Re:цензії

17.07.2019|18:28|Богдан Дячишин, Львів

Розмисли про «Повінь одкровень» Ірини Фотуйми

Ірина Фотуйма. Повінь одкровень: поезії. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2019. – 76 с.

Спитала квітка: «Як живеш?..»

Спитав я квітку: «Як цвітеш?..»

    Михайло Саченко, «Коріння»

 

Про поезію Ірини Фотуйми дещо написав, бо несила не писати.* Читаю, пишу, а думками переношуся на сторінки книжки Богдана Смоляка, щоб доторкнутися серцем до...

 

Поезіє, в тобі так мало дива:

приходиш, забираєш без бравади.

Ти, як і смерть, стосила і правдива – 

так само мертве до життя провадиш.

Богдан Смоляк, «Словник мовчання»

 

А далі, мов на крилах вітру, мандрую площею біля пам’ятника Іванові Федорову у Львові, де вітер невтомно гортає пожовклі сторінки книжок, можливо він дослухається, чи хтось запитає: «У вас є для мене книжка, моя книжка, написана для мене, яка чекає, коли я за нею прийду?» Не прийшов ніхто...

Моя книжка, написана для мене... Розмислюю про світ літератури,  літературознавства, яке для літературознавців... Якщо я знайшов свою книжку, то хочу поділитися думками, які зачепили моє серце, про високе, людське в людині, думками, які виховують читача, побільшують духовність, інтелект, шляхетність, спонукають до дії, щоб гідно долати випробування щодення. Живіть, творячи власний світ Маленького принца – правдиве є цілісним: «Дитинність твого єства тримає тебе на плаву у самого Часу» (Мирослав Лазарук, «Ріка»). Правда, ідеал, і це все, до чого ми повинні намагатися  наблизитися у розмислах, дії: «Ми зводим в серці спорожнілі храми, / Які тремтять від полум’я свічок» (с. 9), бо вогонь – символ перемоги, як символ життя вважався і є найбільшою святістю:

 

Свічки, свічки... а втрати наші де?

Де наших душ зневодненні озерця?

І пам’ять тихо стукає до серця,

В якому вічність ще на мить живе (с. 52).

 

         Вічність... «Спокута осені» – багата осінь плодами своїми, то за які гріхи несу я хрест покаяння, де взяти сили, щоб пережити, серцем прочитати, осмислити почуття, які зуміла передати поетка, «Бо вже на серце приморозок ліг» (с. 8), «У пам’яті холоне забуття» (с. 7), бо ж «І ти стояв на відстані сльози» (с. 7)... Аж раптом дух перехопило:

 

На ранок росою на травах воскресну –

Мене позбирай... (с. 24)

 

Боже, додай сили позбирати ці крапелинки роси духу життя поетки, зрозуміти первинну єдність усього сущого і того, що духовне і тілесне суть крапелинки роси, в якій уся світобудова, щоб на чорну землю не зронити їх – святі вони, як і земля.

Пригадалася думка Богдана Смоляка про те, що «Балакати про поезію – все одно, що відрами носити воду до річки: і нічого не зміниш, і не раз людей насмішиш» («Альпінарій»). А все ж не переставаймо  носити джерельну воду думок до річки поетичного слова, бо ж немає більшого щастя, як бути дитиною. Я живу, мислю дитинно, любив і люблю сміятися причинно й безпричинно. Хто здатний осмислити це щастя? Серцю не накажеш, але нехай наші вчинки керуються думкою серця й «Коли визнаємо порочність за крок до стрибка» (с. 22), пам’ятаймо, що завжди можна знайти «власний монастир» (с. 23), щоб покаятися і якщо не вдається почати нове життя, то наступний день освячуймо любов’ю:

 

А ти візьми й направду полюби.

І хай війну ведуть усі світи! (с. 27)

 

Пам’ятаймо просту істину, що правдою, тільки правдою має думати, жити людина і якщо ти «Повісив душу не на тім хресті» (с. 25), то ніхто нам не допоможе, якщо не встанемо з колін і самі собі не допоможемо. Цей світ незрозумілий, дивний, надскладний та химерний, як і деякі думки. Загадкові прикраси, речі вільно побутують у нашому житті, а ми, не звертаючи належної уваги на їхній потаємний зміст, легковажимо цим… «Хрест, аркан і стріла – прадавнє знаряддя людини, нині їх принизили чи звеличили до символів; не знаю, чому вони так зачаровують мене...» (Xорсе Луїс Борхес, «Перевтілення»). Я знаю, і це мене бентежить:

 

У цьому світі, в хаосі гординь,

Так важко подолати злу пихатість!

Немає місць для скривджених святинь –

Вони давно згубили свою святість (с. 31).

 

Саме так і ще Сенека стверджував, що «Природні бажання мають свої межі... блуд нескінченний» («Моральні листи до Луцілія», лист XVI).

Віра, надія, любов – роздумую, перечитую, а рядки з книжки просяться на папір: «Твоя любов – немовби біг галопом – / Стрімка спочатку, а в кінці безсила (с. 32). Чому ж любов безсила? Чи ця проблема побутує тільки між закоханими? Чи є потреба шукати глибші корені зневіри всюди і в усьому? «Стояла в молитві, ніяк не знаходячи слів... / ... / Коли відреклася від всіх імовірних богів» (с. 33). Не знаходимо слів – брак знань, віри, бо ж не усвідомлюємо сутність Єдиного Бога, якого не бачимо, але бачимо Його твориво.  Молитва, віра. Первинне віра чи молитва? Ще Паскаль стверджував, що людині властиво вірити й сумніватися, як коневі бігати. Така вже природа людини з її маловірством. Пригадаймо розмову Ісуса Христа з батьком сновидного сина: «Ісус же йому відказав: “Щодо того твого‚ коли можеш‘ – то тому, хто вірує, все можливе!” Зараз батько хлоп’яти із слізьми закричав і сказав: “Вірую, Господи, – поможи недовірству моєму!”» (Євангеліє від Марка 9:23,24).

А що ж ми зауважуємо в стосунках між закоханими, як зрозуміти любов напоказ, яку не сприймає наше єство? Про це розмислює й поетка, бо ж «Ти бачиш, весна за вікном ще стоїть, / Стоїть і ридає...» (с.39). Ридає в пошуках отого єдиного, дарованого Богом кохання. Думками повертаюся до поезії Михайла Саченка (книжечка «Коріння»  була опублікована ще в 1971 році): «”...Не бійся ближче підійти..” – / Сказала ти у телефонну трубку». А що ж поетка: «Ти завжди боявся раптового дотику рук / Й торкався: очима, очима, очима...» (с. 40). Це правда життя, яку так ніжно передала поетка своїм мистецьким словом. Я млію, серце щемить, бо зберігаю в пам’яті серця пережиті моменти щастя єдиного і вічного кохання, доторку «очима, очима, очима...» й «Для того, щоб лишатися з тобою, / Достатньо було доторку руки. / Тепер віки... (с. 48). Скотилася гірка сльоза пам’яті «доторку руки» на віки...

Про любов батьків до своїх дітей писано-переписано і гадаю, що «Той біль, якого ти не заслужив, / Найболісніший» (Овідій):

Як жаль, що ти не можеш це відчути...

Його ж, напевне, щось в душі болить» (с. 44).

Еріх Фромм прийшов до висновку, що мати любить своїх дітей, незалежно від їхньої поведінки, а батько любить – за послух і за те, що бачить у них свої власні риси характеру й поведінки. Крім того, мусимо пам’ятати, що здатність любити дана не кожному, вона – рідкісний дар, високе мистецтво:

 

А ти його минулої весни

Віднесла у забутий дитбудинок...

........................................................

Та як же можна часточку душі

Віддати, розгубити, розтоптати?! (с. 44)

 

Жорстокий світ в єдності і боротьбі протилежностей. Єдність протилежностей відносно тимчасова, боротьба протилежностей абсолютна, але ж єдність, освячена Божою любов’ю, вічна. Війна... Щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися: «Ти берегла його від злих очей, думок / Ти в його душу своє серце вклала, / ... / Не відмолила сина у землі» (с. 45), а що ж наші очі заплакані – чи споглядають світ у красі й у незбагненності новітнього дикунства? Історія нічого не вчить, історії ніхто не вивчає. До речі, словник рідної мови подає, між іншим, і таке призначення слова «очі»: для створення певного враження, потрібної думки про кого, що-небудь. Яку ж «потрібну думку» виснуємо з пам´яті ми, коли нам зазирнуть в очі з віддалі дихання людського, віч-на-віч? Боже... «Горить свіча... Тремтить твоя рука / Віск із сльозами змиє всі провини» (с. 45). А чи змиє? «А хтось почне бентежно проклинати, / Забуде про Творця і про хрести» (с. 54). Життя...

Поезія Ірини Фотуйми спонукає до роздумів, розвиває в читача динамічну і яскраву уяву, яка охоплює цілий світ нашого буття і вчить прогнозувати майбутнє: «Нам би крихту чекань у долоні сховати, / А там крок до весни...» (с. 57), яка зігріє наші серця і помисли вірою, надією, любов’ю. Ще Ейнштейн стверджував, що уява важніша за знання, але, коли немає знання, то й не спрацьовує уява – це замкнуте коло без початку і кінця: «Хтось мертвим встиг на світ цей народитись, / А хтось і після смерті ще живе» (с. 35).

 —————————

*Те, що вражає. «Культура і життя», № 14–17 квітень 2019.

http://zolotapektoral.te.ua/якщо-ви-не-чули-як-олені-плачуть-ви-нік/



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

23.08.2019|14:33
Виходить друком книжка оповідань, написаних Олегом Сенцовим в ув’язненні
22.08.2019|16:22
Книгу про карпатську магію презентують на Львівському форумі видавців
22.08.2019|14:21
Українські митці «зазвучать» у трьох містах Швейцарії
22.08.2019|13:36
Зірка української журналістики Олег Вергеліс потребує нашої підтримки
22.08.2019|13:10
Літературний Кураж Базар: Jamala, Карпа та книжки 50-ти видавництв
21.08.2019|11:04
Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа запрошують на церемонію нагородження лауреата Премії ім. В. Стуса
20.08.2019|18:08
У видавництві «Абабагаламага» побачила світ книга поезій Василя Голобородька «Яблуко добрих вістей»
20.08.2019|18:05
«Еспресо. Вибір читачів 2019» назвала фіналістів премії
20.08.2019|14:57
«Химерні паралелі»: концерт камерної музики у Чернівцях
20.08.2019|14:51
У Вінниці оштрафовано підприємицю, яка без дозвільних документів продавала книжки країни-агресора


Партнери