Re:цензії

Чи фрагментарні світ і життя?.. Чи?.. Інакші?..

Про книжку Ігоря Павлюка „Вирощування алмазів”

 1.  Чого ж…

Щоденник Лоа (авторське). Прислýхаймось; вчитаймося.

„Люди додумались уже до багато чого. Що ж із ними робити у цьому випадку? Можливо, знищити?.. Почати все заново? І так шкода… І так втомився я уже від тих творчих мук. Постарів”.

Гадаю, це щось, принаймні, векторно з’ясовує у книжці Ігоря Павлюка. У цьому філософському романі (за письменниковим визначенням). Бо ж, „Вирощування алмазів” – справа справжніх складних містичних перетворень. Терплячості. (Львів, видавництво „Апріорі”, 2017 рік; 215 с.). 

  

2. Саме так

…Зі самого початку своїх текстів Ігор Павлюк (свідомо наповню його Власне ім’я), не тікає в якісь подібності світових письмовців-авторитетів, не прицілюється й не припасовується; а вочевидь прислухається до свого внутрішнього голосу, що надиктовує йому лише властиве. І то так послідовно та лагідно, що, подібно, у такий спосіб можна писати до безконечності. І… навіть далі… Втім, мені видається, саме так і має бути . Бо завше вишукуємо щось нового і неповторного (хоча, зовсім не натякаю на лінійність свого твердження; це, радше, – діалектика ймовірного).

…Як хочеться це процитувати з припочаткових                       Павлюкових сентенцій!.. Читач, гадаю, мене збагне.

„Люди ще діляться на артистів, менш артистів, зовсім не артистів”.

„…І на таких, які вміють знімати маски з інших,.. дехто не вміє”. „Є один лише поділ – на тілесне і духовне. Всі інші поділи – актуальні лише в межах тієї чи іншої системи. Люди всі однакові за великим рахунком…”

…Якось, налаштовує на розвиток тексту та задає певне камертональне звучання. Знаю, це добрячий прояв майстровитого текстотворця. …Аби збагнути!  …Щоб піти за ним. Не проґавити.

…Ось і я проваджу читальника, не переповідаючи романні події, а націлюю на питоме своє читання. Лише так може „засмакувати” індивідуально.


3. Окремішнє

„О, Боже, о Боже!” – дзвеніло звідусіль. Мурашиний світ зникав, як погляд. Свідомість найяскравіших його представників палала швидше, ніж тіло: „Кінець! Каюк! Хто ще? Що ще?”

Хто ці мурахи?!. Що це за світ?!. А, може, це ми і є?!. Смертельно наполохані? У знемозі збагнути? …І усвідомити систему!.. Направду. Це щось такого.

…Закликаємо себе застановитися. Таки слід. …І прошкувати далі іншими.

Мурашиний світ. Паралельний?.. Парадигма свідомості. Аби лише не загубитися у безконеччі.


4.…Не завадить

Час і Простір у романі конкретно персоніфіковані. Чи надаються вони для цього назагал?.. Уникну тут однозначної відповіді. Бо ж такого масштабу (точніше безконеччя) поняття унеможливлюють якусь серйозну художню характеристику, в тому числі, – виїмкові романні особливості. Проте, якщо взяти до уваги певну іронію, шаржованість, сарказм, бурлеск, запитальну догоджальність авторським амбіціям, то можна ж спробувати. Адже чогось такого хочеться завжди. …Трохи сміливості й іскру таланту, зрозуміло! – А раптом?... Спробу маємо… Гадаю, читач згóдиться. Хоча, знову ж таки, тут і чигає небезпека заповзята. Далі Павлюкове: „Театральний критик вийшов на сцену і бездарно зіграв роль у виставі – втрачає довір’я власне як суспільний поціновувач”. Начуваймося. Роман, таки, філософський, зобов’язуючий; не якесь там тобі невибагливе „фентезі”?..

…Втім, у сухому залишку, бачу небоязкі спроби автора до чогось конче дістатися у цьому прозовому творі. Залучаючи і особливе мислення ще й талановитого поета, що не всім до снаги.

„Червоний плащ Долі майнув, як лист на гарячо-синьому вітрі. Вона поспішала”. – Мабуть, це – також Час і Простір. – „Дзвеніли осінні квіти. Скрізь запанувало болюче і терпке чекання”.    

 

5. „Монастир”

…Дивний, моторошний цей підрозділ.  Не схожий на інші. І страшний. Мислі й почуття тут не гасають. Усе заземлено. І до потрясіння просто: жахно.

…Я застановився. І якийсь час не брав книжку до рук. Не читалося. Така скоцюрблена естетика. Слід було отямитись. Спробуйте. Читачу. Не квапся. Це – неабищо.

 

6. Задавнене

Є у книжці і такі затаєні закапелки текстів: „Дев’ятирічний Остап сховався під перину, бо в селі „виключили світло”, і баба засвітила лампу. Було казково й затишно. Неповноту життя доповнювала бурхлива, можливо, навіть безбережна безкрайня мрія-фантазія-казка. Після казкарів у духовній сфері нічого робити філософам, церквачам, навіть чистим поетам”. Одначе; очевидно, автор на цей раз вважає, що роман, нібито, не про те і вдається до, подекуди, схематичних узагальнень. Що, припускаю, може й розчарувати читача, який очікує та вишукує, як і зазвичай, –  саме поетичності найсуб’єктивнішої в Павлюковій прозі. І саме за це завше вирізняє та прихиляється до неї. Шукач прихистку для душі… Пам’ятай, Павлюче.

Нехай не зрадить автора особливий слух. Який і у такий спосіб провадить до „вирощування алмазів”. Віри! А вона рятує від безодні…

…Такі  вкраплення (ностальгійно-поетичні) – це саме Павлюкове. І вони добре лягають на душу. Лікують.

7. Матриця

Розповідь у романі – плинна і свавільна як ріка; особистісна; справжня авторська без рясного переказування почутих історій. Лінійно-спрощеного сюжету – немає. Він тут відверто зайвий. Йдеться про, таку собі, матрицю (звідси і численні умовності), що лише подібна на зовнішній світ. Заглиблена духовна форма, дає можливість, на думку автора (так мені видається), зорієнтуватись у світах більш щільних порядків і величин; грубших; товстошкірих. І, можливо, і – у тонших вимірах: принаймні, на рівні якихось симптоматичних проявів. Сягаймо більшого…

…Чому в Петербурзі? Напевне, відверто біографічне (на перший погляд). Адже І. Павлюк навчався деякий час у цьому місті (у період совєтчини) у військовому училищі. Одначе, як на мене, письменникові нині потрібний був передусім певний локальний, відірваний простір для своїх „досліджень” і він знайшов цей терен, саме в такий спосіб. Не злецько. Тим паче, що сьогодні – це й конкретне алюзивне середовище. Ойкумена пильної уваги до ворожої зграї… Русаків.

Відчуваю, що такий підхід – не так результат довготривалого та ретельного продумування, як спонтанного впливу в процесі виношування ідеї та написання роману. Цікаво. Хоча й читається, звісно, з напруженням мізків та заданою роботою душі. Отже, повторюсь, безсенсовним, на мою гадку, є переказування комплексу романних Павлюкових текстів, що могло б лише дезорієнтувати: видати препароване за живе та справжнє; або – навпаки… Одне слово, Матриця.

8. Напевне

Книжка Ігоря Павлюка „Вирощування алмазів”, зауважу все ж, призначена, передусім, для тих хто звик до такого роду читва: ускладненого, фрагментарного в композиції мисленнєво-панорамного, подекуди з безконечно-узагальненими героями (Простір, Час, Сонце, Лоа, Антилоа, Доля, Випадок, інші подібні невизначеними масштабами особистості чи щось такого), з туго вкрученою відверто поетичною метафорою, місцями парадоксального бачення – аж до неприйняття. Втім, певен, що видання цікавить багатьох книжкових гурманів й не поступиться вигідним місцем у сучасному українському літературному процесі. …Бо ж, чи фрагментарні світ і життя? Чи інакші? За Павлюковою книжкою, – різноманітні! І є у цьому певна літературна навігаційність. Погода сприятлива для наймогутнішої правдивої уяви. Хіба, що так.

…Вирощувати чистої води алмази: Данте, Шекспір, Моцарт, Байрон, Сковорода, Шевченко, Франко, Антонич, Вінграновський…      

P.S.

Ця епічна художня форма – доволі відкрита. Своїм романом „Вирощування алмазів” Ігор Павлюк, безумовно, хотів нам щось сказати. І сказав. Проте, чи почули його?!. На більш глибокому (художньому!) рівні реальності?.. Отож бо. Частіше прислухаймось душею. Все решта – байдуже. Додасться. Конче.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери