Ця книжка з’явилася на моєму робочому столі завдяки «Укрпошті». І відразу углибила в нуртоплин авторового думання. «Сидять принишкло по кутках пісні» – непретензійний рядок з метафоричним зблиском із вірша Олега Германа (з його найновішої у часовимірі збірки «Пастораль») ще раз нагадав, що поетичної справжності не буває без щемливого почуття любові до ріднизни. І те, що пан Олег починає з цього, лише додає виданню шарму.
Коли писав ці рядки, з глибини пам’яті напливло: «…аби в оці порепані долоні священне наше взяти знамено». Це – з твору цього ж віршара «Хвиля промов», оприлюдненого ще в далекому 1992-ому… Як бачимо, версифікатор залишається вірним своєму творчому путівцю – народжує цікаві образи з буденної деталі.

До речі, «Паастораль» свідчить про це. І почнемо з того, що читачеві важко проштовхнутися між деревами й рослинами, звірами і птахами, зірками та небесними світилами, котрими так густо «заселена» книга. «Зачепив завісу мокрий явір», «Благородно-тихий спокій краде ворон крадькома», «Кружляли зорі, бджоли і вітри», «Скрайте сум їх об Місяця крайчик»…

Ви, очевидно, помітили, що у багатьох випадках «населення» у віршах нашого краянина має метафоричне забарвлення. Воно, як на мене, помітне у інших творах. І на основі цього висновкуємо про небуденну метафоричність мислення віршаря. «Бас роздягнув бандуру догола», «Горіх зішулив зболені рамена», «Дощисько цебенів в кутку псалми», «Пітьма упала на сирітські хати», «Он із дитинства верби сиві ледь шкандибають край дороги», «Зів’ялу тугу розкуйовдив вітер»… Метафори в інтерпретації – свідчення поетичності. Без органічності цього поетичного засобу такого враження не було б.

Цей висновок підсилюють і вдатності порівняльного ряду. «Завіса ночі, як стара кора», «А гора, як неголений дід», «Село застигло, як драглі весільні», «Заторкую вербову сорочину, мов боязкий коханок», «Я, мов свічка, став незрячим». Іноді з-під пера автора з’являються висловлювання з дозами афористичності та несподіваності. «Жодний сейф не збереже те, що йменується життям», «Не варто жить на показ чи заказ», «Поезію в будинок престарілих через майдан продажності ведуть», «Келих щастя з краплею отрути».

Тут на перший план виходить гранична відвертість. Мені навіть здається, що саме вона – спонука таких цікавих образів, як «золотаві струни тіней», «вуглики ночі», «розгубленості іній», «орнамент почуття», «гірлянда ночі», «ностальгії полонез». Вони крокують поряд з такими цікавинками, як «вістря крику», «аркуші туману», «пригорща думок», «часу буси», «замучене подвір’я». А ще ж існують «бузковий дощ», «вокзал почуттів», «терня влади», «хмари слів». Згоден, що іноді може здатися, автор перебирає міру у нанизуванні цікавинок. Але корабель такого думання розбивається об сприйняттєві тороси, бо висловлювачі «геніального» міркування забувають про очевидне, якщо поетичне щодення не супроводжує образність, то воно витрачає свою таємничість. Я саме ота невідомість манить читача. А чим більше буде небуденності, тим ліпше.

Ще одне спостереження. Чомусь гадається, що автор буквально полює на слововиражальні образки. Окремі з них вкриті флером неологічності: «світовірші», «привечір’я», «телегості», «першозапах», «знеукраїнена». Часто-густо «примагнічують» до себе рідковживаності , окремі з яких мають посмак давнини: «прицвяшить», «переступ», «ворожда», «дощовиця», «зирк», «труждина». Вистачає і слівець, які вважаємо діалектизмами: «маринарка», «бинда», «випуджує»… Коли вже зайшла мова про оригінальність слововиявів, то, мабуть, було би великою несправедливістю не згадати про такі вдалості: «небесніє», «сріблянець», «закутень», «незмовлення»… 
І ще одне питання. Якою бачить поетичну майбутність Олег Герман? Не впевнений у його конкретній відповіді нині. Але вірю, що вона неодмінно буде. У вигляді нової книги з увагою до поетичної деталі. Ще кращої за «Пастораль». А чому б ні, коли цього так хочеться?