Якось потрапили до мене вірші поета, який живе у США , але народився в Україні. Двояке відчуття від сприйняття текстів. З одного боку вражали філологічна філігранність написаного і літературна вишуканість у подачі думок. І водномить повіяло якимось холодом. Чи не тому, що в творах на поціновувачів красного письменства «тиснув космополітизм думання»? Що вдієш, коли такі письменники ніяк не можуть втямити, що читачів цікавить не тільки новизна словесних конструкцій, а й ментальні особливості, котрі завжди були дуже важливими для їхніх навчителів).

Чи можна цей факт проектувати на творчість більшості поетів, котрі пишуть українською мовою, але живуть за межами нашої держави? Мабуть, що так. Але з однією поправкою. Віршарі з цих країн сповідують загальнолюдські цінності, але ніколи не забувають про корені ріднизни. Саме турботою про неї пройняті й україномовні поезії Лариси Михаєли Трайсти з Румунії.

Це друга книга молодої письменниці. І мене вона зацікавила кількома моментами. По-перше, в даному випадку маємо справи з віршотворчістю, а перед тим була книга прози «З дідусевої скарбниці». Отже, різножанровість, яка так цінується у літературному світі і так багато говорить про творчий потенціал особистості. По-друге, мені по-людськи цікаво, як у слові відгукуються ментальні та вікові особливості людини, котра суміщає у собі тугу за материковою батьківщиною і знання реалій світу, у якому живе. По-третє, авторка походить з літературної родини, бо її батько – відомий письмак, голова спілки українських письменників Румунії Михайло Гафія Трайста, про одну з книжок якого свого часу відгукувався у «Буковинському журналі». В даному випадку мене хвилює читання про передачу думання на генному рівні, хоч тут є суспільні і часові чинники.

Тож після оцих узагальнених міркувань перейдемо до конкретного видання. І спершу, очевидно, скажемо про те, що вірші пронизані почуттям любові. Звісно, дехто почне говорити, що авторка таким чином штучно обмежує творчий діапазон. Але, як на мене, таке «глибокодуміє» не витримує серйозної критики. Адже через любовно-інтимне дзеркало можна показати громадянскість, філософічність та пейзажність думання, що і маємо в цих поезіях.

Розумію, що декому такий висновок здається вихлюпом емоцій літературного критика. Тому свої розмірковування  спробую підкріпити конкретикою книги. Скажімо, ми звикли стверджувати, що у віршах має вільно дихатися «населенню» книги, до якого належать рослини і дерева, птахи і звірі, зірки і небесні світила, тощо. А хіба у «Калиновій душі моїй» існує щось інше? «…а ревнивий підсніжник похилив голівоньку», «Ароматна філософія старих лип», «Білокрилі чайки розчісують скуйовджене повітря», «Там тіні предків і Митришині кози на зеленім моріжку», «Бляшаний півень кукурікає на зорі», «По твоєму сліду біг місяць».

Коли вглиблюватися свідомістю у ці та інші цитати, то стає зрозуміло, що їх не існувало б без метафоричності висловлення думки, тим паче, що це – непоодинокі приклади. Ось:  «Дідусева коса закохалася у бабусин кужіль», «Перев’язують рани п’яних бульварів промені сонця», «Сумні сурми журавлів пливуть в онімілий вирій».

Та на доцільність слововираження «працюють» не тільки метафори. У невеликій за обсягом книзі верлібристики вистачає і вдатних порівнянь, які діляться на частини. До першої віднесемо взірці цього тропу з використанням сполучників . «Ночую в ліжку, як в труні», «Перетинаю вулицю, мов лорд», «Пустий вокзал немов альтанка». А поряд з такими простими порівняннями -- онні без сполучників. «Ранки мої – капризи в білих простирадлах», «Війна – не кохання, щоб в ній гинули всі», «Твій цілунок – мотузка навколо шиї».

Позитивну роль у сприйманні текстів відіграють й епітети. Особливо тоді, коли їх можна надибати  чи не на кожній сторінці: «катакомби пораненої душі», «граматика кохання», «жменя вечорів», «березневі очі», «криниця мовчання», «словник часу», «фортеця мого дитинства». Чарівності додає і слововживання.  Це - якась дивовижність! Поряд з неологізмами існують рідковживаності та діалектизми. Приміром, новотвори літер живуть у таких слівцях, як:  «барвистокрилі», «коханополонена», «блакитнохмарі». Незвичайність створює рідковживаність типу «ранкування». Зауважую ще один момент, у текстах віршів авторка нерідко використовує фрагменти пісень. Але не у вигляді народних пісень, тексти яких викладені близькою до літературної мови.  Тут переважає говірковість: «зеленуй», «зоряйте», «корняти», «легіники», «яблученько»… Коли вже зачеплено так звану пісенну тему, то, мабуть, варто піти далі, наголосивши на важливості занурення особистості у фольклорну стихію, її вплив на лінгвістику особистості. Очевидно тут має рацію Міхаєла Гербіл, коли у післяслові до книги віршів молодої українки з Румунії говорить про це, стверджуючи переплетіння народнопісенної поетики та англійської мови. І головним тут те, що сув’язь виглядає дуже органічно.

Такий у даному випадкові є лише один культурологічний акцент. А потребує уваги й інший. Поціновувачі красного письменства, очевидно, помітили, що в одному вірші згадано великого українського поета Тараса Шевченка, а в іншому за епіграф взято слова румунського класика Міхая Емінеску. Зауважу, що в обох випадках все звучить природно. На тлі поєднання двох культур - магічність сприймання.

В розмислах про поетичну книгу молодої письменниці з Румунії на цьому не ставлю крапки. Радше доцільніше говорити про недомовленість критика. Кожен може доповнити нами викладене і своїми розмірковуваннями. Та й ніхто (навіть сама авторка) не може передбачити розвиток віршомислення. Чи не ця таємничість приваблює?