«Обруч» Сергія Синюка - це дійсно зразок доволі рідкісного зараз жанру класичного історичного роману,  дія якого сягає часів далеко за межами родинної історичної пам’яті та популярних тепер тем першої половини  XXстоліття. 

«Обруч» - роман у новелах, які об’єднує спільне місце дії – місто Шумськ. Тепер тихий маленький райцентр на півночі Тернопілля, що колись був багатим торговим містом заможної землі Погорини, де вирували пристрасті, плелися політичні інтриги, чинилися зради та звитяги, а під його стінами в ті часи гриміли криваві битви.

Роман охоплює часові рамки від доісторичних для нас часів, доби аварського панування,і закінчується смертю волинського князя Володимира Васильковича.Кожна новела починається епіграфом, фразою із літопису, яку автор ретельно реконструює, наповнює суху згадку про якусь подію, почасти нам тепер не дуже зрозумілу, плоттю і кров’ю, зрозумілими і універсальними історіями про кохання, життя і смерть звичайних людей у вирі історичних подій.

Загалом, жанр історичного роману має досить обмежену аудиторію, бо, з одного боку, потребує освіченого читача і, з іншого боку, – у історичного роману є одна вроджена вада – той освічений читач знає, чим усе скінчиться і тому йому на несподіваний фінал історії сподіватися не варто, усе вже проспойлерили літописці. Автор мусить зробити цікавим і захопливим сам перебіг подій. Саме тому сучасний історичний роман обов’язково повинен мати одну принаду не літературної природи – новий, несподіваний погляд на відомих історичних персонажів та трактовку історичних подій, інакше книжка стане таким собі конструктором кліше, подібним на шаблонне комерційне фентезі, зібране із персонажів з усталеними характерами та поведінковими стереотипами, схожих на посттолкінських ельфів/гномів/орків – жорстокі підступні половці/татари,  шляхетні хоробрі дружинники, князі-оборонці землі Руської, схильні до підлих зрад бояри, тощо. 
Так улюбленці посполитих, та й авторів історичної белетристики, – монархи абсолютні.  Щоб очиська блищали, вуса стирчали, голови рубав, воріженьків карав, сусідів грабував, владу зміцнював, чужими землями приростав. Ну от як у нас, скажімо, Святослав Хоробрий. І натомість нащадки цілковито байдужі до володарів тихих і сумирних, які того не робили.  

Тому авторські симпатії постають несподіваними і парадоксальними. Йому цікаві саме володарі не войовничі,  місцями суперечливі та контраверсійні, як то Володимирко Володаревич, який став ситуативним союзником Юрія Долгорукого проти Ізяслава Мстиславовича. Князь Володимирко відомий літописною згадкою, що на закид князя Ізяслава – чому ж ти, брате, не повертаєш мені погоринські міста, ми ж, брате,  з тобою хреста цілували, відповів – це, брате, був не хрест, а так, маленький хрестик.

 Загалом, події часів розпаду Русі, війну між Ізяславом Мстиславовичем і Юрієм Володимировичем (Долгоруким) зараз вважають мало не найпершими визвольними змаганнями українського народу, хоч автор цілком резонно зауважує, що ця війна йшла між князями, родженими і вихованими в Русі і розійдуться та стануть лютими ворогами вже їхні діти, і онук Володимира Мономаха, котрий народився і виріс і далекому Суздалі  - Андрій Боголюбський, палитиме Київ і грабуватиме його храми без жодних сентиментів.  І попри усе, авторські симпатії на боці не шляхетного войовничого «нашого» Ізяслава чи, боронь Боже, ласого до чужого «не нашого» Юрія Долгорукого, а хитрого і прагматичного галицького князя Володимирка, який змушений був втягнутися в цю війну двох великих потуг на боці суздальців. Безпринципність Володимирка закінчувалася на тому, щоб не привести війну на свою землю.

Волинське боярство постає не традиційним живильним розчином для підлої зради землі руської, а навпаки, лицарством, закоріненим у рідну землю, на відміну від немісцевих зайд-князів, котрих вже розвелося стільки, що за відсутністю вакантних столів вони промишляють розбоями на шляхах. Більше того, боярство могло князя попросити з міста знайомими нам методами демократії прямої дії – не любий ти нам, княже, йди геть.

Закінчується цикл листом-заповітом, який перед смертю пише своєму брату Мстиславу бездітний волинський князь  Володимир Василькович. Помирає він незвитяжно, від віку та важкої хвороби.  Князь-книжник та інтелектуал, який зібрав багату книгозбірню і власноруч переписував книги та дав своєму народу десятиліття заможного і відносно мирного життя. Зауважу, що у той хижий час забезпечити байдужість сусідів до твоїх земель могла лише переконлива військова могутність та політичний хист зневаженого істориками як «слабкого » та «нерішучого» волинського князя.  У листі Володимир закликає брата Мстислава, якому він передавав по смерті своє князівство, не давати войовничим галицьким князям чого б вони не просили, не те, що якогось міста чи села, а й навіть жмута соломи з-під себе, бо спустять усе на безглузді війни із сусідами. А згодом, вже за життя одного покоління, виснажене безперервними війнами та збідніле князівство впаде до рук польського короля Казимира ІІІ.

Книга починається і закінчується розділами «Трошки на схід від Краматорська» і закінчується «Трошки на схід від Шумська» - це листи закоханих, наших сучасників. Перший лист супроводжує бандерольку із рукописом, останній – лист-відповідь коханої. Власне, ця композиційна рамка – авторська спроба актуалізувати текст, бо ж людям цікаво читати в першу чергу про себе і навіть,  коли автор пише про глибоке середньовіччя, читач завжди шукає відповіді на сучасні питання і виклики, а кохання - одна із небагатьох тих універсальних констант, які не міняються з плином часу. 

Отже, автору, як на мою думку, вдалося бути оригінальним та цікавим і якщо ти, читачу, можеш розібратися хто кому ігоревич у західно-руській грі престолів, то «Обруч» Сергія Синюка, мабуть, твоя книжка.