Re: цензії

19.09.2019|Ніна Головченко
Збірка поезії «Любов довготерпить» (2019) Оксани Радушинської
18.09.2019|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України
Талановитий син завороженого Придесення
17.09.2019|Богдан Мельничук, Ігор Фарина, письменники
Оспівування весни спресованого часу
16.09.2019|Андрій Дахній, доктор філософських наук
Екзистенційний досвід поета: творчість у світлі Memento amare
16.09.2019|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Впливає серце у ріку щодення
16.09.2019|Ігор Зіньчук
Розплата за непрощені гріхи
Гіперпростір як відкритий твір (з книги «Від не-початку і до не-кінця»)
Безцінні скарби Сергія Дзюби
15.09.2019|Сергій Синюк
Про сучасність через призму історії
14.09.2019|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
«Нехай прибереже свою реть лях, а ми тим часом помислимо…»

Re:цензії

02.09.2019|13:56|Сергій Синюк

«Прощавай, зброє!»: нове прочитання

Торік побачив світ новий український переклад роману «Прощавай, зброє!» роботи славетного Віктора Морозова. Саме тоді й варто було написати відгук, але чомусь не склалося. Але друга половина літа біжучого року – теж гарний привід звернути увагу на цю книгу.

Хоча б нагоди 120-річного ювілею прозаїка, що припав на 21 липня. До того ж цього року роман теж ювіляр: видавництво «Скрібнерс» випустило в світ перше видання у вересні 1929 року. Редактором книги був Максвел Перкінс, той самий про якого зняли фільм «Геній» із Коліном Фертом у головній ролі. 

Передісторія роману відома доволі широко. Навесні 1918 року випускник середньої школи, журналіст-початківець Ерні Гемінгвей квапився встигнути на останню велику війну в історії людства (так тоді думали в США), записався добровольцем в Американський Червоний Хрест, отримав скерування водієм санітарної машини на «тихий та романтичний» італійський фронт. Пробув на цій посаді близько місяця і восьмого липня зазнав важкого шрапнельно-осколкового поранення у нижню половину тіла, насамперед – в праву ногу. У шпиталі закрутив роман зі старшою на вісім років медсестрою Агнес фон Куровскі. Почуття спалахнули настільки яскраві, що Агнес забула про залишеного в Штатах нареченого і офіційно погодилась вийти за Ернеста заміж…У кінцевому підсумку з того нічого не вийшло: після копички відверто ніжних листів вона написала йому: «Я знаю, що настане день, коли я зможу тобою пишатися, але я не можу просто чекати цього дня, мій дорогий Малюк». Він у листі до спільної знайомої висловив сподівання, що коли Агнес повертатиметься до Нью-Йорка, «вона спіткнеться на трапі і повибиває свої кляті зуби». Для неї вся історія на цьому закінчилася і до пори забулася.  А він пам’ятав про неї щонайменше десять років. Пам’ятав тоді, коли одружувався зі старшою на дев’ять років піаністкою Хедлі Річардсон. Пам’ятав, коли їздив кореспондентом на греко-турецьку війну. Пам’ятав коли кидав Хедлі та чотирирічного сина Бамбі задля нового шлюбу із Полін Пфайфер. Пам’ятав і тоді, коли Полін – мініатюрна брюнетка – мало не померла під час кесаревого розтину. 

Пам’ятав – а потім сів за письмовий стіл і написав роман про те, що мучило.

Гемінгвей один з перших серед прозаїків ХХ століття зрозумів, що культура новітньої доби покликана працювати із широкими масами некомпетентних споживачів. А значить – мусить уміти виконувати завдання високого мистецтва низькими методами попси. Саме тому роман «Прощавай, зброє!» сконструйований як «жалібна книжка про любов». Проте трагедія головного героя Фредеріка Генрі – не в любовній історії, яка з ним трапилася. І не у важкому пораненні, якого він зазнав у Італії. І навіть не в тому, що його, американця, який добровольцем вступив до італійської армії мало не розстріляла за підозрою в зраді чи шпигунстві італійська жандармерія.

Трагедія лейтенанта Генрі в тому, що він готовий віддати життя за свободу чужої країни, а населенню тієї країни не потрібні ані його жертва, ні власна свобода. Він самотній серед людей для яких ладен був жити й помирати. У часи моєї молодості радянські літературознавці часто називали «Прощавай, зброє!» антивоєнним романом, цитуючи хльосткі фрази на зразок: «Клас, яком належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим то ми й устряли в цю війну. – А вони ще й наживають на ній гроші». 

Такі тези справді трапляються в тексті роману. От тільки виголошують їх другорядні, або й зовсім епізодичні персонажі. Гемінгвей дивовижно точно відтворює атмосферу суспільства, яке «втомилося від війни», хоча війна його майже не зачепила. Італію у Першій світовій війні боронила навіть географія: кордон із Австро-Угорщиною проходив по Альпійських хребтах, втримати його можна було відносно невеликими силами. Та й ті Італія виставляла не самотужки. У допомозі союзників було все – від м’ясних консервів та взуття до танків та літаків. І попри це про «втому від війни» пліткували по кухнях, говорили в окопах і писали в газетах. Лейтенанта Генрі з його застереженнями «Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно» не слухають навіть власні підлеглі. Деморалізація суспільства і розклад армії наростають.  Лосвідчені солдати і бойові офіцери стараються уникнути фронту – в романі яскраво показані кілька спроб дезертирства. Зрештою, розхитаний італійський фронт не витримав – австрійці проламали укріплення на перевалах і вирвалися на рівненькі долини Апенін. Ще трошки –і мала підтвердитися приказка «Італійська армія існує на те, щоб австрійці мали кого бити». Ще трошки – і втомлене війною населення Італії повною мірою оцінило би всі принади вторгнення та окупації, забуті за п’ятдесят років незалежності. Проте Італію врятували союзники. Але пригадали той порятунок італійцям при розподілі «плодів перемоги». Втім, це вже інша історія.

«Прощавай, зброє!» приніс своєму автору не тільки світове визнання, але й матеріальну незалежність. Історія книги ще раз підтвердила феноменальну везучість Гемінгвея – рекордний наклад книги розпродали буквально за день до того, як США накрило цунамі Великої Депресії…

Прикметна риса кожної гарної книжки – після прочитання виникає бажання довідатись, як воно було насправді. Роман «Прощавай, зброє!» викликав не тільки хвилю зацікавлення історією бойових дій на італійському фронті, але й історією кохання Ернеста та Агнес. 1996 року на екрани світу вийшов фільм «В любові та на війні». Актриса Сандра Баллок, зігравши Агнес фон Куровскі зламала стереотип «гарненької дурепи», що переслідував її з часу дебюту у третьосортних комедіях. Білше того, образ мудрої і чуттєвої медсестри-брюнетки німецького походження став частим елементом західних «мелодрам про війну». Згадали головну героїню «Перл-Харбора»? А в «Червоному бароні» Ліна Гіді в роті Кете Оберстдорф уже відверто копіює роботу Сандри Баллок. Історія молодого Ернеста Гемінгвея лягла в основу кількох сучасних романів. Втім більшість з них мають вигляд «копії з копії». Краще таки читати оригінал. Бо це – класика. А Класика – це твори мистецтва, корисні для окремої людини, певної нації чи цілого людства в критичні моменти їхнього життя. Тому то нове українська видання роману «Прощавай, зброє!» - річ дуже пожиточна і своєчасна. Про це вже не раз писали і без мене. Приєднуючись до цього захопленого хору мушу додати одну дисонуючу ноту. В новому виданні мене відверто дратує обкладинка. Дратують американські  сержантські шеврони на мундирі, що має символізувати головного героя – лейтенанта італійської армії. Та й восьмипроменеве непорозуміння явно німецького зразка аж ніяк не схоже на італійський «Хрест за воєнні заслуги». Коли йдеться про книгу на історичному матеріалі картинку на палітурку мало намалювати красиво. Її ще й бажано намалювати правильно. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери