Про людину, до поведінки й думок якої звикли, нерідко мовлять (у позитивному чи неґативному контексті): “Він – у своєму репертуарі”. Так можна було б сказати й про митця, ім’я і прізвище якого винесене у назву статті, якби не одне “але” – до “репертуару” Олександра Клименка звикнути просто неможливо – таким він уженепередбачуваним і нешаблонним удався. Посудімо самі: ще не стихли розмови навколо його яскравої й поміченої у всеукраїнських масштабах (а опублікованої 2006 року в луцькій “Твердині”) дебютної книги “Supraphon” (вже сама назва одразу й навіяла ностальгійний спомин із юності, коли слухав саундтрек екранізованої “Вестсайдської історії” Леонарда Бернстайна, виданий у тодішній ЧССР за ліцензією штатівської “Коламбії”), як уже в столиці (та ще й у відомому “Ярославовому Валу” виходить, не побоюся сказати, чи не найвідоміший роман О. Клименка “Коростишівський Платонов” (2010), а через деякий час – “Прихована фортеця” (2014). Не встигли читачі й критики оговтатися від факту, що в українську стрімко увійшов новий молодий прозаїк, як він уже пробує (і успішно) критичне перо, видаючи в тому ж таки “Ярославовому Валу” збірку літературно-критичних есеїв та інтерв’ю “Від не-початку до не-кінця” (2013), а через чотири роки впевнено заявляє про себе як поет (“Про дерева і левітацію”, 2017, дизайн теж Сашків), паралельно виступаючи в ансамблі сучасної музики САТ і записуючи диски. Дві вищі освіти – музиканта і програміста, – чотири престижні літературні премії, отримані у 2009–2016 роках (себто впродовж лише семи літ), видана в Чехії книжка новел “Найкращі дні”, інші його європейські проекти говорять самі за себе, і хто знає, чим Олександр нас іще здивує, бо цей процес справді – “від не-початку до не-кінця”…

Збірка есеїв та інтерв’ю О. Клименка “Весь цей літературний джаз”, що вийшла минулоріч у видавництві “Discursus”і увійшла до п’ятірки кращих творів вітчизняної есеїстики в короткому списку веб-порталу “ЛітАкцент”, незвична уже тим, що згадана літературна аґенція знаходиться не лише не у столиці, а в… селі Брустурів, Косівського району Івано-Франківської області (до речі, там же побачила світ і збірка верлібрів “Про дерева і левітацію”). Книга, присвячена доньці письменника Ксенії, відкривається передмовою відомого українського поета й літературного критика Володимира Базилевського, котрий розуміє її як логічне продовження попередньої – “Він не-початку до не-кінця”, – й теж відзначає експериментальність та імпровізаційність у всіх царинах, за які б Олександр Клименко не брався. Тому, зрештою, стає зрозумілою і назва видання: адже важко знайти ще десь напрям у музиці, де робився б такий акцент на імпровізації, як у джазі. Переносячи цю музичну парадиґму в літературну площину й шукаючи таких же імпровізаторів серед потенційних героїв своїх творів (незалежно, чи йдеться про белетристику, а чи про есеїстику), автор, по-перше, ще раз засвідчує вірність цим двом крилам свого творчого лету, а по друге, впевнено йде шляхом синтезу підходів, який породив колись “проезію” Ігоря Павлюка, і ще мабуть, породить не одне явище на стику мистецтв (для О. Клименка-есеїста це може бути якесь “літмузикознавство” чи “музлітературознавство” чи ще щось на кшталт цього).

Уже з першого есею-спогаду “Айва і Стівенсон” можна збагнути витоки отого трепетного ставлення до книги, яке прищепив Олександрові його батько – вчитель музики й непересічний художник Іван Архипович Клименко, котрий не просто багато читав, а й аналізував прочитане (оцінюючи за шкільною п’ятибальною системою), а улюблене по кілька разів перечитував і під час вечірньої прогулянки розповідав синові зміст творів світової класики. Зрештою, навіть курйозний епізод із крадіжкою айви (діти думали, що то яблука) й батькова настанова – “Синку, не бери чужого, тоді нічого й ніколи не будеш боятися”1, – сповнюються набагато глибшим змістом, близьким до сковородинівської доктрини “сродності”: перш аніж за щось узятися, подумай, а чи твоє воно?

Кажуть, якщо хочеш, щоб людина зненавиділа роботу чи навчання, відбери у неї хобі. Олександр Клименко ж із цього приводу висловлюється так: “… все, що я роблю залюбки і без примусу, пов’язане виключно з мистецтвом (література, музика, художнє оформлення книжок), а все, що заважає займатись улюбленими справами, з мистецтвом не має нічого спільного. Не довіряючи матерії, яке вміє втішати і, наче мама, цілувати в чоло, я вірю без застережень. Адже мистецтво – найнематеріальніший вияв людської діяльності”2. Що тут заперечиш? Хіба слово “діяльність” у цьому випадку, на мою думку, не зовсім до речі. Ошо, наприклад, вважав діяльність поняттям, протилежним медитації, а мистецтво трактував саме як медитацію3. По суті, таку ж “демаркаційну лінію” проводить і Олександр: “Хобі й робота минають, а мистецтво – вічне”4, – й доводить це на ділі, ніби “розчиняючись” у творі, який пише чи виконує (якщо йдеться про музику), в темі, яку досліджує (якщо йдеться про його літературно-критичні есеї). Сягаючи епізодів дитинства, отроцтва, ранньої юності, завдяки яким письменник формувався як творча особистість (а вони бувають винятково важливими – досить прочитати “Перед світанком” Михайла Зощенка, “Розбите життя, або Чарівний ріг Оберона” Валентина Катаєва чи – з недавнього, – “Десять слів” Володимира Лиса з його збірки “Місяць, обмитий дощем”), розмірковуючи над реаліями сучасного, зокрема й мистецького життя, чи піднімаючи завісу таїни над власною творчою лабораторією, О. Клименко витримує ту щемливу, задушевну ноту, що не дає запідозрити автора в саморекламі (мовляв, “гляньте, який я гарний, талановитий та скромний”), а навпаки, налаштовує читача на довіру й щирий інтерес (“Айва і Стівенсон”, “З неба злети, карето”, “Від забобонів традиційних, до забобонів персональних”, “Який Ваш творчий метод? (відповідь на запитання «Літературної України»)”, “Чому я став автором «Ярославового Валу»?”, “Готель «Каліфорнія»”, “Мій «Supraphon», мій «місяць авторських читань»”, відповіді в численних інтерв’ю тощо).

Варто подивуватися ще одній рисі, якою багато хто нехтує, вважаючи чи то пережитком, чи якістю, непритаманною сучасному “мачо”, але яку послідовно практикує Олександр Клименко – це виняткова доброзичливість і тактовність у ставленні до тих, про кого він пише. До кожного, хто є героєм есеїв Сашка – а це нобелівський лауреат Чеслав Мілош (“Чеслав Мілош: розгледіти час”), інший відомий поляк – Вітольд Ґомбрович, знаковий польський же таки кінорежисер Кшиштоф Зануссі (“Кшиштоф Зануссі: творчість як предтеча мовчання”), німецький композитор епохи класицизму Крістоф Віллібальд Глюк (“Смуток Орфея”) славетний екс-бітл Пол Маккартні (“Пол Маккартні: вчора, сьогодні, завжди”), літературознавець із діаспори Марко Роберт Стех (“Література у пошуках життя”), завжди непередбачуваний Сергій Жадан (“Жадан у музичному дзверкалі”), наші відомі краяни Володимир Лис (“Рекомендації потенційному читачеві”), Василь Слапчук (“Читаючи «Книгу забуття»”, “Диверсифікація української свідомості”, “Ввійти у ту саму куряву двічі”), – він намагається знайти ключ, і працює тим ключем не лише для себе, а відкриває згаданих (та й не згаданих у цій рецензії) митців для читачів, слухачів, глядачів – словом, для небайдужої аудиторії. Навіть, якщо хтось із аналізованих авторів (як-от франко-бельгієць Ерік-Еммануель Шмітт) є об’єктом критики О. Клименка, тон його все ж не аґресивний, не “трольський”, а довірливий – він не нав’язує читачеві власну думку (в кожного може і мусить бути своя – так, наприклад, роман “Оскар і Рожева пані” того ж Шмітта – Олександр у есеї “На колінах, з книжкою в руках” цей твір не розглядає, – особисто на мене й на деяких моїх колег по перу справив дуже сильне враження), а ділиться нею, підкреслюючи, що це суто його, Клименка, погляд. Цей спокійний тон, еманація любові, з якою автор описує довкілля і людей у ньому, напевно й дали підставу відомому своєю безкомпромісністю і влучністю оцінок критику Євгенові Барану назвати книгу “Весь цей літературний джаз” однією з найсвітліших книжок української есеїстики.

Погляд Олександра Клименка нерідко сягає складних, часто трагічних проблем як минулого (“Корчак, Сендлерова, Кольбе: творчість = життя”) так і сьогодення (“Симетрія під час асиметричної війни”, “Руйнування ілюзій”, “Українське мистецтво в час «кіборгів»”), одначе й тут авторський гуманізм виходить на перший план (якщо, звісно, не йдеться про “антигероїв” від мистецтва й політики, – до них автор безкомпромісний і непримиренний, якими б обдарованими й знаними ці особи не були).

Особливим душевним теплом позначені есеї, де автор згадує свого батька Івана Архиповича (“Айва і Стівенсон”, “День пам’яті і примирення”) чи знаменитих родичів по материній лінії – двоюрідного дядька Петра Потапенка (музиканта, учасника і дириґента Капели бандуристів імені Т. Г. Шевченка у Детройті, засновника дейтройтського ж таки Жіночого ансамблю бандуристок) та дядька троюрідного – багаторічного в’язня ГУЛАГу, правозахисника, письменника, автора епопеї “Я бачив пекло на землі…” Михтодя Волинця (“На берегах земної і небесної Мики”, “На березі українського часу Михтодя Волинця”). Ніжності до коханої дружини сповнені заключні рядки есею “Смуток Орфея”, де йдеться не так про музику, як про непрості проблеми міжлюдських взаємин, дружби й любові. Усе це являє нам Олександра Клименка не лише як талановитого, різнопланового й непередбачуваного у своїй креативності митця, а й як винятково добру і вразливу людину, якій є що сказати іншим людям – аби тільки вони почули… 

Таким постає Олександр і у відповідях на запитання інтерв’юерів – Віктора Яручика (“Письменник лише перед собою перебуває у боргу”), Лариси Кириченко (“Найважливішим для мене було написати ці твори”), Наталії Міняйло (“Коростишів – моє світло і моя пітьма”), Володимира Лиса (“Супрафонівські платівки вчили любити музику”), Галини Бабак (“У творі мають розв’язуватися серйозні завдання”). В останньому (чи крайньому?) з названих інтерв’ю О. Клименко говорить, наскільки важливо “не дати втягнути себе в чужу гру, в якійбудеш покірно виконувати відведену тобі роль”5. Це стосується політики, це, поза всяким сумнівом стосується і творчості.