Як вказав свого часу Антон Санченко: український фейсбучний срач – продовження полемічної літератури XVII століття та публічних дискусій першої половини двадцятого. Відтак, саме в соціальних мережах нині, крім суто комунікативних форм письма виковуються й суто літературні жанри. Такі, що годяться не тільки на мінливу фейсбучну сторінку, але й на друкований аркуш. Щоправда той таки А.Санченко зауважив, що з прикольних електронних черв´ячків не завжди вилупляються гарні паперові метелики. Кілька спроб вихлюпнути на папір плоди мережевих трудів і справді виявилися маловдатними. А проте, якщо до справи береться справжній майстер слова, котрий уже вполював провідну тему та ключову ідею всієї своєї творчості – добірка інтернетних дописів спроможна стати цілком книжковим текстом. Таким як «Максими» Юрія Камаєва.

Юрій Камаєв з’явився на фейсбуку близько першого червня 2011 року. Початково його стрічка рясніє вітаннями: спершу з лауреатством на «Коронації», потім –із днем народження. Із ФБ-Юзера на ФБ-автора @Камаєв Юрій перетворився аж 13 грудня того таки 2011 року з вельми в’їдливим, але творчо самобутнім дописом: «Люде, як же це добре що література перестала бути електоральним ресурсом і на холуїв від пісатєлєльского сословія у влади поки немає попиту».

Коротко. Сильно. Страшно.

Актуально – проте із солідним історичним підтекстом. Згодом саме так і сформувалася творча манера камаєвських інтернет-максим. Або про минуле крізь оптичний приціл сучасності. Або про сучасність через призму історії.

Прошу шановну публіку усвідомити мою літературознавчу проблему. Чим менший за обсягом твір розглядаєш – тим важче утриматися від спойлера. Кращий спосіб – не говорити про сам текст, а «мисію по древу» метнутися по дотичних темах, задемонструвати ерудицію та запас специфічних високопрофесійних термінів… Може спробувати?

Звичка компонувати панорамні полотна з коротких самостійних текстів не чужа українській літературі віддавна. Варто згадати зело популярні в княжу добу «Ізмарагд», «Злотослів», «Маргарит», «Пчолу»… Втім, не відставав і Захід, витворивши у сімнадцятому столітті жанр «максими». В цьому жанрі працювали Ларошфуко та Лабрюйєр, Паскаль і Гете (чи як там він тепер пишеться за новими вимогами і модерними віяннями). За академічним визначенням максима - короткий загальнозначуще вислів, що має моралізаторський відтінок. Максима може бути виражена в констатуючій, повчальній  або іронічній формі. У порівнянні з іншими літературними жанрами максима зустрічається досить рідко, оскільки вимагає від автора яскравого почуття гумору.

Почуття гумору Камаєв блискуче продемонстрував ще в дебютній книзі. Його фейсбучним максимам воно теж повною мірою притаманне. Проте ті мініатюри – жодним чином не «сміх задля сміху». Їм не чужа повчальність, хоча й чужий дидактизм. Цікаво, що навіть конструктивно кращі з «Максим» повторюють новели роману «Мед з дікалоном»: несподівана яскрава стартова ситуація – і не менш несподіваний висновок:

«Як вам, дітки, пояснити стосунки між родинами Монтекі і Капулетті? Це ніби коли її родина із церковної десятки московського патріархату, а його родина - активісти Правого Сектору».

Або (мої улюблені):

«Скоро на Марс буде злітати так само просто як з´їздити на Буковель. Тільки трохи дешевше».

«Да, щоб ви знали, найбільше стішилися появі окремих сміттєвих контейнерів для пластику бабусі, що продають молоко».

Втім, Камаєв не обмежується постмодерністським обігруванням загальновідомих сюжетів. Пізнавальної функції книга «Максими» не позбавлена. Проте паралелі невідомих сюжетів зі світової історії із загальновідомими сторінками історії української – гострі і шокуючі:

«У часи ДСВ британська розвідка вирішила викрасти німецького коменданта Крита, командира 22 повітряно-десантної дивізії, генерала Фрідріха Мюллера на прізвисько Критський Різник. Була спланована операція Мінотавр, З літака темної нічки було скинуто диверсійну групу. яка увійшла в контакт із місцевим підпіллям. Якийсь час британські диверсанти під виглядом пастухів вивчали маршрути та графік німецького генерала і все вже було готове, однак того людоїда спровадили мордувати людей деінде. Але щоб відбити потрачену солярку, британська розвідка вирішили викрасти повопризначеного коменданта, генерала Гайнріха Крейпа. Два диверсанти переодяглися в мундири німецької військової поліції і зупинили лімузин з генералом. Той звісно почав кричати і вискакувати із штанів. але шофера вбили нам місці, а генерала спакували в багажник. Один із диверсантів одягнув генеральський кітель і кашкет. Вони проїхали таким чином 22 блокпости і кинули машину, залишивши в ній записку приблизно такого змісту: ваш генерал викрадений британською розвідкою і до цього місцеве населення жодним чином не причетне. Генерал був неабияким самодуром і підлеглі його боялися. Та й шукати кинулися без особливого завзяття. Кажуть, що якийсь дотепник із німців як дізналися про викрадення, запропонував збігати за шампанським…

За якийсь час британські диверсанти вже пили віскі у якомусь пабі, а генерал розказував різні інтересні речі військовій розвідці у незатишному підвалі.

Критського різника англійці схопили по війні і передали Греції, де того після суду повісили. 

P.S. А приблизно в той час в Рівному радянський агент Кузнєцов лишає посвідку ОУН на місці атентату німецького генерала, після чого німці страчують дві тисячі заручників схоплених із середовища української інтелігенції».

Або менш кривавий, але не менш несподіваний сюжет:

«На початках 20-го століття в Російській імперії трапилася жорстока криза державного православ´я і нарід масово шукав Бога за межами дозволених релігій. Окрім звичних респектабельних протестанських течій, були і молокани, і жидовствующі, та інші екзотичні вірування і ще навіть десь по глухих закутках животіли моторошні скопці. Певна річ, держава не могла миритися з тим прикрим фактом, що паства розбігається з під духовних скрєп державного православ’я і всіляко боролася з цим явищем за допомогою спеціального відділу синоду і поліції. 

І особливо прикрою та небезпечною для країни, що страждала від масового алкоголізму населення виявилася секта християн-трєзвєнніков. Її давили і жандарми і ГПУ і НКВД та КГБ. Останні арешти вірних відбувалися ще у 70-х роках 20 століття».

І блискуче продовження теми:

«Мені тут щойно спало на думку - у Росії двічі були хоч зовсім короткі, та все ж періоди відносної свободи. Це за Керенського та Горбачьова. І хоч статистична база геть нікчемна, всього два випадки, проте відслідковується дуже показова кореляція. Періодам свободи чудесним чином передували періоди тверезості. Цар Ніколай і генсек Горбачьов ввели сухий закон. 

Тому тверезість - це демократія.

Алкоголізм - це імперія.»

Камаєв в цій маленькій книжечці – справжній спадкоємець волинської філософської школи. Він завжди в курсі подій – і поза натовпом. Завжди тепло ставиться до людей і стримано й прохолодно – до ідей. Далекий від того, щоб носити на руках «простих трудящих»:

«Люде, вкрай втомлює ваше апелювання до "народу". Народ це і ті, хто гинув на нулі і ті хто ховався від мобілізацій на стройках у Москві».