Re:цензії

13.02.2019|10:54|Жанна Куява

Привиди є: про суміжність літературних світів Роксолани Сьоми

Торік у видавництві «Легенда», в «Ефектній» серії, вийшов роман Роксолани Сьоми «Світи суміжні», який на 25 BookForum, за даними видавництва, став лідером продажів.

По тому читачі ледь не щодня ділиться в соцмережах читацькими відгуками на цю книжку. Після презентацій у великих містах, зокрема Києві, Вінниці, Івано-Франківську, Запоріжжі та Дніпрі теж повідомляли про добрі продажі «Світів...». (Бувало, книжок бракувало й  читачі за них сварилися просто в книгарнях).

То чим так захопила читацьку аудиторію романна історія молодої в українській літературі письменниці? Чому перші її два романи – «Вакації у Танґермюнде» та «Голова», що вийшли 2012 та 2016 роках, – такого успіху не мали? І в чому суміжність (а вона простежується) тем, ідей, учинків та характерів персонажів, життєвих випробувань, що плавно перетікає з однієї книжки в другу?

Але спершу про авторку. Роксолана Сьома – журналістка з понад двадцятилітнім досвідом, працювала в друкованих ЗМІ, на радіо, телебаченні, нині є інформаційним продюсером на провідному українському телеканалі. З-під її літературного редагування вийшло чимало художніх книжок наших авторів, як от Надії Гуменюк, Лілії Мусіхіної, Марії Ткачівської, Сергія Бута та інших. Також  – енциклопедії для дітей із серії «Світ навколо нас». Народилася Роксолана в селищі Журавно на Львівщині, виросла в Івано-Франківську, навчалася у Львові, з 2004-го проживає в Києві.

Всі ці два десятки років Роксолана Сьома пише. Як розповідає в інтерв’ю, у її доробку шість романів, хоча друком вийшло три. Усе – «через складні взаємини вітчизняних видавців із невідомим, нерозкрученим автором». Роксолана зізнається, що більшість видавців на її листи, в яких вона пропонувала рукописи до розгляду, не відповідала, а отже, самі тексти не читала. Тим часом тексти, вочевидь, варті уваги, бо, приміром, письменник Тарас Прохасько про кожен із творів землячки висловлюється доволі схвально.

Як вихід Роксолана Сьома обрала для себе участь у літературних конкурсах. «Засвітившись» при одержанні тої чи тої відзнаки, пропонувати тексти видавцям для друку стає легше. Про це й засвідчили перші два її романи. «Вакації у Танґермюнде», історія про поневіряння українських остарбайтерів у Німеччині, побудована на достовірних фактах із життя рідних бабусі й дідуся, побачила світ у видавництві «Навчальна книга – Богдан» лише після заохочувальної премії літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2010). Себто рукопис, що, ставши книжкою, отримав також премію «Дебют року-2012» від книжкового порталу «Друг читача» і Всеукраїнську літературну премію імені Олександри Кравченко (Девіль), чекав на свій час аж п’ять років. (Був написаний протягом 2008-2009 років).

Схожа ситуація склалася і з урбаністичним, «київським» романом Роксолани Сьоми «Голова», в якому вона описує складні й неоднозначні взаємини у сімейних (і ще, або вже не сімейних) парах на тлі мистецького середовища столиці. Цей виробничий за жанром та морально-етичний за типом теми твір вийшов друком завдяки Міській цільовій програмі «Київ інформаційний» від КМДА. Вийшов, але зовсім малим тиражем: у п’ятсот примірників. Хоча згаданий уже Тарас Прохасько, модеруючи презентацію «Голови» в Івано-Франківську, назвав книжку «дуже доброю».

«Книжка є якісною і дуже цікавою… Це є та література, яку легко читати, хочеться читати, з якою приємно бути. Ця книжка дуже добра», – цитує одне з франківських видань Прохаська, який щиро рекомендує «Голову» до прочитання. Тільки, хто це зможе зробити? Одиниці бібліотечних відвідувачів? Сподівання хіба на шанувальників творчості авторки, які замовлятимуть примірники безпосередньо в неї.

Втративши надію на якісний друк своїх творів (тут варто зазначити, що Роксолана, мов та «вічна студентка», постійно вправляється в літературній майстерності, разів п’ять навчалася на курсах Центру літературної освіти тощо), письменниця публікує уривок із нового рукопису під назвою «Світи суміжні» у Фейсбуці. Завдяки піар-менеджерці «Легенди» написане потрапляє до головного редактора видавництва Юрія Бедрика. Він, прочитавши текст цілком, вирішує його видавати, назвавши «бездоганним». Тираж «Світів суміжних» теж не захмарний – тисяча примірників. Але добра робота менеджменту «Легенди» зробила свою справу: про роман почули і його активно читають та обговорюють.

Під час презентацій Роксолана Сьома, не соромлячись, зізнавалася, що не раз ставила крапку на невиправданій письменницькій праці, але щоразу до неї поверталася. Писати для неї – як і жити. А з життям хіба можна ось так взяти й покінчити? Власне, тут можна позаздрити працелюбству авторки, наполегливості, відданості літературній справі, яка, зрештою, мусить увінчатися успіхом. І перші паростки цього вже є.

Подвиги любові, або Померти, та не покинути

Павло Кулик із хутора села Буянів нині Львівської області, дідусь Роксолани Сьоми, свого часу зробив дивовижне: у липні 1942-го, будучи закоханим у Марію Феник (дівчину з сусіднього хутора цього ж села, яку німці вивезли до Німеччини), попри те, що батько захистив його від вербувальників, утік із дому, і з власної волі подався до міста Танґермюнде, що на північному сході Німеччини, за 120 км від Берліна, – шукати кохану. Там, «за тридев’ять земель», він її знайшов і, що найбільше вражає, обрав табірну каторгу, аби бути поруч із Марією.

Дивовижа полягає ще й тому, що закоханим вдалося повернутися (втекти) додому з пекельної чужини, котра ледь не звела їх зі світу, як багатьох українців. Перед самою смертю Павло Кулик розповів про танґермюндівський дворічний період доньці Поліні, матері Роксолани Сьоми. А вона вже переказала почуте до деталей Роксолані.

«Я була вражена силою волі, жагою до життя, а понад усе – міцністю та справжністю кохання дорогих мені людей, тож вирішила, що ця історія не має права зникнути безслідно, – зазначила авторка у передмові до роману «Вакації у Танґермюнде». Працюючи над ним, вона також з’їздила до німецького міста, де 70 років тому «блукали» її молоді дідусь та бабуся, і де з ними відбувалися «щасливі, якоюсь мірою, й по-справжньому трагічні» події. І додає: «Ця історія – не лише пам´ять про минуле, а й потужний посил у майбутнє. Жодні обставини не можуть знищити у людині людськості, якщо її помисли й дії освітлює любов».

Саме Любов і Віра червоною ниткою скріплює сюжетну лінію роману та стосунки головних героїв. А світлий образ дідуся (який хоч помер, та, за словами Роксолани, не покинув її: досі у всьому допомагає, вона постійно відчуває його присутність та підтримку) плавно перетік у такого ж благородного персонажа роману «Світи суміжні» – греко-католицького священика Казимира, на честь якого – Казимирою – названо головну героїню.

Подвиг любові, що його за життя звершує Павло Кулик заради коханої, здійснить (після життя) і Казимира заради доньки.

Тим часом тема українських остарбайтерів у Німеччині перекочує до роману «Голова».  

Ще одна «фішка» літературних світів Роксолани Сьоми – мова, якою передусім захоплюються читачі, причому, в кожному з текстів. Будучи добрим літературним редактором, письменниця дбає не лише про добірність, художність і красу застосованих слів, а й відповідність їх до часу, який зображає. Завдяки цьому кожен із романів видається цілісним стилістично. Приміром, мовне наповнення «Вакацій…» скидається якраз на хутірське поле з урожайним збіжжям, яке, окрім того, що доглянуте й виполене, ще й підживлене якісним добривом та розмаїте яскравими квітами волошок. Подекуди милозвучність, поетичність і співучість художнього слова у трагічних «Вакаціях…» навіть заважає.

