Re:цензії

13.09.2018|08:39|Уляна Галич

Вінницькі та непосвячена решта: абетка поетичного епосу

Татчин Сергій. Вінницька Абетка / Сергій Татчин. — В. : Консоль, 2017. — 104 с.

Татчин Сергій. Т23 Місто на «В» / Сергій Татчин. — В. : Консоль, 2018. — 104 с.

Татчин Сергій. Південний Пух / Сергій Татчин. — В. : Консоль, 2018. — 104 с.

Усе починається з початку. Дорога – з першого кроку за поріг. Абетка – з літери «А». Вінницький триптих Сергія Татчина – з «Вінницької абетки». Хоча автор, мабуть, посперечався б, адже він стверджує: «все починається з того, що ми ще живі» («На вроки», Місто на «В»).

 

Так чи інакше, маємо три книги («Вінницька абетка», «Південний Пух», «Місто на «В»»), які тішать читача вивіреною логікою топонімічного дослідження, виразним естетичним (ба, навіть естетським!) наповненням, тонкими кольоровими переливами живописного полотна.

 

Зазирнімо у внутрішню Вінницю – таку, якою її бачить автор, глибоко занурений у місцеві горизонти, близько знайомий з усіма площинами і вертикалями, і навіть із тим простором, що знаходиться поза межами сенсуального усвідомлення. Саме у цю Вінницю, куди, за словами автора, щороку мігрують осенефіли, і все це відбувається «на тлі невгасимої вінницької меланхолії, / символом якої – залізничні колії» («Ь», Вінницька абетка).

 

Силует міста виступає з-під поетичного полотна гостро, кутасто. Його ребра, наче кістяки давно вимерлих казкових тварин, випадково віднаходяться доскіпливими археологами-словотворцями, готовими терпляче пересипати тонни порожнього ґрунту й очищати породу справжнього, історично вивіреного ґатунку, звільняти незвідані скарби з-під прошарку пилу і забуття.

 

Любов до міста винесена в епіграф, але вона не просто оформлена текстово – це дійсно наскрізна мантра, що просочує кожен текст, кожну сторінку, кожну ілюстрацію цього вишуканого триптиху:

 

«коли осіннє сонце наповнює собою

все довкола вщерть – по самісінькі вінця

я вкотре усвідомлюю що ділюсь любов’ю

передовсім – з тобою моя Віннице»

(«Вінниця», Вінницька абетка).

 

Сергій Татчин вкотре окреслює перед нами тонкий ліричний простір світочуттів, де усе фатальне і проминальне, бо: «дорога до кладовища така коротка» («Ґ», Вінницька абетка), і тим паче: «двічі в Південний Буг однаковими не увійти» («Д», Вінницька абетка). Чи можна говорити тут про любов як світоглядну категорію, як максиму буття? І так, і ні. Усе це, зрештою, тільки слова, котрі можна потрактувати по-різному. Але, окрім слів, іще є тонке, підшкірне звучання, притаманне поетиці Татчина особливою мірою – як ознака сучасної, модерної лірики, помноженої на глибокі, позачасові досвіди на межі екзистенційного самозречення.

 

Втім, автору добре вдаються не лише ліричні рефлексії. Він готовий до самоіронії – він бачить те, що приховане від звичайного, неозброєного особливим мистецьким баченням, ока і не боїться озвучувати окремі, секретні й доволі інтимні тригери місцевої ідентичності:

 

«егоцентризм – не найкраща риса вінничан.

вони його приховують ще від вересня, хоча

в жовтні чи в листопаді його видно здалеку»

(«Е», Вінницька абетка).

 

Особливий, просякнутий легкою гіркотою глибини самопізнання, гумор Татчина не сплутаєш ні з чим. Автор із легкістю розставляє акценти й розподіляє, аби владарювати – принаймні нашими, читацькими серцями:

 

«Тоне небо в цинковій труні.

Вимерзають сльози на цямрині.

Пляшку – Галі,

квіточку – Марині,

рештки світу – Богові й мені»

(«Рештки світу», Південний Пух).

 

Сергій Татчин у своїй любові до осені схильний до чарівних – і чарівливих – перебільшень: «золото цієї осені – як золото партії» («З»). Втім, імовірно, що ця, вінницька, осінь таки справді в чомусь особлива. Принаймні для поета вона однозначно є винятковою, і він звертається до неї з усією належною повагою:

 

«осене – відьмо із розкосими очима

я постараюсь не засмутити тебе нічим»

(«О», Вінницька абетка).

 

Хоча осінь не завжди постає у віршах автора замріяною чарівницею. Іноді вона вбирається у відверті мінори, й приголомшує усвідомленням тотальної довколишньої смертності:

 

«чорного у осені – надмір, ніби вона в жалобі.

ніби трохи застуджена – із гарячим лобом

і маренням про юність у теплому вересні»

(«Ч», Вінницька абетка).

 

Хоча й інші кліматичні зміни й сезони автор помічає й увиразнює завдяки своїм особливим, можна сказати, фірмовим, прийомам, поєднуючи їх і проектуючи на особливу вінницьку дійсність: «сніг прийшов у Вінницю вночі, / як і вірші, ‒ я тут ні при чім» («Сніг», Південний Пух).

 

А ще Сергій Татчин з особливим трепетом говорить про буденні, прості речі, які зненацька виростають до масштабів усвідомлених тектонічних плит семантики:

 

«груднева сутінь тиха і суха.

до смерті року – кілька довгих тижнів.

такі часи – усі не без гріха.

така пора – водночас всі безгрішні»

(«Іновірець», Південний Пух).

 

В той же час, Татчин доволі безжальний у своїй відвертості: «зиму не жаль, бо вона вже мертва. / похорон в березні. мушу іти» («Авітаміноз», Місто на «В»).

 

Віддаючи данину поетичній традиції, автор не оминає увагою й весняний період життєдіяльності свого улюбленого міста – період його канонічного воскресіння й переродження:

 

«це південнобузьке місто інакшає щовесни,

водночас залишаючись для мене тим самим.

ч тут ростиму і проростатиму – разом із ним –

крізь стелю небес, у світ поза небесами»

(«Весна», Місто на «В»).

 

До літа, вінницького літа, в поета ще інше, окреме ставлення:

«влітку можна іти Соборною чи Ринковою площею,

безтурботно роззиратися і враз скам’яніти,

усвідомивши вірші як по життєву прощу»

(«Ні слова», Місто на «В»).

 

При тому автор прагне цього літнього екстазу, тяжіє до певного вектору змін та переорієнтацій, підкреслюючи нерозривний зв’язок повсякденної семантики із центральним образом триптиху – Містом як утіленням гуманістичних ілюзій на противагу жорстоким меседжам реального світу:

 

«літо! агов!

я зачекався тебе у Вінниці, в передмісті.

тож не барися – неси мені добрі віст,

настільки – наскільки можна добрі,

звідкілясь із-за обрію»

(«Літо», Місто на «В»).

 

Поет, знову ж таки, схильний до узагальнень та певних маніфестацій: «перша любов і любов остання – вічні» («П», Вінницька абетка), він зрікається і заперечує: «в місті на В над Південним Б / я не чекаю давно тебе» («Наївний вірш», Південний Пух), він оприлюднює постулати свого приватного катехізису з приголомшливою простотою й легкістю: «хочеться розкинути руки над Вінниччиною / і триматися на повітрі як вільний птах» («Скучив», Місто на «В»).

 

І, вже зовсім зважившись на чуттєву словесну оголеність, безапеляційно проголошує:

 

«я жив отут! мене від цього пре!

я мав жінок! я їздив з другом в Ессен!»

(«Післясмак», Південний Пух).

 

Але читач готовий пробачити цю декларативність, адже давно ступив на стежку повного ототожнення себе з ліричним героєм, власних наративних горизонтів ‒ з міфічним Містом, яке постає у поетичних рядках абсолютизованим і водночас очищеним від нашарувань буденного, очищеним аж до первісної матерії:

 

«Вінниця липнева, передосіння.

сонце перекочується по низхідній.

скоро знову осінь – саме в ній спасіння,

і тільки в ній»

(«Пора», Місто на «В»).

 

Поряд із Містом, ще однією семантичною точкою відліку й водночас плинною координатою усієї творчості автора є Ріка, як символ минущості, циклічності, нерозривного зв’язку минулого із прийдешнім:

 

«річка, що єднає з тими, хто жив тут до нас, ‒

вонапам’ятає кожного – всі вінницькі імена»

(«Р», Вінницька абетка).

 

У той же час Ріка постає втіленою пам’яттю, живою метафорою втраченого, але наново віднайденого усвідомлення себе не просто як фізіологічного організму а я як цілісної, герметичної одиниці світобудови:

 

«через усеньке місто – навскоси,

мене на крилах, весно, віднеси,

кудись туди, де я собою був,

де здовж небес тече Південний Буг»

(«Туди», Місто на «В»).

 

Ці паралелі можна відчитувати безкінечно – вони виринають майже несподівано, інверсійно, дотикаючись найбільш тремкого й упослідженого, а водночас, і найпотужнішого, універсального в системі поетичного мовлення:

 

«в грудневім Бузі – вінницька безодня,

де все життя вміщається в сьогодні –

це перехрестя віршів і епох,

це наші мертві з нашими живими,

це все, до чого так і не дійшли ми,

а над усім тече Південний Бог»

(«Диптих», Південний Пух).

 

Особлива, майже язичницька, космогонія пронизує поетичні рядки Сергія Татчина, торкаючись найглибших, навіть прихованих, на перший погляд, сенсів, виокремлюючи онтологічні акценти: «я минаю – влітку я мину» («Весняний диптих», Місто на «В»).

І залишається лише тішитись самою своєю присутністю та екстатично дивуватися: «ти тільки-но роздивився цю красоту, Татчине!» («Т», Вінницька абетка).

 

І водночас, поряд з міфологізацією вінницького простору, у текстах триптиху знаходимо прості, повсякденні маркери й знаки, за допомогою яких можна відчитувати реальність у тонких переплетеннях поетичного словотворива:

 

«ці маршрутки, і ятки, і цей поміркований люд,

що кишить і вирує обіч загазованих вулиць,

це пусте вихваляння, що я це до смерті люблю,

і одвічна тривога, що я в цьому місті прибулець»

(«Брют», Південний Пух).

 

Отож, наприкінці, спитаймо себе, що саме об’єднує книги вінницького триптиху Татчина, окрім візуальної та смислової концепції?

Що саме спонукає автора бачити саме таким «місто, розділене надвоє рікою Бога» («М», Вінницька абетка)? Можливо, ми, непосвячені, ніколи цього не дізнаємося. Але завжди залишається Татчин – як амбасадор поетизованої вінницької дихотомії, і його вірші:

 

«звідусіль – у Вінницю: наче я

персоналізована течія,

що багато місяців нічия.

це доволі тоскно»

(«Дамокл», Місто на «В»).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери