Десь сім років тому до нас потрапила монографія незабутнього Петра Сороки про прозу Геннадія Щипківського. Пам’ятається, що про неї писали у рецензії в часописі «Слово і час». І, здається, підкреслювали, що літературознавцеві вдалося точно підмітити вміння письменника «примагнітити» до творчості залюбленістю у своїх героїв. Згодом самі не раз пересвідчувалися у цьому, перечитуючи трилогію «Товтри», романи «Утекти від себе» і «Найда», поетичні книги «Степові клейноди» та «Золота задума», інші видання. (До речі, на появу більшості з них тепло відгукувалися у різних виданнях.)

Тепер хочемо мовити кілька слів про повісті та новели з книги «Заполоч» (останньої у часовимірі). І, звісно, почати з темарійності, бо що там не кажіть, а саме вона завжди найбільше  «приковує»  увагу до себе. (Зосередимося на такому. Це не недолік, що автор збирає під однією обкладинкою різножанрові твори на одну тему, бо головне полягає не в цьому, а в якості творів. Та Геннадій Щипківський пішов іншим шляхом: різножанровість плюс різноманітність тем.)

Конкретизуємо цю думку. Скажімо, книгу починає повість «Заполоч». Вона, як нам здається, – своєрідне продовження раніше оприлюдненого «Щему». Написане докорінно різниться від сюжетних повістин, котрі також є цьому друці. Себто автор лірично розмірковує про пережите, не зупиняючись на чомусь одному. Лише поостереглися б говорити про відсутність головного героя, бо він таки існує. Хоч, можливо, і не є таким традиційним. Це – сам автор. А точніше, то його спомини про праминуле. Певні перегуки із «Щемом» є помітними. Й можна, либонь, провести деякі паралелі. Повторні кола мислення? Та ні! Радше поглиблення так званих «криничок пам’яті».

Ще один порівняльний ракурс зі «Щемом». У «Заполочі» маємо менше цитувань із віршів. Але всі рядки вражають органічністю у контексті твору. Навіть подумалося, що саме такими повинні бути чи не всі тексти літераторів у жанрі прози, якщо в них є елементи споминальності.

А повісті «Подільська елегія» та «Коса» – повна протилежність «Заполочі». Насамперед «ходінням» автора навколо однієї теми. Обидва твори – мисленні мандрівки письменника у непростий період до і після Другої світової війни. Автор розповідає про життя краян у той складний час. Прості, хоч і болючі розмисли. Але на цьому першопоглядна однаковість завершується. Та все ж замислюємося ще над одним. Якщо порівнювати головних героїв обох повістей, то їх об’єднує душевна чистота, хоча вона є такою неодновимірною. Олекса з «Подільської елегії», якого «дістала» більшовицька система з голодом 1947-го, готовий до спротиву у лавах УПА, а молода вчителька Ганна Дудка у ті лиховісні часи гине від невідомих рук. В обох випадках негативно (і цілком заслужено) змальовано представників тодішньої системи з їхньою схильністю до пиятики та розпусти.

Між іншим, повість «Подільська елегія» вперше прочитали в альманасі «Русалка Дністровая». І з’явилася думка про доторк літерата до ще неосвоєної письменниками теми. З одного боку, художня література вже зачепила всі теми і чогось нового знайти неможливо. А з іншого – маємо ще невідомі нюанси, і добре, що Геннадій Щипківський зробив спробу привідкрити завісу.

Хоча б на побіжні згадки заслуговують і новели. Приміром, «Німа» – розповідь про долю молодої жінки, яку жорстоко переслідували енкавеесівці за допомогу УПА, а «Межа» і «Дишло» – спроба письменника побачити минуле у люстрі часу. Радує й те, що в обох випадках автор обходиться без дидактики. Симпатичними замальовками з недалекої минувшини є твори «Остання зустріч», «Свашка» і «Хто кого?», «Заздрість», «Старість – не радість» – спогад літньої людини про один епізод із власного життя, який змусив ловеласа до весілля.

Коли говоримо про темарійність новел, то маємо на увазі дві речі. По-перше, видно, що автор любить повертатися до своїх текстів і навіть переписувати їх, оновлюючи. До такої думки підштовхує «Німа», дещо перероблена зі старого тексту. Вдосконалення? Так! Але хто сказав, що є якась межа для цього процесу? Чи таке. Новела «Хто кого?» нагадала про «Могорич» незабутнього Володимира Дрозда, оприлюднений понад 30 років тому. Творчий перегук прозаїків? Не робімо трагедії! Теми можуть бути подібними, але на передній план виходить індивідуальність авторського підходу, зрештою додамо сюди і вплив часу.

Чим же так приваблює ця проза? Розуміємо, безперечно, що не можемо, зупинятися на всіх моментах виражальності з кількох причин. Кожен має право на свої оцінки. Тому й не може бути об’єктивності у тому вимірі, як дехто її бачить. Скоріше мова може йти про суб’єктивну об’єктивність, бо іншої в природі не існує. Тобто є науково обґрунтовані підходи, але кожен дивиться на них по своєму.

Тому й лише констатуватимемо те, що сподобалося нам, почавши з простих порівнянь зі сполучниками. Серед них, зокрема, виділимо такі: «чорні від горя жінки, немов земля», «закрити писок, наче пляшку качаном», «очі засумували, як осіннє тло», «погорбилися, мов столітні діди». На сторінках книги можна надибати і прості порівняння без сполучників: «Марія-відьма мову тварин і пташок розуміє», «довідка, завірена печаткою-силою», «старість – кепська справа», «я – ваш охоронець».  Особливості стилю автора? Очевидно, що так. Ефект, крім цього, створюють і кілька порівнянь в одному реченні, котрі іноді називають розгорнутими порівняннями. «В передсвітанні ніч, заплутавшись в гіллі,  не могла втекти в яругу під Стінкою, а з-за Сорокаметришного шляху жива смужечка світла розтяла обрій, наче диню, звідти вийшло гаряче, неначе з бабиної печі, сонце». «А Панасько Тхір і собі підгавкував, мов зінське щеня, й раз по раз хапався за кобуру, наче ті школярі, що крутилися там, могли потягти в нього пістоля»…

На позитив у сприйманні «спрацьовують» і метафоричні зблиски, які густо розкидані у книзі: «війна засіяла залізним градом», «клен вже ладнав свою скрипочку», «притис очима», «землю бинтували борознами». Ролі примагнічення до тексту взяли на себе численні епітети: «літня нота», «важкі очі», «іржавий погляд», «глибина степу», «зґвалтована ріка», «сніп печалі». Надибуємо такі блискітки, і так хочеться, щоб їх було більше. Хоча, напевно, дехто казатиме, що прозаїкові варто обходитися без цих поетизмів. Непросте питання, ой не просте, надмір чарівностей, зрозуміло, вабить. Отже, потрібна обережність у використанні тропів? Та не варто забувати й те, що оці так звані «красивості» – ознака стилю прозаїка.

Як і літеросплетення, які він використовує. Але слововияви поділили б на кілька частин. До першої віднесли б слівцята з присмаками  неологічності: «багрянокосо»,  «розднився», «шпилькувати». На окремих буквотворах знаходимо барву рідковживаності: «слідкуни», «колувати», «духачі». В творах нерідко побутують діалектизми двох видів. Значення окремих з них автор пояснює на тих сторінках, де вони вперше використані: «склецок», «магала», «бевка», «гижки». Маємо і слівця без таких пояснень, котрі розуміємо з контексту: «заколумпецала», «гануськати», «мушкоборити»… Захоплюємося, коли натрапляємо на такі вдатності, як «ресорити», «жабун», «цапура»… Правда, у мові про слововживання приховується неоднозначність. Якщо їхню присутність у прямій мові ще можна пояснити особливостями мовлення тієї чи іншої дійової особи, то в мові автора вони є не завжди виправданими. Особливо тоді, коли мають загальноприйняті відповідники. Та це може бути лише наша думка, хоч автор може міркувати по-іншому.

Якщо вже звернули увагу на порівняння, метафори, епітети та слововияви, то не можемо оминути питань про експлуатацію стійких словосполук: крилатослів’я. Імпонують нам фразеологізми: «ховав очі, позичені у Сірка», «як мокре горить», «наче кіт наплакав», «жаба душила». Чи слід після цього дивуватися афористичності думання автора:  «лікує душу завжди земля», «нас уже не загнуздати», «через межу від злого позирку не заховаєшся», «багато залежить від часу, в якому живеш».

Про вміння автора дійти до кожного сприймача багато промовляє живописання словом.  На зразки логічно виправданої пейзажності натрапляємо на багатьох сторінках: «як заблукаєш пізньої осені чи взимку, й зірветься вітер, й почне у небі гнати хмари, а на землі курай, і заховає місяць; степ наїжачується, стає чужим», «Проміння почало краяти хмару, мов ножами, аби не заступала сонце», «У неділю-вранці в подвір’я зайшло смагляве повногрудне літо, наче то хтось через Буг на човні перевіз гарну молодицю»… Як бачимо, прозаїк у цих живописаннях словами вдало поєднує уяву: реальність доречно експлуатує літературні тропи, про які вже йшлося.

Ще про таке. Уважні читачі, напевно, уже помітили акценти автора на діалогічності. Вони  й справді є дуже важливими для розуміння стилю його письма. Хоча тут не все виглядає так просто. З першого погляду складається враження, що всі дійові особи розмовляють якимось дивовижним суржиком з очевидними залишками діалектизмів та росіянізмів. Іноді через це злимося на художника слова, мовляв, ліпше обійтися без подібного. Та скоро розуміємо, що він має рацію: діє за законами художньої правди, тонко і точно вловлюючи мовленнєві звичаї місцини, про котру пише. А оскільки майже завжди в полі зору опиняється рідне Поділля, то й розігрується так  «подільська карта». Індивідуалізм мовлення у такому «виконанні» доповнюється мовним менталітетом посади й самої особистості.. Його у всій красі видно на прикладах повісті «Подільська елегія» та новел «Свашки» і «Старість – не радість».

У багатьох попередніх абзацах наших нотаток про нову книгу письменника превалювала особистість, хоч вона і мала у собі контекстові маркери узагальнень. А завершити хочемо розмислом про узагальнення, але з елементами собості. Дехто, приміром, каже, що прозаїк аж занадто віддає данину споминальності про ріднизну: мандруванням у минуле, а хотілося б більше доторків до проблем сучасності. Розуміємо це бажання, та разом із тим не були б такими категоричними. Хіба є щось негативне у тому, що ловець слів (так іноді називають письменника) знайшов свою тему і постійно поглиблює її? Однак хочеться вірити, що зрілий автор ще не раз докаже це своїми новими книгами.