Утім, варто повторитися, що за отим «пригодницьким» заголовком криються історії сильних духом і дужих тілесно українців, які не просто виживали у нестерпних умовах, а знаходили в собі надлюдські якості, аби залишатися людьми. Доволі актуальна тема як для наступних романів авторки, так і для нашого сьогодення. 

Думати головою, не втрачати голови

Одного ранку Роксолані уявилося, ніби на кухні в холодильнику лежить голова її чоловіка. Звідки таке марення, хтозна. Мабуть, із бурної творчої уяви письменниці. Втім, саме це стало поштовхом до написання наступної романної історії – про головний орган людини, яким вона думає (згадує, пам’ятає), який може втратити через надмірні або некеровані емоції та завдати шкоди собі чи іншим (зазвичай превалює друге).

Жанна, власниця дизайн-студії «Жанна д’Арт» і її чоловік Петро, відомий архітектор і президент архітектурного бюро «Добре-Буд» (та колишній чоловік Аліси, художниці). Пилип, відомий столичний скульптор та його кохана Люба, актриса. Віра, права рука Жанни та її коханець Борис, власник автомайстерні (і чоловік Марії, менеджерки з туризму). А ще – мама Лариса, цьоця Дана, бабуся Орися і баба Явдоха, – хто ким кому приходиться, а також про потаємні зв’язки між названими героями читач дізнається або впродовж читання, або наприкінці. Не дізнається лише, хто ж направду відсіче голову одному з головних героїв і таки покладе її до холодильника? Бо ідея твору Роксолани Сьоми – продемонструвати, що за всяким людським учинком (дією або бездіяльністю) стоїть наслідок: або у вигляді віддяки, або у вигляді відплати.

Не нова начебто тема. Хоча, у випадку розв’язки «Голови», то читач має задуматися над питанням, не хто вбив героя, а чому? Відтак самотужки, на бажання, розслідувати злочин. Авторка для цього хіба ускладнила завдання, кинувши підозри аж на трьох героїв роману: кому з них прийшло в голову відплатити винуватцю таким жорстоким чином? Недарма й жанр своєї оповіді Роксолана Сьома визначає як антидетектив, мовляв, розслідування в ній розпочинається лише з кінця історії, а не з початку, як у класичному детективі.

Гігієна душі, за визначенням авторки, – тема, яку вона зачіпає в романі «Голова», і ще більше розкриє в творі «Світи суміжні».

Іще одна суміжність цих двох текстів – бажання зрадженої жінки помститися чоловікові, завдавши болю не йому, а суперниці. Причому, героїні Роксолани Сьоми роблять це найжахливішими методами. Часом аж запитуєш себе: невже ненависть, образа й приниження, які доводиться стерпіти, так затьмарюють жіночу голову, що серце (а в обох випадках воно ще й материнське) не має вже над нею влади?

Певна привабливість до описів безпощадних убивств, натуралістичних подробиць, кривавих, шокувальних сцен і справді простежується в письмі авторки. Надто увиразниться це в романі «Світи суміжні», який недаремно видавці «охрестять» трилером. Так от паростки цього жанру, що хвилює, страхає і тримає у напрузі, вже пускає письмо «Голови». Хоча все й відбувається на тлі розповіді про доволі вишукане, заможне й, на перший погляд, аристократичне (читай шляхетне) мистецьке товариство Києва. Любителям архітектури, дизайну, всіляких інтер’єрних знахідок і тонкощів буде що цікавого дізнатися. (Тривалий час Роксолана Сьома працювала в журналі «Салон», тож набуті знання вилилися саме в такий спосіб).

Описано в «Голові» ще один жах, дізнавшись про який не просто втрачаєш дар мови, а ледь не втрачаєш свідомість, – це катування енкаведистами дівчини в тюрмі на Лонцького у Львові. Здавалося б, знання про жертв комуністичних злочинів не нові, але кожен такий випадок приголомшує і потрясає. Щоправда, він дещо випадає із загального контексту про сучасний Київ, видається «притягненим за вуха», як от слово «мешти», які киянка скидає, прийшовши додому. (Хай вона і родом із західної України, але ж сама цього слова не проказує, то авторка його застосовує, пишучи про Київ).

А, може, – вертаючись до фрагменту катування, – трагічна історія цієї дівчини та її родини, якій судилися неабиякі поневіряння, просто заслуговує на окремішність, де би її важливість посилювалася? Адже в цьому романі вона є таким собі відгалуженням задля пояснення поведінки та характеру головної героїні Жанни.  

Щодо мови твору, то, здається, тільки оті «мешти» й різонули по вухах упродовж тексту. Хоча, Києва як такого тут, коли по правді, малувато, хіба – назви вулиць і районів, якими ходять, їдуть, де живуть і мають офіси персонажі, та назви галерей, де відбуваються їхні виставки. Є ще Володимирська гірка та коротка історія з’яви престижних Липок. Духу й атмосфери міста, що їх відчув би читач і за цим розпізнав би саме киян та їхнє життя, у книжці бракує.

До речі, про мову тексту й загалом про «Голову» Тарас Прохасько сказав ось що:

«Мене у ній зачарувала якась дивовижна напівсленгова «опущеність» письма. При тому, що книжка є серйозною. Серйозні речі про серйозне ставлення до серйозного життя… Йдеться про те, що кожне життя, навіть добре, пристойне, цілком розмірене і традиційне, з часом накопичує багаж таких вчинків, які стають проблемою і можуть несподівано вибухнути покарою».

Повчальний роман. Жаль, прочитаний одиницями.

У кожному з її помешкань жив «хтось»

Життя – штука багатогранна і непередбачувана. Воно здатне так втрутитися у свідомість людини, щоби цілковито перемінити її цінності та орієнтири. Ніколи не знаєш, коли це може статися. Але завше це стається для чогось.

У житті Роксолани Сьоми теж сталося щось подібне. Дві тисячі дванадцятого року вона з чоловіком утрапила в жахливу автокатастрофу. Автомобіль, яким їхали, перетворився на кучу брухту й ремонту не підлягав. Тоді, у кюветі, Роксолана відчула, що ось зараз може піти з цього життя й жахнулася: вона не готова. Страшно було помирати «з багажем гріхів», як згадує.

Бог милував – подружжя вижило. А письменниця відтоді переконана: «ми повинні дбати про гігієну своєї душі».

«Щонайменше, я переосмислила власне життя й зараз намагаюся жити так, щоби завтра (раптом що) не страшно було помирати».

Цікаво, що поштовхом для написання «Світів суміжних», містично-реалістичного трилеру, теж став випадок на кухні Роксолани. Тільки, якщо над першим видивом із відсіченою головою письменниця сміялася й жартувала, то після другого довго не могла прийти до тями. Те, що побачила на підвіконні, описала на початку самого роману, ­– йдеться про дещо містичне, паранормальне, фантастичне. Але то – на перший погляд. Роксолана Сьома каже, що вірить у всілякі привиди: в кожному з її помешкань жив (і живе?) «хтось».

Але містика – не головне в її третій книжці. Для того, щоб історія вийшла переконливою, ґрунтувалася на реальному, подекуди й історичному фактажі, письменниці довелося вдатися до справжнього краєзнавчого дослідження. Адже йдеться у «Світах суміжних» про впізнаване, хоч і не назване прямо («задля підстраховки») містечко Ж. на південному сході Львівщини. Там із прадавніх часів «видобували алебастр – так званий руський мармур», колись «у місті були зосереджені численні ремісничі майстерні й цехи. Камінь тесали чи не на кожному подвір’ї».

І от в наші дні, а точніше 2015-го, головна героїня Казимира, дипломована психологиня, разом із донькою Софією та чоловіком Михайлом, геологом, переїздить сюди, бо саме Михайло має намір відродити колишню славу алебастрового кар’єру. Родина оселяється в старовинному будинку, де з п’ятирічною Софійкою стаються жахливі нічні напади, які з кожним днем відбирають у дівчинки здоров’я, тож, коли не втрутитися, призведуть до загибелі. Рідні всіляко намагаються зарадити дитині, але результату жодного: хтось чомусь безжально мучить Софію і треба конче з’ясувати, хто і чому, задля її порятунку.

Казимира водночас працює над лекціями психологічного курсу під назвою «Люби. Молися. Живи вічно», з якими проводить тренінги для «слухачів, які, можливо, утратили когось із рідних чи самі з якихось причин боялися вмерти або ж заплуталися в життєвих цілях». Ідеться, зокрема, й про атовців. Із одним із ветеранів АТО у Казимири зав’яжуться короткі, але непрості стосунки, які приведуть до несподіваних наслідків. (Пам’ятаємо: або у вигляді віддяки, або у вигляді відплати). Це – сучасна лінія роману.

Друга часова лінія – про 1935-1936 роки, коли в містечку Ж., у величному палаці в стилі французького неоренесансну, направду жили його останні власники. Утім письменниця дозволила собі створити власну легенду й оселила в розкішних покоях князя Кшиштофа з дружиною Терезою та їхніми вісьмома дітьми. За сюжетом, стосунки між подружжям прохолодні, бо Тереза «живе» не родинним маєтком та сім’єю, а копальнею алебастру, з якого вправні, найняті нею, майстри виготовляють «стрункі колони, чудернацькі балясини, ніжні статуї, делікатно орнаментовані таці, грубше різьблені ніжки для столів, а ще – підставки для годинників, попільниці, цукернички, флакони, вази, лампи, абажури, чаші й десятки інших предметів…». Пригнічений холодністю дружини пан захоплюється служницею Ганною, стосунки з якою теж приведуть до вельми несподіваного фіналу.

Власне, саме ця любовна історія захоплює чи не з перших сторінок і тримає читача в напрузі до останніх: чим же закінчиться заборонене, але таке сильне, шалене кохання? (Віддяка чи відплата чекає на коханців за скоєний гріх?)

Чого не скажеш про історію сучасну, що складається здебільшого зі спогадів та описів. Розвиватися сюжет тут починає лише в розв’язці цілого роману. Щоправда, уважний читач, який відстежить, якого року і що саме відбувається із головними героями, зрозуміє, де насправді починається містика (з’являються привиди), тоді для нього сприйняття усієї історії неабияк видозміниться.

Відчитати не один насправді подвиг Казимириної любові до своїх рідних удасться не всім. Принаймні, перші читацькі відгуки на «Світи суміжні» свідчать саме про це. А історія якраз – про любов, яка не минає навіть після смерті. І про те, що світи, які ми називаємо земним і потойбічним, не окремішні, а дуже близькі, поєднані, суміжні між собою. Не кажучи вже про минувшину й сучасність, які фактично є нерозривними, взаємопродовжуваними.    

Письменниці варто віддати належне передусім за дослідницьку роботу, яку вона провела задля опису містечка Ж., його минулої та сучасної історій. А також – за мовну стилізацію обох сюжетних ліній, зокрема, другої – під давню галицьку говірку. Зайвих або випадкових слів тут немає, авторка добирала їх із відчуттям смаку та стилю. Ніби вишукане намисто плела. (А, як відомо, Роксолана є блискучою майстринею авторських прикрас із натурального каміння, що їх носять жінки по всьому світу). Поціновувачі добірного, образного, майстерного художнього слова таки насолодяться, читаючи цей твір.

Іншим читачам у пригоді стануть слова того-таки Тараса Прохаська

«Зацікавлені містикою і парапсихологією можуть прочитати «Світи суміжні» як вишукану жанрову історію. Любителі старожитностей — як граціозне дослідження минулого. Але справжнім відкриттям Роксолани Сьоми є припущення, що на наших землях усе таємниче походить із минулого настільки, наскільки містичною є наша історія. І часи тут є такими самими суміжними, як світи».

Роксолана Сьома – молода в сучасній літературі письменниця-прозаїк. Але віриться, що «забрела» вона в літературні світи надовго. Принаймні, привиди, в які вона щиро вірить, просто зобов’язані їй у цьому допомогти.))

Удачі!



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери