в цієї любові – ні шалу, ні зла, ні блуду,

і навіть у відчаю – жодних ознак печалі.

в німому мовчанні, я просто стою між люду

і просто чекаю, коли корабель причалить.

Сергій Татчин. «Титанік»

 «Південний Пух» – зимова частина вінницького книжкового триптиху Сергія Татчина. Здавалося б, що нового можна сказати у віршах про зиму та про вінницьку зиму зокрема? Виявляється, можна. Лірика – специфічний рід літератури, який дозволяє правдивому талантові вносити помітні корективи навіть у найбільш зужиті реалії, здавалося б, аж перенасичені цікавими відкриттями, а водночас і штампами, впродовж століть існування літератури. У цьому щасливому менті й ховається нескінченність літературного поглядуна світ людей і речей. Ця солодка авторська суб’єктивність і нещадність художніх деформацій реальности – власне, й становлять суть справжньої літератури як виду мистецтва й вагомої ділянки людської активности. Особисто я кожного разу відчуваю неповторний трем, коли зустрічаю аж настільки нетривіяльного автора, як от вінницький Татчин. У своїй зимовій книзі поет такий же уважний до композиції, як і у попередніх. Для композиції важливе значення має вірш-зачин, вірш, якому судилося вмістити більшість вагомих концептів збірки, як художньої цілісности, – і суто семантичних, і настроєво-емоційних. Збірку відкриває вірш «Поет», який недвозначно натякає на суть художньої творчости, апелюючи до її сакральної складової, у вигляді місії поета, або лише пояснюючи ірраціональність його буття, що подібно до Господнього, спроможне вмістити в собі усе суще під сонцем і хмарами. Вірш і сам по собі прекрасний, навіть якщо про нього нічого не говорити. Але він виглядатиме удвічі шикарнішим, якщо читач зауважить несподівану та, з семантичного погляду, дещо ризиковану гру із кореляціями Бог – Поет:

скільки поезій в Божих очах,

скільки зужитих рим!

скільки любові й тепла, хоча,

все до пори.

ходить Вінницею Господь,

з віршами сам на сам,

і з небесами, – аж десь насподі

ці небеса.

Там, де поет, там шукайте і нетутешню відчайдушну самотність («це усамітнення гордіїв вузол, / що ніяк не розрубується нічим» («Очікування тебе»).). Це, зрештою, мабуть, усвідомлений вибір. Не менш самотнім представляється ліричному протаґоністові Татчина й сам Господь. І в цьому немає нічого дивного чи, поготів, крамольного. Це – просто окрема реальність, помітна сьогодні лише йому, поетові. А між тим, це – одне із щасливих осяянь. Навіть у випадку такого поета, як Татчин, якому щасливих осяянь загалом не бракує, зокрема і в межах цієї збірки:

Він спочиває серед людей,

ходить поверх води.

не українець, не іудей.

зовсім один.

з неба рядками вростає дим

в місто прибузьке це.

світиться срібним і золотим

Боже лице.

Він переходить Південний Буг,

йде на оті дими,

Він невагомий, як білий пух

серед зими.

Цей перший вірш, як на мене, є надзвичайно вагомим, позаяк виступає в ролі емоційно-семантичного камертону. У цій збірці багато любови й відчаю, – фундаментальних понять у художньому світі не лише Сергія Татчина, але й усіх інших авторів його світоглядно-стильової (експресіоністичної) парадиґми. Любові відчай, як не дивно, здатні урівноважувати самі себе, а відтак і людей, що природнім шляхом несуть у собі такі категоричні почуття і відчуття. І, – вкотре та невипадково, – поруч знову Господь: «Господу легко на цій землі, / в місті оцім, отут, / де – з головою! – взаємних слів, / навіть Христу».

Зима – без перебільшення – унікальна пора року. Попри загальновідому любов Татчина до осени, читач неодмінно помітить, що й зима йому неабияк смакує. Зима – це кінець і водночас початок усього сущого. Це – нещадна груднева камінна стума, коли іноді хочеться накласти на себе руки, усвідомлюючи, як же ще далеко до сонця і до життя у їхніх весняних проявах: «віє смертним холодом з низин / все довкіл тривожне і бліде»; «бо зимою важко без прикрас / віє тліном з парків і боліт» («Недовго»). Але варто дожити до дня, коли починає приростати денне світло (дожити до Різдва, як я це називаю) й людина отримує шанс, другий подих, очевидну й радісну перспективу. Це – доленосний перетин, на якому смерть зустрічається із життям, і життя таки перемагає. У цитованій щойно поезії «Недовго» читач зустрічається з другим поспіль несподіваним, точніше, ґрунтовно учудненим авторським баченням зими:

йде понад водою Божий Син

і за руку дівчинку веде

над водою моститься імла

до кісток пронизує туман

дівчинка безмовна і мала

Божий Син зове її Зима

Він спокійний тихий і сумний

і стає прозорим на очах

дівчинці б дожити до весни

бо вона іще таке дівча

а тому не знає і сама

скільки горя й правди в цій зимі

навіть в те що це вона – зима

Ясна річ, зима в поета та його ліричного протаґоніста – передовсім метафорична. Ще більшою мірою – алеґорична. Як відомо, найважливіша зима – це та, яка у людському серці (услід за Клодом Соте), що й засвідчує вже наступний вірш «Очікування тебе». Загалом, цей мотив у збірці є більш ніж помітний, ледве не в кожному з віршів виблискуючи новими смислами та обертонами. І, знов-таки, багнеться відзначити важливість кореляції понять «зима – очікування», «зима – відсутність», «зима – пустка», позаяк це очікування і є єдиною серйозною підставою зими, єдиною її причиною та чи не єдиною спонукою взагалі говорити про зиму:

в небесній безодні моєї Батьківщини

напередодні холоду тісно від хмар.

очікування тебе – чи не єдина причина,

з якої в Україні настає зима.

з крижаної пустелі злітає вітер,

та живим не розчути його самим

за читанням поезій про тебе, – звідти

я давно пророкую прихід зими.

Серед мертвих, на позір, реалій зими насправді вирують неабиякі пристрасті та емоції, осердям яких є етичні максими, які й супроводжують складні людські почуття і стосунки. Вони презентують передовсім внутрішню напругу ліричного суб’єкта Татчина, і все це – в небуденно-яскравому поетикальному антуражі: «а довкола природа стоїть німа. / і взаємне мовчання таке високе, / що пекуче повітря гуде від слів, /  щоб не кожен розчув, як підземні соки / наостанок скипають в корі землі» («Очікування тебе»). У вірші «Титанік» маємо цікаву алеґорію місцевої зими. Актуальність і всю принаду труб і гвинтів цього вмерзлого в ґрунт човна зрозуміють, на жаль, лише вінничани. В цьому – одна з найпринадніших рис поета Татчина: будучи, поза сумнівом, виразником універсальних людських почуттів та емоційних реакцій на світ, він водночас лишається питомо вінницьким автором. Він чесно та послідовно уникає абстрактних образів (і навіть словосполук), натомість усі вони достатньо легко розпізнавані для читача, який хоча б трохи розуміється на матеріялі, з якого поет витворює вірші. Чи не передовсім це стосується вірша «Титанік»:

на обрії чутно машини в стальній утробі.

шалені гвинти розтинають і пінять воду.

ніхто не врятує й нічого уже не зробить,

Титанік зими на очах набирає ходу.

цей грудень ввійшов і поставив питання руба.

сніги невагомі – як попіл у Хіросімі.

на відстані вірша я бачу дими і труби,

пливе корабель, що привозить щоразу зиму.

Універсальна семантика нещасливого човна має водночас і власну неспростовну турбулентність, у цьому конкретному випадку будучи актуальною передовсім для ліричного протаґоніста Татчина. Пов’язана вона (вкотре!) із відчаєм та любов’ю. Нічого нового під сонцем. Окрім хіба що віршів талановитого вінницького поета:

мене не лякає нічого – усе відносно.

я вірю в свободу – нехай і умовну поки.

і навіть зима, з даниною по віршу з носа,

мене не лякає – ні безум її, ні спокій.

лякає єдине – мовчання, і щось між нами,

що можна назвати межею – вона, зазвичай,

як вишитий віршем на споді небес орнамент,

в якому сплелись воєдино любов і відчай.

Привабливість зимових ляндшафтів Татчина полягає передовсім у його здатності раз-у-раз подавати інваріянти якоїсь абсолютно особливої, себто індивідуально учудненої зими. Швидше за все, зима актуалізує жагу почуттів ліричного суб’єкта значно відчутніше, ніж навіть очікувана та передбачувана весна. Що, по-своєму, теж зрозуміло: тепла найбільше потребуєш узимку, – аби елементарно не замерзнути, аби якось вижити: «За болючі пухлини в суглобах вулиць, / за осмислення світла і страх пітьми, / за надрив, за припухлість озимих вилиць, / за наївність, що я вже не я, а – ми!» («Перший сніг»). Іноді зима маркується прикметами загрози, як от у поезії «Диптих». Зима тут – Потоп, а поет ототожнює себе із Ноєм, місія якого – рятувати слова. Відповідно, письмовий стіл перетворюється на ковчег, – щонайменше до квітня:

потоп зими вкриває Україну,

притулок дому зносить, як пір’їну,

усе довкруж вирує і тече!

це море – біле, враже, безіменне,

слова поримно туляться до мене,

письмовий стіл – до квітня – мій ковчег!

Художні образи Татчина прозорі та, на позір, ніби прості, принаймні не ускладнені, а тим часом у культурологічному сенсі, вони вибагливі та пародійні (в розумінні, звісно, Ігоря Костецького, тобто вони – багаторівневі, з відсиланням читацької свідомости одночасно до кількох джерел художньої інспірації): «що ти хочеш для себе на довгі ночі, / на непробудні ранки і перестояні дні? / хіба що оце віршування – як одне зі збочень, / що все ще вдається чомусь мені» («Що»). В окремих випадках автор дозволяє собі повторюваність образів (вагітні хмари,вагітне небо), і читач розуміє, що це зумисний прийом (а водночас – свідома тавтологія, акцентований лейтмотив):«Над вимерлим пеклом двору / нависають вагітні черева хмар. / У замків і засовів достатній кворум, / щоб із осені в зиму ввійти ридма» («Перший сніг»); «вагітне небо висне наді мною, / пологи снігу будуть затяжні» («Диптих»). Чесно кажучи, давно не зустрічав у вітчизняній поезії аж настільки вивіреної та пронизливої картини зими:

холодне небо – кольору металу,

а в тому небі кілька хмар-прочан,

які мандрують вітру на поталу,

і чимось схожі цим на вінничан.

в грудневім Бузі – вінницька безодня,

де все життя вміщається в сьогодні –

це перехрестя віршів і епох,

це наші мертві з нашими живими,

це все, до чого так і не дійшли ми,

а над усім тече Південний Бог.

Читачеві відверто пощастило із Татчиним, водночас із ним не так уже й просто. І жодної апорії у цьому твердженні немає, просто у випадку з Татчиним маємо взаємнення із поетикальною досконалістю (до якої не кожен читач готовий), не говорячи вже про етичні максими, які вдало та органічно лягли до семантичних шарів цієї лірики. У вірші «Потопельник» поет укотре демонструє подиву гідну (індивідуально учуднену) асоціятивність. Не знаю, хто б іще з наших поетів порівняв свої скрушні самотні зимові думки із дискурсом потопельника:

я починаю з голосу, який

не розрізнити здалеку – з-за Бугу.

і це не просто спів із-за ріки,

а голос-пам’ять, навіть голос-туга.

я починаю з того, що іду

на цей мотив – тривожний і далекий, –

на алкоголь, на шал, на висоту,

на віршування, на пташиний клекіт.

цей ланцюжок розрізнених подій

ретроспективний в міру, навіть дуже,

як потопельник – з літа – у воді, –

за ним ніхто по-справжньому не тужить.

Справжня поезія здатна відбирати читачеві голос. І в цьому немає нічого дивного. Просто багнеться мовчати, коли відчуваєш справжність слова врятованого, себто – записаного поетом. Один із найпомітніших лейтмотивів збірки – туга за жінкою, яка не поруч: «тут висів твій одяг. він тут жив. / все, що він по собі залишив, / це солодкий запах, тишу, тлін / і жагу розведених колін» («Сніг»). Саме жінка є джерелом інспірацій ліричного протаґоніста Татчина. Можливо, у цьому й немає нічого дивного; можливо, на те й існують жінки, аби комусь так добре писалися вірші. Втім, вірші приходять не просто так, – вони ніби знеболювальне для самотнього схимника:

сніг прийшов у Вінницю вночі,

як і вірші, – я тут ні при чім.

я не кликав, а вони прийшли –

звідкілясь з грудневої імли.

сніг – як звістка, що тебе нема.

вірші – потім. головне – зима.

головне – пізнати пустоту

уночі на вінницькім мосту.

Більшість проказаних слів про цю вінницьку зиму можна з легкістю редукувати до екзотичного в наших краях поняття схими. Зрозуміло, що це розуміє насамперед Татчин, тож у збірці присутній вірш із такою назвою. Зима вимагає спокою й самозречення, вона зменшує швидкості й збільшує відстані, притишує інтенсивність світла й інших життєвих енергій. Водночас вона вивільняє час для сповіди і молитви, а у випадку поета – задля творчости. Саме звідси вона і походить, – доречність схими. Зрештою, всю цю збірку можна вважати єдиним цілісним людським документом, в осерді якого особлива самотність творця, що, поєднуючи високі людські почуття любови та відчаю, витворює неймовірно багату поетикальну палітру, в якій кожному вільно насолоджуватись у власний збочений спосіб, примножуючи тим самим присутність людського серед людей: 

і кожнісінький вірш – як пташа в руці,

що тремтить від холоду.

а я його відігріваю, я над ним дихаю,

наодинці з Вінницею, подалі від свідків.

навіщо йому знати, що у світі лихо є, –

нізвідки.

от і все.

здається, що не забув нічого.

корабель міста при березі вмерзає в зиму.

і кожне дерево без парусу – як чорна щогла,

а кожен день – як схима.

30 квітня 2018 р., м. Вінниця