«Інтонації» – це гармонійне з’єднання трьох світів. Повні жіночності, зворушливої якоїсь тендітності та роз’ятрених до крові ран психотравм. «Я відмовляюся співчувати ранам, виставленим на позір», - писав у «Цитаделі» майстер Антуан де Сент-Екзюпері, але до цих ран, таємницю яких повідано крадькома пошепки, як до магічних рун — страшно торкатися і хочеться задмухувати біль, аж до моменту пришестя отого світлого, такого по-голлівудськи казкового геппі енду, який не усюди є. Не всюди він можливий, ну зовсім як у реальному, не книжковому житті.

Перша частина Юлії Судус. Авторка оформлює своє оповідання, оригінально використовуючи рамки фаз сну для кожної частини. Оповідання «Неначе сон» розповідає про страшне і болісне по-дівочому ніжно, зворушливо, мов схлип зраненої дитини. Героїня Вілена втрапила в зачароване коло домашнього пекла: «Після того, як він вперше побив її, вона навчилась мовчати. Звісно, всередині вона здригалась від болю, якого довелось зазнати, але Вілена залишалась безмовною. Часом навіть вірила, що німа». Глибока психологічна залежність, вульгарний родинний патерналізм, коли патріархальний домашній тиран стає грізним божеством, що сіє розпач, покору і надію на милість, на те, що в обличчі віднайдуться риси колись коханої людини, - усе це терзає героїню. І всі її намагання зіставити непоєднувані образи свого щасливого дитинства, де образ чоловіка – могутнього люблячого батька, який оточує дочку турботою та красою, не навчаючи її боронитись від жорстокості, обрізаючи кожен шипик троянди, аби доня не зранилась і була такою ж, слабкою, тендітною - без шипів - людиною, з дійсністю  горор-казки, у яку невідомо як (і, здається, назавжди) потрапила, - ще більше виснажують дівчину.

З одного боку, перед читачем розкривається проста і знайома історія з банальними, на перший погляд, чорно-білими полюсами людських характерів. Але! Авторка ще в епіграфі попередила: «Життя, як би ми цього не хотіли змінити, було і буде намальоване чорно-білою палітрою кольорів. Питання в тому, як передбачити те, коли саме пензель долі малюватиме білим», отже визначальними є не “чорнуха” звичних кольорів, а те, що на них зросте.

Свідомо чи мимоволі, авторка звертається до глибоких символічних образів і недарма у розділі «Пробудження» відбуваються вирішальні метаморфози. Або, або: життя, смерть; розпука, нова надія.

Героїня, перебуваючи у стані важкої туги, не знаходить причин жити. І в смерті вона вирішує віднайти заспокоєння. Однак, цього разу жертовник – зимова ріка – виконує функцію не позбавлення життя, а символічно очищує дівчину, пославши їй останнє випробування – кошеня, до якого в її серці зароджується жаль. Вілена зазнає «нового хрещення» на життя і щастя у той переломний момент. Тому «пробудження» тотожне не відкиданню кошмарного сну, а переміні і пробудженню істинної свідомості. Буддійською термінологією це без перебільшення можна назвати «станом просвітлення», а християни назвали б це «народженням згори».

Цей твір у контексті української літератури дозволяє простежити розвиток суспільства, його моралі і принципів.  І коли Софії, героїні п’єси «Безталанна» І. Карпенка-Карого, судилось лиш одне – у муках нелюбові та насилля померти, то нині перед жінкою, перед кожною людиною, розгортається й альтернативний шлях – жити. Жити щасливо.

Оповідання – уламки світів – Олесі Дибовської сповнені психологізму, є серед них глибокі й тривожні потоки свідомості. Зокрема такими є оповідання «Журавлі» та «Бджоли», в яких майстерно і достовірно вималювані штрихами розлади героїні, чутливої до навколишнього світу, чудернацько закоханої і сповненої їдких комплексів.

В «Планетарії» людські стосунки і взаємодія описані у поведінці небесних тіл, які поводяться зовсім, як люди. Рефреном повторюється заклик до терпіння: «Терпи, коли у системі планет немає Сонця. Терпи, коли ти сам лише шмат із каменюк і в тобі не може нічого ані жевріти, ані проростати. Терпи, коли хочеться зірватись і стати кометою, аби лише мить побути теплою і яскраво замиготіти у чиємусь небі. Терпи. Для цього тебе й було створено», а відтак - проявляють риси стоїчної атараксії.

Оповідання «Спини мене до світанку» викликає асоціацію з твором «Очі блакитного пса» Г. Маркеса, адже один стрижень – зустріч і кохання двох незнайомців у снах – є наскрізним в обох авторів. І нема нічого лихого у застосуванні схожих літературних прийомів, що передаються з покоління у покоління від письменника до письменника, бо метою є створити щось глибше, більш проникливе. Якщо зіставляти з Г. Маркесом, авторка у застосуванні прийому в оповіданні програє. Однак його цінність полягає у шуканнях молодою письменницею непересічних рішень для власних творів, а також читач – уже певно – зануриться у інтимний простір серця письменниці, і, можливо, впізнає себе, себе в розквіті чуттєвості і шукань, що, як і усміх любові, по-тичинівськи «квітне раз, ще й тлінно».

Спробою написати щось сміливе і відверте, з натяками на еротику, ба більше – грубий прояв кохання, є оповідання «Сад». Чому, одначе, назва «сад»? Незрима відсилка одразу до маркіза де Сада? Чи є той сад, що обплітається вінком – руками неназваного партнера – навколо шиї героїні у ключі розгадки назви? Занадто раціонально, як для ірраціональності, занадто багато контролю після слів: «роби зі мною все, що хочеш». Забагато думок, як на стан «чистої без домішок свідомості».

«Венеціанські леви» - прекрасна і дитинно наївна історія одного кохання, що зазнало п’ятнадцятирічної розлуки, бо героїня, не хотіла і не могла «бути третьою». Це оповідання ідеальне для любителів добрих, сентиментальних історій, повних дівочих мрій, честі та душевної цнотливості.

Героїні Олесі Дибовської непересічні, з душевною глибиною, вони у звичайних умовах і ситуаціях не вкладаються в зрозумілі рамки, суспільство відкриває цих дивачок, інтелектуальних і чуттєвих, водночас.

Третя частина, написана Софією Сіренко, найбільш містична. Вона насичена символами, міфологічними образами, які набирають нових форм, в переосмисленні набувають інших рис, як-от оповідання «Геката». Ключ до розгадки уривистого твору, зітканого з образів Стародавньої Греції, лежить на поверхні у самій ж назві, яка «відмикає» сенс щенячих жертвопринесень, впливу місяця на героїню тощо, адже Геката вважалася богинею місяця та чаклунства, як богиня Калі у Індії. Уважний читач також замислиться над тим, що тема «Гекати» - чари, містика, ритуальне вбивство, жертви - проявляються більшою чи меншою мірою чи не у всіх творах Софії Сіренко у книзі «Інтонації».

Оповідання «Самайн» побудоване на кельтській міфології, звичаях. Самайн (Савин, якщо точніше) у кельтів є святом завершення сільськогосподарських робіт, сповненим містики. З цього свята визрів нинішній, відомий всім, Гелловін. Сцена жертвопринесення змальована авторкою ледь зрозумілими мазками, витвореними з думок друїда. Невелике за обсягом оповідання дозволяє лише зазирнути у шпарку, ледь зануритися у світ магії, хапнути ротом диму з жертвенного вогню – і виринути назад у дійсність. 

Чи не найскладнішим є оповідання «Унук Ельхайя», яке треба відкривати, мов вельми вперту мушлю. Унук Ельхайя – подвійна зоря в сузір’ї Змієносця. Читач хапається за спроби зрозуміти, в якій площині мислити: буквально чи символічно сприймати зображене? Відсилки до яких культур робить авторка? Чи накладати зміст на рух небесних тіл?.. Одразу висковзає з рук асоціація з фантастичним романом «Серце Змії» І. Єфремова (адже дослівно «Унук Ельхайя» - «серце змії»). Ба  більше, паралелі тут не тільки у назві як такій. В обох творах йдеться про контакт принципово несумісних світів. Перед читачем розкривається прагнення Змії пізнати людину, в той час як навколишнє аранжування свідчить про друїдське свято, під час якого здійснюється ритуал спалення змій. Таким чином, Змія  втілює образ істоти що шукає контакту і розуміння, людина ж є тією, що контакт відкидає і вбиває Змію. Образ кішки уособлює мудрість, вона, мов добрий дух, що спілкується і з людиною, і зі змією, може застерегти останню. Однак, мов людські прародичі Адам та Єва, Змія і сама прагне плоду пізнання, наслідком якого буде смерть.

«Бельведер» італійською – «прекрасний вид», однак оповідання відносить читача у простори розпачу. Назва твору, ймовірно, натякає на західні райони Івано-Франківська, колись Станіслава, - на Бельведерську вулицю,  де мешкали найбідніші євреї і де німецька окупаційна влада створила єврейське ґетто:  «Бельведер – місце для скалічених, прибитих горем, чеканням. Периферія каяття. Звідси не виведе навіть смерть. Тут дітей закопують живими, лікарі не загоюють рани». Нагнітання жаху й чорна атмосфера приреченості до смерті терзають дорослих і дітей, витворюючи сіті з минулого і теперішнього, свідомості і божевілля. Це серйозна спроба психологічної реконструкції подій, втілена у своєрідній читацькій екскурсії залами пекельної «галереї». Жертви Молоху війни мовчать. Зате нині маємо і кав’ярню, і ресторан «Бельведер Піца», і нічого — кажуть, мегасмачно. І так, на тій самій, на Бельведерській.

«Бельведер» настроєво співзвучний з «Він іде!» М. Коцюбинського, однак події в уривках Софії Сіренко, досягають крайньої межі жаху: якщо у Коцюбинського йдеться скорше про психологічні терзання в очікуванні погрому, то на сторінках «Бельведеру» розлилася кров.

Одним з наймоторошніших оповідань є «Кокон», що має великий потенціал перерости у щось більше, у психологічний роман з елементами жахів, приміром. Тема дитячих ревнощів і болю від втрати уваги батьків, нелюбові і злості до менших братиків чи сестричок була майстерно поданою О. Слоньовською у книзі «Дівчинка на кулі». Вона є провідною у фантастичному фільмі «Лабіринт» (1986), який, на відміну від «Кокона», закінчується щасливо. Витворена авторкою атмосфера огортає читача задухою і відчаєм, пробуджує емпатію і відвертий жах.

Еротичним можна вважати оповідання «Леви». Свідомість закоханої у вітчима дівчинки фіксує в залежності від дитячої ще картини світу болісні події: розпука сплітається з пристрастю, народжується «тупий біль у животі». Героїня, схоже на головну героїню «Чортів» І. Масодова, дивиться на світ крізь скельця ранніх травм: «Леви неймовірні. Цього разу їх п’ятеро. Самка і чотири самці. «Непогано», - майнуло в голові, але я зразу відкидаю цю думку, бо вона мене може завести дуже далеко».***

Перші відчуття після прочитання залишають на душі незриму печатку схвильованості. Чи це добра жіноча проза? А може спроба писати у невластивій чоловічій манері? Це радше (загально)людська проза, без розмежувань. Принаймні, вустами людини з Далекого Сходу можна було б зауважити, що в книзі значно більше начала інь, то знаємо, що воно неможливе без янського вкраплення в собі. Книга займає простір книгарень і бібліотек, а також залишає добрий слід у своїх читачах, помножуючи емоційний досвід та пізнання.