народився під час війни, однак, на відміну від людей, не відчуває її онтологічного жаху. Для нього війна певною мірою є середовищем буденного існування й життєдіяння. Вона може проявлятись гучними звуками, що не сприймаються як загроза, а подеколи навіть заспокоюють, як, мабуть, вгамовує дитину мелодія, котру та чула в утробі матері: «Кулеметні чи автоматні постріли лунали також головно, але від них земля не дрижала. Їх цуценя не боялося, вважало природними. Вони були звичними від самого початку життя». Проте лік великим і малим трагедіям, які завжди приходять з війною, починається для цуцика змалечку – втрата родини від зграї голодних вовків, що тікають від вибухів, загибель другої, людської родини від свавілля т. зв. «ополченців», поранення від кулі ворожої ДРГ. Те, що від різноманітних небезпек і страждань, безпосередньої загрози життю в умовах бойових дій потерпає беззахисне собача (принаймні, воно явно безпорадніше за людських героїв роману, адже не володіє зброєю, транспортними засобами, зрештою, не має чіткої мотивації для спротиву російськім військовим, котрі для Цуцика просто двоногі «однакові», від яких неприємно тхне), робить біль і страхіття війни ще виразнішими й гострішими. Підсвідомо це відчувається й іншими героями твору – бійцями одного з військових підрозділів у Луганській області, які підгодовують щеня «тушлом», привезеним волонтерами, будують йому теплу буду, піклуються й, зрештою, визнають його своїм побратимом. Відчуття провини людей за поруйнування усталеної гармонії не є основним мотивом оповіді, але прочитується на рівні окремих обмовок і коментарів персонажів. Не випадково таку репліку письменник вкладає у вуста Віктора, одного із чільних персонажів роману: «Ти не смійся, - погляд Віктора зустрівся з очима товариша. – Мені здається, що ми, люди, перед тим цуценям завинили».

В. Запека дуже майстерно показав поведінку молодого собаки в його дорослішанні й формуванні – від перших пошуків їжі, вдалих чи не зовсім полювань на птаство, страху перед невідомим, пізнання світу до віднайдення Друга. Неабияку роль у цьому становленні відіграли природні інстинкти Цуцика, що спонукали його остерігатися, тікати, втамовувати голод, мітити територію. Та ця суто зоологічна поведінка песеняти вдало поєднується з типовими дитячими чи підлітковими емоціями – радіти із власної сміливості, вважати себе сильним і грізним («Цуценя раділо своїй хоробрості. Коли стадо кабанів відбігло досить далеко, таки дзявкнув їм щось навздогін, а на їхній слід напустив калюжу. Більшого приниження, на думку цуценяти, кабани ще не знали»; «Біля підземелля, де жили Друг і ворожа собака, цуцик надзюрчав повсюди, де було можливо. Нехай стара сука знає, що тут є новий господар. Вона повинна визнати його своїм ватажком!») Так само важливими у пізнанні Цуциком світу є різноманітні запахи – їжі, ворогів, ліків, бійців і медиків, реакції на які В. Запека виписує ледве не з документальною точністю («Цуцик не міг опановувати себе – пахощі їжі паморочили мозок. Ніс повернувся в той бік, звідки цей запах відчувався найдужче. Цуценя пошкандибало «за носом». З кожним пройденим кроком запах їстівного ставав дедалі сильнішим. З кожним кроком цуцик втрачав обережність»). 

Зародження дружби між бійцем і собачам становить окрему лінію сюжетотворення, при чому фактично основну, адже зовнішні події (патрулювання, розмови з рідними, конфлікти між членами підрозділу, бій з ворожою розвідкою, перебування у шпиталі) у той чи інший спосіб пов’язані з цим процесом, зумовлені вчинками обох героїв роману. Процес формування приязних взаємин між твариною й людиною подається у розвитку, допомагаючи так само опукліше окреслити їхні характери. Віктор Машін – образ узагальнений і типовий, списаний, вочевидь, із багатьох учасників теперішньої війни. Чоловік повністю цивільний, котрий ненавидів військову службу настільки, що після дембелю викинув форму з вікна, після окупації Криму пішов на фронт добровольцем. Віктор досить рівний і приязний у стосунках із побратимами, турбується про родину, щиро переживаючи, аби донька з дружиною не дізнались про його місце перебування й можливі небезпеки. Ставлення бійця до цуцика дозволяє проявитись ще одній важливій рисі характеру – альтруїзму, адже заради собаки Віктор жертвує улюбленими речами, тим, що в умовах війни є своєрідним душевним опертям героєві – кавою, теплим светриком. Потім таким опертям стане вже собача, яке фактично змусить героя повернутися з того світу. Цуцик так само проходить свою трансформацію, навчаючись поступово, хоч і не до кінця, довіряти людям, а згодом визначаючи за обов’язок охорону нової людської зграї та, власне, друга як її ватажка: «Цуцик сам не стямився, як кинувся наздоганяти велетня. Очима на бігу відшукував, куди вгризтись, де саме його ікла завдадуть найбільшої шкоди. Щоб вгризтись, шматувати, вбивати! Щоб на Його «Можливого Друга» ніхто більше не смів кричати».Ця трансформація подається через низку означень, якими Цуцик наділяє Віктора: «однаковий», «двоногий», «напіводнаковий», «не такий однаковий», «Можливий Друг», «Друг».

З-поміж особливостей роману В. Запеки «Цуцик», окрім самої пронизливої історії про дружбу, відданість і людяність під час війни, варто відзначити ще лапідарність фраз, щирість, відсутність пафосу й тонкий добрий гумор. Від армійських жартів, які завжди супроводжують воєнний побут і є радше явищем низової сміхової культури, в тексті хіба розкішні переліки собачих прізвиськ, що пропонуються для Цуцика за аналогією, а частіше від супротивного: «Мікроб», бо маленький, «Карат» – від «каратель», «Атошка» – від АТО, «Шкода» – через шкідливу поведінку, «Саушка» – від самохідної артилерійської установки. Важливо, що цей перелік водночас є своєрідною даниною поваги та пам’яті всім знайомим і не знайомим бойовим собакам – учасникам російсько-української війни.

В. Запека визначив жанр «Цуцика» як антивоєнний роман. Проте в чомусь автор модернізує цей жанр, раніше розпрацьований європейськими письменниками (А. Барбюсом, Е. Ремарком, К. Воннеґутом, Е. Гемінґвеєм та ін.), а в українській літературі представлений «Циклоном» О. Гончара. З важливих канонів класичного антивоєнного роману в «Цуцику» В. Запеки наявні: поліцентризм як художній прийом (змінюються місця дії та описи інтер’єрів), гетерогенність персонажів (різні герої презентують відмінні життєві долі, ставлення до подій і ворогів, діапазон життєвих позицій), показ побутового життя бійців, що є складовою «багатошарового воєнного світу». Однак, властиве антивоєнному роману художнє й філософське осмислення образу «смерті» на війні представлене опосередковано, не через процес бою чи масову загибель солдатів, а через наглу та несподівану смерть «першої зграї» – сім’ї з Тьохізбенки та блукання Віктора тишею й темрявою. Одним із домінуючих композиційних принципів жанру дослідники вважають трагічний контраст, що має бути наскрізним на усіх рівнях тексту. В. Запека його використовує, але дозовано й переважно на психологічному рівні, компенсуючи трагізм – кумедними ситуаціями та позитивним світлим фіналом. Але автора також можна назвати й новатором, адже узагальнено антивоєнні романи присвячені інтимним, соціальним, психологічним почуттям бійців. Натомість, провідним персонажем В. Запеки стає пес, чиї емоції зовні проявляються лише гавканням чи хилитанням хвоста. Та це не заважає, а радше допомагає автору показати війну, якою вона є, та наголосити, що навіть у найтемніші часи, у найтяжчих обставинах завжди знаходиться час і місце для людяності.