Становлячи рештки, те, що відкидається суспільством.  Мабуть для нього є вирішальною одиничність, а не множинність. Так звана бодлерівська антиномія: «жах життя» та «захоплення життям» тут реалізується своєрідним чином.Суб’єкт художнього висловлювання збірки прагне ізоляції свого «я», в той же час він шукає «іншого». Але досить швидко переживає стан незадоволеності, об´єкти, що розчаровують і виявляють свою відсутність ніде інше, як у самому «я» суб’єкта, відкривають заново одиничність. Окрім того дійсність -  структурована гра, яка приносить її учасникам задоволення, осягається поетом,спостерігається ним,та не викликає у нього навіть проблисків задоволення. «Вільна людина не народилася»- стержень довкола якогобудується збірка, те місце, звідки себе бачитьсуб’єкт художнього висловлювання . Постійно прикутим та постійно на осі не зрушивши з місця, а при тому йому здалось, що він пройшов невідомо які відстані, ніби віддаляючись від горизонту, потрапляє знову і знову нікуди інше як у рамки свого тіла та свого сприйняття:

 «Мені здавалося, що твоя ніжність —

десь між густим передгроззям і раннім жнивом,

між смертю параноїка і народженням вільної людини,

між світлом волохатого дня і темрявою моїх нутрощів,

і я був увесь перед тобою,

і ти підійшов до мене,

принаймні мені так здавалося,

і кинув червону жарину

мені за комір».

Цей уявний кордон насправді безмежний, але суб’єкт робить постійні спроби вловити його заточити у свої нутрощі, ніби наближається до нього, і цей процес наближення – у безкінечності, не стикається з надлишковою насолодою.  Він – тілесний за своєю природою, адже «тіло» - це точка відліку. Це початок та поява суб’єкта, як такого. Жак Дерріда писав, що  тіло, інакше кажучи, місцевість у просторовому сенсі цього слова: точка відліку, початок простору [origine de l´espace]. Початок, який не може бути відокремлений від функції родового відмінка і від простору, який породжує і орієнтує: вписаний початок. Вписаність - це записаний початок: залишив слід і, тим самим, вписаний в деяку систему, в фігуру, в щось, чим воно більше не керує. Без чого вже немає власного тіла. Ця вписаність у систему, як тілесний конструкт є визначальною для поезії Завадського. Вибудовуючи певний образ з означеного матеріалу суб’єкт позбувається свого власного «тіла», цілковито жертвуючи його

 

«Руки впихають у нутрощі церкви свої кістяні осердя.

Відповідай, промерзла калюжо дівочого мозку,

прикросте білої спини, задухо між стегон, відповідай».

 

Натомість простір зодягається у «тіло», конструююється ним, здебільшого увага зосереджується на статевих органах та органах травлення, на гендері та стравоході, якщо узагальнити: 

 

«Чоловік, настромившись на сходи,

поволі сповзає донизу, покашлюючи.

 

Завтра немає,

лише кашель сьогодні,

мінімалізований до ритму бездіяльності,

допоки сходи проходять

стравоходом угору». 

 

Що наштовхує на розкриття того, яким чином суб’єкт здійснює пошук насолоди, що є панівним означнком для нього, адже як вважає Жан-Люк Нансі, не буває тіла, яке вже не було б обплутано цілою мережею значень, інакше кажучи, не буває «вільного тіла», що тримається на плаву поза сенсом. Сенс, перебуває на межі, і межа ця -  «тіло», але не як проста екстеріорность сенсу, не як невідома «матерія» - недоторкана, занурена в небувалу трансценденцию, що замкнулася в самій товщі а як «тіло смислу». То ж просторове «тіло» у збірці – це розладнаний механізм, вмираючий механізм, який охоплюється суб’єктом, задокументовується ним, але жодним чином не еститизується вивільняючи некрофілію, це своєрідна сповільнена зйомка, довгий кінематографічний кадр, що ковзає, не зупиняючись, не хариктеризуючись якоюсь чіткою ідентифікацією. Тому і образи здаються ефемерними та швидкозмінними, втім намагаються дотримуватись логіки та символічного кругообігу: 

«Пароплав — теж вікно,

до тіла незнайомого і роздразненого

розмовами й натяками.

 

Мій друже, ти втонув у цих розмовах,

бо стать розмагнітилася,

і голова цього міста розламалася,

підмита дерев’яними хвилями,

долоню свою забери,

стіл нечистий, липкий.

 

І кілька дерев,

що зеленіють, темніють,

і також відмирають». 

 

Поруч з цим, для читача вибудувана досить сильна перепона, яку звісно він ніяким чином не проб’є, тобто читач не запрошений, може тільки підглядати, відчувати здогадки, і в той же час свою безпомічність:

«Я тут сам — читач.

Палець до пальця».

 

 Ніяк не зарадити, бо перед ним щось відмерле, рештки, котрі хтось залишив під лавою, і які оминають. Завадський свідомо витворює свого суб’єкта, як буття-потолочі.  Суб’єкт говорить, постійно говорить, хоча і запевняє себе, що ні з ким, але інший завжди присутній, і він не у постатях з різною вагою, спільністю та різністю, інший – єдиний пласт, що нашаровується на його кістки м’ясом, таким чином він: і вимовляється хоч якось, і суперечить, протиставляється. Суб’єкт не «є» допоки нема тих, через кого він транслюється. Габліель Марсель також наголошував на тому, наскільки важливим є саме той, хто збоку, – наглядач, він говорив про те, що кожна істота не здатна самотужки дійти до краю буття. Якщо вона піде на це, то потоне в приватному, яке має сенс тільки для неї. Однак сенсу немає для одиничного буття: воно саме б відкинуло приватне, якби те здалося таким (якщо я хочу, щоб моє життя мало сенс для мене, треба, щоб воно його мало для іншого; ніхто не посміє надати життю сенс, зримий лише йому одному, від якого все життя цілком, крім того, що в ньому, вислизає)». Суб’єкт цієї збірки почасти здійснює подорож з так званим «іншим»:

«Я був не сам, із кимось.

 

Ми засвітла намірилиськудись удвох

між густим темним небом

і чорною ріллею». 

Він визначає його – «друг», безстатевою сутністю, ще раз виказуючи те, що він не володіє «тілом», як таким, що «тіло» цілковито - у розпорядженні смислу:

«Твоя голова — пуп’янок,

і ти вибухаєш, мій дорогий друже» 

чи:

«Ось мій прикрий друг,

з яким не можу більш говорити»

 

І чи не є цей «друг» уособленням самого суб’єкта, іншим виміром, до якого той неперестанно звертається, і з ким веде мололог. «Друг» за відомим арістотелівським визначенням – це інший я. Тому різні відносини з іншим, а тому і різні форми дружби мають в основі відносини до себе самого. Друг – це те, що Жиль Дельоз називає концептуальним персонажем. Його наявність є обов’язковою для розкриття «я». А «подорож» - ніщо інше, як пошук втраченого часу, реліквії минулого отілеснюються, але не отримують голосу для того щоби говорити.

Спостерігаємо, як суб’єкт окрикається іншим, як би сказав Альтюссер, і ховається від того «окрику», який може бути занадто гострим для нього:

«Припинив небо.

 

Низькі частоти 

батьківської любові 

широчіють,

у дівчат — широкі зіниці»

Він не хоче бути вловленим, поміченим у своєму розпачі, ніби хтось достоту його знаючий, хтось незнайомий окидає його «оком», або він потрапляє у поле чужого зору, «у лабети» і вислизнути. Мабуть того і шукає визнання іншості, ніким із кола, яке виформувалось зашморгом, з якого нема виходу, визнання іншості своїм іншим, собою.  Виголошує під ніс собі прокльони, не кричить із постаменту, а є текучим потоком, недестинованим, накриває собою павутиною місто:

«Щоб ти не боявся зустрітися поглядом із незнайомцем, 

який натирає долонею свого налитого хуя, 

удавано ховаючись за зіржавілим трактором, 

хтось повинен перерізати комусь горло. 

Аби ти врешті наважився користуватися 

перевагами сучасних комунікацій, бо твоя вразливість 

насправді нікого більш не вражає, 

хтось повинен перерізати комусь горло. 

Щоб ти міг виживати за рахунок різниці вартостей, 

і радіти кожній заробленій гривні, 

хтось повинен перерізати комусь горло.

Щоби вдалося тобі втекти з міста, що стоїть на смітті та собачому гівні,

хтось повинен перерізати комусь горло».

 

Знову ж таки намагається зачепитись за символічні ритуали, як за опору, але вона не спрацьовує, суб’єкт усвідомлює її слабкість. Мова Завадського – це своєрідний залишок, те що залишає по собі суб’єкт врезультаті «зустрічі» із «подією», ініціатором якої він не виступає, і в тому її справжність. Як вважає Джорджіо Агамбен поетична мова є мовою, яка кожного разу займає позицію залишку і може, таким чином, свідчити. Поети - свідки - створюють мову як залишок, який переживає можливість (або неможливість) говорити. Суб’єкт художнього висловлювання збірки намагається засвідчити себе у «події», але стикається з неможливістю цієї дії, вказуючи на порожнечу, на себе «тілесну» викресленість:

«осінь така прикра, ми залишилися без облич,

осінь спопеліла, осінь без голосу,

осінь, написана олівцем, осінь у теплі незнайомої піхви,

осінь така розчарована, ми йдемо нізвідки,

осінь така виразна, ми проминаємо без слів,

осінь така тиха, ми навіть не кохалися,

осінь така порожня, ми — порожні»

 

Все ж у збірці показані намагання суб’єкта виокремитись як певна гендерна одиниця:

«Ані з демонами, ані з дорогою себе не порівнюю:

мовчки відсиджуюся. Бачу себе школяркою

з маминими косичками і батьковою гривнею.

 

У теплому потоці польовихвітрів — гниття і цвітіння. 

 

Ця спека заклеює мені рота, 

ці цвинтарі не відгонюють спермою.

 

Дівча рудооке, — такою собі здаюся.

 

Школяркою в руйнуванні, вмиранні й архівації

витискаю усмішку постійних зубів і рожевого язика, і я ще не знаю,

ким доведеться назватися.

 

Я пахну тим вітром, що ділить смерть і похіть, 

і голі хлопці в ставку — моя віра». 

 

Але стає зрозумілим, що будь-які спроби ідентифікації терплять невдачу, оскільки суб’єкт у цьому випадку – асимволічний. Він не приймає повноцінно участі у всіх процесах обміну, які передбачаються у суспільстві, але і не знаходиться повністю осторонь них, його роль – оглядати. Прийнявши на себе правила суспільства і функціонуючи у ньому він би задіяв генітальність, тобто реалізував би певну роль, але бачимо, що суб’єкт – латентний. Фізичне «тіло» заміщене «тілом» смислу. Він насолоджується, і відчуває у цьому свою провину. Його «тіло» роздроблене, так само і «тіла» інших для нього - роздроблені, доходять частинами, і насолоджується, відповідно, лише частинами. Ніби живе «тіло» поглинуло частину себе, яка витворювала надмір, і це поглинання – це своєрідне поглинання власної статі. «Тіло» смислу поглинає цілком суб’єкта:

«Я така, що змішую лють із водою,

викопую з-під землі зворушення, вереск,

червону помаду розмови,

порожню бляшанку спогадів.

Нарешті буду пахнути самопевністю

і самоповнотою,

яку розгублюю в усмішці.

 

Увійшла, ніби жінка, в межах повноважень свого тіла,

і не виходжу жорстоко, не володію собою,

цвях забиваю у шкіру.

 

Врешті, я непорушна, цигарка знервована,

ніби свободи так довго чекала.

І лоскіт легень.

І музика без тяжіння».

 

Він навіть намагається обирає жіноче вмістилище, оскільки психоаналітично «жінка» пов’язана на пряму з насолодою, затіює маскарад, але в один момент  відхиляється від цього означення, розчиняючи «тіло». І тут уже заміняють його реліквії, які не є монументальними, стійкими, вони не мають обрамлень, і здаються повітряними та легкими. Вони розростаються над уявним світом, який лише у своєму зародку становить чітку символічну структуру. Це доводить, що він є незамкнутим, що «тіла», які складають його - не є ізольованими сутностями. Джудіт Батлер говорить про те, що «тіло» відкривається «тілу» іншого, або сукупності інших «тіл», і тому вони вважаються незамкнутими сутностями. Вони завжди поза межами самих себе, не залишаються на своєму місці, а виступають загальною характеристикою тілесного почуття. У збірці «тіло» як єдина сутність, що включає: і суб’єкта, і «світ» розкриває виразки суджень, якими наповнилась реальність:

«Корпуси самозаглиблених авт,

жінки повертаються з праці,

світиться магазин помилок,

черевики для інших,

які не збираються визнавати чужої інакшості

ані завтра, ані ніколи.

 

Те, що сьогодні роблю,

повинен робити завтра. Здаюся собі великим,

я, мізерний і нинішній».

Розриває полену, що закриває суб’єкта від того, ким він є насправді, розчищаючи його від штучної маси, яка не має у собі ніякого наповнення, і викликає непереборну втому. Тому суб’єкт часто вбачає неможливість діалогу з чимось, що приходить «ззовні», але не виключає повністю його, як того, що лише народжується:

«Відмовився від зустрічі,

бо вони вже мерці

в отруйному димі.

 

Пожежник відпочиває,

відкорковує жовтий колір,

гортає чорний текст,

правопис простий і зрозумілий.

 

Тіло немовляти

на вогнетривких рукавицях» 

Ще одною важливою рисою є те, що і ця штучна наповненість, відсил до «святинь», які становлять цілий пласт стійких симулятивних, псевдосуджень, також пронизується тілесністю, що одразу видає їх кволість:

«Несамостійні висновки про навколишні спокуси

переливаються зі скла в духовний пластик синьої церкви,

на котрій замість золота жовті булатні фалоси нового часу.

Що за час? Час вологи чужорідних жартів

і мене, також неживого»

Отож, якщо на початку збірки суб’єкт намагається відшукати певні зв’язки, для нього інший має свою вагу, то поступово стає зрозумілим, що він віддаляється від фізичного простору, герметизується. І цим і характеризується поезія як така. Жан Бодрійяр каже, що поезія зовсім не є воскресінням слова. Вона зовсім не веде до появи чогось матеріального, а прагне знищити саме мову як річ. Тобто вона прагне до винищення мови як дискурсу, але також і як матеріальності - не шляхом її витіснення, як це робить дискурс, а шляхом роботи з нею до повного її знищення. У цьому випадку здійснюється знищення множинності «я», знищення іншого на фоні тілесного смислу до затухання:

«Без тебе, без тебе виряджаюся

у подорож пилюкою».