Re:цензії

08.04.2019|12:40|Наталія Лапушкіна, кандидат філологічних наук

Чи можна загубитися в часі?

Слоньовська О. Загублені в час: роман /Ольга Слоньовська – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 272 с.

Кожна епоха диктує свої правила, безпосередньо впливає на людську особистість, формує цілі покоління зі своїми моральними принципами, критеріями та законами. Людина несвідомо постійно керується такими постулатами і критеріями все своє життя. Одне покоління змінюється іншим, але вічні проблеми «батьки і діти», «любов до ближнього чи індиферентність до інших», «відповідальність чи самозакоханість» не перестають бути актуальними в усі часи. На щастя, найвагоміші принципи залишаються  незмінними протягом віків: моральний кодекс Людини чи заповіді Божі –називайте, як вам більше подобається – незмінні. Ольга Слоньовська наче міряє своїх героїв цими законами. І далеко не всі персонажі її творів здатні з честю пройти  перевірку. Комусь не вистачає сили волі, когось розчавлює непевність і страх, ще хтось із найкращих міркувань пасує перед небезпекою, а хтось просто відкладає вирішення власних проблем на завтра й таким чином  обирає існування замість повноцінного життя.

Сторінки роману не залиті слізьми персонажів, нема сентиментальних жалів і згорьованих причитань над змарнованим життям, нема звинувачень навіть тим, хто, як не крути й не шукай виправдання, таки зламав чужу долю заради «лакомства нещасного» і власного благополуччя.

На долю головної героїні роману випадають випробування, при яких важко не втратити віру в людину. Реальна особистість із плоті і крові навряд чи могла б жити наскільки інтенсивно. Проте літературний текст – це витяжка життя, а не підсолоджена водичка чи розбавлене вино. Авторка залишається вірною принципу: писати «страшно правдиво», ставлячи власних літературних героїв на межу, випробовуючи їх на міцність та стресостійкість, вириваючи з обіймів смерті, лиха, біди тільки в останній момент. О. Слоньовській вдається магнетично тримати читача у здоровому напруженні протягом усього твору, щоб реципієнтові знову й знову хотілося повернутися до нібито літературної, але ж якої життєвої історії, поринути у часи минулого чи згадати недавні події. Стиль письма густий, насичений, події у романі розгортаються динамічно, причому без жодних штучних викрутасів і надуманих колізій. Книгу практично неможливо випустити з рук, відкласти її прочитання.

Час у романі хоч і обмежено рамками з 90-х років ХХ ст. до наших днів, проте авторка вводить кілька містичних епізодів поза цим часовим проміжком, поринає в попереднє століття то через спогади прабабусі п’яти сестер (перед смертю розповіла про те. що про війну не прочитаєш у жлодномупідручнику), то Ганниних односельців (розповіді Головихи про радянські порядки), то дитячої одіссеї на час дії в романі вже старої єврейки Песі (про масове винищення фашистами євреїв у Бабиному Яру). Ці вставні епізоди, власне, автономні новелетки в романному тексті, служать, щоб наочно довести читачам неоднозначність людського сприйняття категорії часу. Поділ на минуле, сучасне й майбутнє в романі майже умовний. Закон сполучних посудин урівноважує буття. Героїня навіть випадково потрапляє у часове завихрення, стає свідком  розстрілу діда-косаря німцями вночі. Оговтавшись від побаченого і вранці повернувшись на місце подій, Ганна розуміє, що це були аж ніяк не зйомки фільму, а неймовірна містерія з років Великої Вітчизняної війни. Пізніше з’ясовується, що подібні картини в цьому лісі бачила не лише вона, а зустрічі з дідом-партизаном, якого німці повісили, іноді не на жарт жахали тих, хто епізодично бачився з ним, живим і неушкодженим, упродовж багатьох десятиліть після війни.

Героїня роману виявляє виняткові риси в добу, коли розпадається СРСР і все раптово змінюється. Проте, мабуть, призначення героїні  не у стражданні (цього в українській літературі доволі й навіть набагато більше, ніж треба), а в прикладі стійкості, у вірі в життя, незважаючи на неодноразові зради навіть з боку рідних сестер. Життєві долі інших персонажів калейдоскопом подій відтінюють долю Ганни, й часом головна героїня навіть робить висновок, що в порівнянні з іншими її  життєвий хрест не такий уже й важкий.  Порядна від природи дівчина вважає, що вона морально зобов’язана бути до кінця чесною перед людьми, які поряд і які потребують її опіки й допомоги, але на практиці виявляється, що Ганнина щирість і правдивість відштовхують від неї навіть чоловіків («Я, мабуть, із тобою й одружився б, якби всього не знав» [с. 155], а добра вдача дозволяє неодноразово нещадно використовувати її у власних корисливих цілях трьом із чотирьох сестер. Усвідомивши гірку правду, коли й рідні відмовилися від неї у складний для Ганни момент важкої хвороби, героїня усвідомлює причину своєї постійної вразливості потенційної жертви і навіть просить у Господа: «Боже, якщо я видужаю, забери в мене половину моєї доброти! Натомість дай мені розум хоч вряди-годи думати й про себе!» [с. 156].

Неодноразово героїня почувається чужою в тому часі, в якому живе. З високим порогом душевної сили й мало не чоловічої відповідальності, а при цьому ще й доброти, їй важко відчувати себе слабкою статтю, коли, крім особистих життєвих негараздів, ще й держава постійно безжалісно експериментує над своїми громадянами: «Хіба коли-небудь у своєму житті я почувалася жінкою? Тягловою кобилою, бджолою, видрою, дійною коровою – так. А жінкою?» [с. 191].  В екстремальних ситуаціях із найменшими втратами поєдинок із долею виграють люди, які вміють швидко пристосовуватися до нових умов та обставин життя, легко змінюють місце праці, особливо не переймаються обов’язками, народною етикою вчинків і зовсім не тримаються за високі ідеали. Такі ж, як Ганна,  наче затавровані моральним кодексом. Вони живуть із постійним «комплексом неіснуючої вини» [с. 222]  і поки не збагнуть, що жорстокий і несправедливий світ помилуваний Богом тільки завдяки їхній особистій людяності й чесності, неодмінно будуть почуватися загубленими у часі. Відкрита кінцівка роману, коли доля спочатку посилає Ганні щастя стати матір’ю, а потім знову випробовує її, на цей раз – хворобою сина, підштовхує до думки, що лише постійно долаючи  випробування, людина може відчувати себе людиною, а представниці слабшої статі утверджуватися на своєму особливому в сім’ї і соціумі місці. Як зазначено в одному з численних афоризмів, уміщених у романі: «Жінки взагалі-то безстрашні, за винятком тих, які бояться жити» [с. 190]. Ті ж, які бояться жити, прилаштовуються, влаштовуються, мімікризують, але все це тільки видимість благополуччя, бо насправді лише існування.

Книга стане цікавою різним категоріям читачів, особливо тим, хто скучив за справжніми емоціями: спектр почуттів неймовірно широкий – від справедливого обурення до справжнього захоплення. Одні читачі можуть знайти у романі повну несподіваних поворотів життєву історію та непересічні долі героїв,  інші несподівано відкриють для себе абсолютно нові історичні факти і, можливо, по-іншому подивляться на єврейську націю та ціну перемоги СРСР у війні з фашистами, але тим часом усі разом потенційні реципієнти роману неодмінно матимуть можливість насолодитися неперевершеним стилем написання, оздобленим яскравими метафорами, афоризмами, прислів’ями, піснями, анекдотами художнім текстом. Вдало обіграно терміни та крилаті вирази радянських часів, епохи перебудови правління Горбачова й теперішньої доби. Часом влучна метафора повертає читачів старшого віку до тих історичних подій, свідком яких він колись був сам, але так влучно про це ніколи не сказав би. Як-ось про втрачені гроші з радянських ощадних книжок, які «пішли на поминки еСеРеСеРища» [с. 112].

Роман «Загублені в часі» – лише перша частина тетралогії, як заявлено в анотації. Інтригою залишається дальша доля героїні, те, як саме її життя буде перетинатися з головними героями наступних книг. А загалом напрочуд солідний задумом, тематикою, проблематикою та оригінальною будовою літературний текст у чотирьох частинах самій авторці уявляється «пірамідкою Рубика», де кожна з чотирьох площин є своєрідним життєписом іншого героя: вчительки, журналіста, лікаря – і письменниці. Розповідь у кожній зокрема частині роману-«тетраедра» ведеться від першої особи, і кожен головний герой чи героїня обов’язково сам собі й адвокат, і суддя, і підсудний, та ще й залишає виразний слід у долі іншого, хоч іноді це вже навіть не слід, а бойовий шрам на серці, як у Ганни із «Загублених в часі».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери