Re:цензії

23.06.2018|17:42|Олег Соловей

Спека в Ніневії

Татчин С. Місто на В. – Вінниця: Консоль, 2018. – 104 с .

Це не тому, Раано, що мій спів дзвенить вище

Чи солодший звуком, ніж інший, але тому що я

Є тут Поет, який впивається життям,

Як ото менші люди впиваються вином.

Езра Павнд. «І так у Ніневії»

Вінницький поет Сергій Татчин, поза сумнівом, належить до одноразових (неповторних) феноменів актуальної української літератури. Я чимало міркував над віршами цього поета впродовж останніх років, і наразі доходжу висновку, що є в ньому щось від німця, яким його побачив філософ Хосе Ортеґа-і-Гассет завдяки філософії Канта. Подібно до того, як «від Канта німецька філософія перестає бути філософією буття і перетворюється на філософію культури»1, так і у Татчина українська поезія остаточно втрачає декоративний дискурс іномовлення, стаючи самодостатньою поетичною рефлексією (мовою власне поезії). Це, говорячи патосно, – своєрідний кінець буржуазного стилю. Інакше кажучи, «це рефлексія, яка прагне заступити життя»2, як от у поезії-заспіві «Весна»:

тож, Віннице! так чи інакше, все заримовано

і оприлюднено, а тому – і увічнено! –

поза словами і поза розмовами,

щоб ділитися цим з випадковими стрічними.

 

з перехожими, з вітром, із чорним птаством,

з безпритульними котами, що мружаться сонно, –

розказати їм про небо, яке може впасти

і затопити місто кобальтом і озоном.

 

Поет остаточно звільняється від необхідности виступати самовидцем чи пак хронікером облудної реальности; деміюргія його приватної робітні виступає одразу чимось на кшталт одкровення , яке спроможне затягнути на свою орбіту будь-яку іншу людську одиницю, якій доступний феномен рефлексії. Не первинні емоційні (часто помилкові, завдячуючи зрозумілій спонтанності, що її так люто ненавидів Кант) реакції на оманливі об’єкти-подразники, а виважений і попередньо осмислений відрух-чин: «ця весна починається пташиним співом / і навесні найкраще піти за пивом / а повернутися влітку / і хто його знає – може так статися / що й не доведеться повертатися / в цю клітку» («200 днів»). Зрілість поета визначається його бажанням і спроможністю називати й переназивати речі, факти, події, стани (включно з клінічними), руйнуючи шаблони, руйнуючи, можливо, й себе вчорашнього заради сьогодні й завтра; надаючи при цьому шанс і всім іншим дотичним, але ніби сліпим, позаяк лише поетові відриваються не лише візії, але є приступними також слова для артикуляції побаченого й відчутого. Все це без жодного перебільшення притаманне поетові Татчину, в чому легко переконатися, лише прочитавши першу строфу із поезії «Фарт», у якій читач зустрічається з добре відомим, а можливо, вже й збридженим березнем, місія якого бути таким собі нав’язливим буфером поміж зимою й весною, залізобетонними колготами та радісними панчохами, скорботною стумою і життєдайним світлом:

березень – це берег, на який виходимо ми

з первісного океану недоторканої зими,

не розбираючи дороги – навмання – убрід,

вивершуючись, як вперше, о цій порі.

починаючи спочатку, виповнюючись знову,

ми входимо в цю весну як у заколот чи змову,

де ми одні проти світу, а світ – це побут,

що вкотре увиразнює людську подобу.


Березень Татчина є відчутніший за реальний календарний місяць, саме тому це і є поезія. Банальна реальність, приміром, дощу зі снігом стає такою вагомою, що розумієш: із цим необхідно щось робити. Це можливо лише в тому випадку, коли вас, як мінімум, двоє (на цьому ліричний протаґоніст поета не втомлюється наголошувати). Тоді направду можна триматись, дотерпіти до тепла зовнішнього, відкриваючи ще більш комфортні ресурси тепла внутрішнього. Це, власне, і є унікальне симультанне одкровення, щедро записане поетом для всіх інших людей (не конче вінницьких ), – було би лише в них бажання почути та скористатись:

і навіть ми поставлені у цій грі на кін,

іще не загартовані і такі крихкі.

та найважливіші козирі – у нас в рукаві.

тож тримай мене за руку – доки ми живі!

врешті-решт, ми на цьому березі як востаннє.

а тому не відпускай мене – і сніг розтане.

бо на тлі віршування і запаху фарб,

чи не ти моя вдача? – саме ти мій фарт!


Слова Езри Павнда, винесені в motto до цього тексту, цілком щасливо потрапили мені на очі зовсім нещодавно. Саме цих слів мені бракувало, аби почати розмову про нову книгу віршів Татчина, який тим часом продовжує, залишаючись вірним собі, осінньому, навіть у сонячній та спекотній Ніневії: «закрити кватирку перекрити воду / і вийти у всесвіт – туди де подив / бо сенс невловимий / і він у тому / попри те що чекання таке відносне / чекати на тебе у парку осене / а не в себе вдома // 200 днів тепла – від зими до зими / пити наодинці чи із Самим / доходити до межі / пізнавати міру / відхворіти цим літом і увійти / у вересневу пору де лейтмотив – / віра».

У хронологічно другій книзі замисленого книжкового триптиху, присвяченого рідному місту, поет продовжує активне експериментування з мистецькими формами, мотивами й сенсами, пропонуючи читачеві густу й комбіновану ліричну рефлексію, на споді якої легко відчитується верифікація всіх цих речей і подій. Усе в цьому приватному світі починається з весни, яка непомітно перейде в літо, призначення якого полягає у ще одній верифікації основної благої вісти – невдовзі осінь, а вінницька осінь – єдина правда, єдина любов, єдині терези для зважування та розважання всіх можливих речей. Інакше кажучи, читач відчуває (або радше розуміє та з вдячністю усвідомлює), що тут його не одурять, як деінде, тут можна дещо розслабитись і просто отримати задоволення від чесно й грамотно виконаної поетичної праці. Після осінньої феєрії у збірці «Вінницька абетка» (2017), у цій книзі на читача чекає справжнє буйство весняно-літнього періоду з його очікуваним ренесансним переситом на рівні мотивів і образів, але водночас із жорстким цеховим раціоналізмом досвідченого майстра. На те він і «німець», як уже ми домовились. Та і літо його, а перед тим весна, – минають, звісно у місті на В., але в певному сенсі, також у Ніневії, – і про це ми так само домовились, коли я нарешті визначився із епіграфом. Це, по-своєму, було непросто; тож хай у когось викличе усміх, але в інших – повагу. Іноді так буває: люта невпевненість, яку нарешті змінює достеменне переконання-знання. А між ними, ясна річ, багатомісячна бовтанка, промениста ненависть до самого себе; і все це через не всім відому схильність до пошуку найбільш суб’єктивної істини, яка водночас є найсолодшою, позаяк гріховною, поготів єдиною. Це добре знають поети, для яких синтаксичний порядок слів у реченні має таке ж убивчо-вагоме значення, як власне й самі слова конкретної мови.

У збірці, як завше у цього поета, присутній, по-хорошому , обсесивний немирівський мотив. Це щось більше, ніж просто одиниця семантики тексту, тут у поета закодована його найбільша любов, його альфа й омеґа, незнищенне джерело його інспірацій: «Моя власна Скіфія починається за Немировом, / де небо провисає під вагою літер. / Я туди вертаюся кожного літа, / щоб по осені тоскно хворіти вирієм («Скіфія»). Там усе починається («літо прийшло з-за Немирова, з бузьких мілин. / я не заскочений – саме таке і чекав. / сонце і вітер. а я почуваюсь малим. / класу до восьмого пам’ять тривка і крихка. // все, як тоді. ніби я і не знаю про світ / того, що знати не варто. чи рано іще. / Лондон і Скот. Достоєвський. Стругацькі і Свіфт. / овочі й фрукти. гітара. кохання і щем» («Озвись»).) і все добігає кінця, замикаючи ритуальне авторське коло. Це, поза сумнівом, квадратура круга поета Сергія Татчина: «вітер і сонце. засмага. завзяття і млість. / варто замружитись – хочеш злетіти у вись. / чуєш, тебе перша дівчинка кличе в імлі? / не озивайся. заради Христа, не озвись» («Озвись»). Довкола Немирова крутиться сонце і весь інший усесвіт, про місце цього мотивного комплексу в творчості поета колись варто написати серйозніше та детальніше. Це, як у В.Стуса в поезії «Над осіннім озером», на яку ніхто не звертає увагу: це – зовсім короткий текст, а між тим, у ньому є все, що можна знайти при бажанні у Стуса, не випадково ж цей вірш відкриває таку важливу для поета збірку як «Веселий цвинтар».

Що можна сказати про етику поетичного дискурсу Татчина? Це всього-на-всього реальне життя простих і суворих максим у формі імперативів. Висловлюючись патосно, це – конституція тексту, його основний закон. Сподіваюся, закидів у ігноруванні власне художньої сторони процесу я не почую, позаяк наразі мовиться зовсім про інше. Скажімо, про чистоплотність. Про чисто вимиті руки мистця у ту мить, коли він мислить своє мистецтво. Торкаючись нинішньої поезії Татчина, читач є присутній у процесі, який називається народженням культури, – не більше, але й не менше. Це те, чого всім так бракує у повсякденному житті. Ця велична рукотворна споруда нічим не поступається архаїчним архітектурним ансамблям Усесвіту. Вона така ж бездоганна і суб’єктивна; тому багнеться називати її вічною в силу її непересічного значення для життя людського духу, але разом із тим не хочеться впадати в патос, хоча саме він є доречним, коли читаєш, скажімо, поезію «Скучив»:

липневе сонце розгоряється – аж допоки

не випалить залишки цих перестояних днів

хочеться у віршах медитативного спокою

принаймні мені

 

хочеться розкинути руки над Вінниччиною

і триматися на повітрі як вільний птах

бачити її – нічиєю і любити її – нічию

і тільки так!

 

Що мені насамперед імпонує в творчості Татчина, який у своєму суб’єктивному розвитку саме сьогодні (маю таку упевненість) сягає своїх вершин? Передовсім, це його принципова відмова від будь-яких масок, котурнів та інших театральних надмірностей. Той голос, що звучить у поезіях (голос ліричного протаґоніста), фактично повністю належить самому поетові: «літо! агов! / я зачекався тебе у Вінниці, в передмісті. / тож не барися – неси мені добрі вісті. / настільки – наскільки можна добрі, / звідкілясь із-за обрію» («Літо»). Він – впізнаваний здалеку, він не потребує додаткової верифікації, й це – важливо, принаймні для мене. У нас направду дуже мало таких поетів. Йому приступно говорити про речі онтологічно-універсальні, як от у вірші «Здалеку», хоча йдеться про зовсім приватні речі:

коли я пишу про липень – розморений, плинний,

то насправді я пишу виключно про те,

що ми з тобою зближаємося щохвилини,

фатально і невідворотно – step by step.

 

а спеки стільки,

що хватило би всім замерзлим,

що полягли на півдорозі у снігах і льодах!

вже й не віриться, що у Вінниці настане вересень,

що ітимуть дощі і тектиме вода.

 

та якщо заплющитись, здається, я тебе бачу,

серед туго натягнутих струн дощу.

і навіть чую пісню – ти співаєш наче,

от тільки слів я здалеку не розчув.

 

А вже використання метафор, алеґорій та іншої поетичної тропіки-піротехніки, – то лише засоби, але аж ніяк не мета. Втім, і мета, напевно, присутня, але вона аж ніяк не в спантеличенні читача; поетові зовсім не йдеться про примітивні форми інобуття (гри) на кшталт містифікації, наближення, поновлення тощо. Можливо, його мета полягає у вписуванні рідного міста у величні скрижалі світової поезії («все починається з того, що ми ще живі. / з того, що я практикую довкілля – як подив. / ми не поїдемо в Київ, ні навіть у Львів, – / Вінниці досить для березня і для свободи»), як це уже відбулося з іншим містом на В ., – Венецією; а можливо, все значно простіше й трагічніше, і йому конче необхідно виговоритись у формах поезії про весну й літо у людському житті, як це уже відбулося у випадку з осінню, – хтозна: «Вінниця вільна настільки – наскільки я сам. / я починаю спочатку, хоч де той початок? / тут небеса – як сльоза, ця банальна краса / нас упокорює – хочеться пити й мовчати» («На вроки»). Ні в чому, насправді, не можна бути впевненим, коли маєш справу з поетом, до того ж, – із очевидним і переконливим майстром своєї справи. Водночас, саме в його поетичних текстах містяться не просто важливі, а єдино правдиві знання про світ і про нас у світі: «і вдихати-видихати із заплющеними очима, / не думати ні про що, не перейматись нічим, а / коли сонце зупинятиметься над нами в зеніті, / насолоджуватися теплом, увічнювати ці миті» («Фарт»).

А підсумувати свої принагідні міркування я хочу словами Ігоря Костецького, якими він завершує новелю «Сім ліхтарів і сьомий місяць»: «Там далі ще є щось подібне, і римується гарно: неждано й зі смаком. Гарно. Гарно, що в нас є такі поети. Гарно, що в нас є такі поети, про яких хочеться думати». Направду, хочеться думати. І перечитувати ці вірші, зупиняючись на окремих строфах, відчуваючи вдячність і тиху радість:

цей липень минає. відчутно. принаймні, мені.

коли видихаєш, то це відчуття – перед вдихом.

у кожному «так» вже вчувається справджене «ні».

і в небі ночами незвично мінорно і тихо.

 

і тиша така, що дурієш. не можна ж отак!

безмежжя і космос. мовчання. молитва і віра.

насподі небес – екстатична присутність Христа.

насподі землі – симетрична сполоханість звіра.

 

22 березня 2018 р., м. Вінниця

 

1 Ортега-і-Гасет Х . Кант // Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – С. 222.

2Там само.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери