Re: цензії

Уже нібито й давно зачинена кватирка до кабінету «ловця вальдшнепів» Фітільова. І знамениту кінострічку Параджанова можна вільно переглянути в Інтернеті, не боячись пильного ока КДБ. І лише відгомін цих подій заклав фундамент до епохи народження найсильнішої й найрізноріднішої за своєю інтелектуальною працею нації – дисидентства. Хто такий дисидент? Що це за статус: нагорода чи ярлик? Хто його носії: злочинці чи герої? На ці та інші питання варто шукати відповіді у першоджерелах, себто в текстах самих дисидентів.

Людство споконвіків має небесний дар і дарунок. Дар – створювати книги. Дарунок – їх читати. Тож і надалі йтиметься про дар і дарунок – книгу «Дисиденти. Антологія текстів» (вид-во «Дух і Літера», 2018), що змережано тихенько в білії листи1 [1] відбором та упорядкуванням першоджерел – поезій та прози дисидентів, листів, табірних спогадів, заяв, уривків із судових процесів тощо.

Антологія містить вісім розділів (I.Поезія. II.Публічні виступи і заяви. III.Самвидавівська есеїстика. IV.Судові процеси (Останнє слово на судових процесах). V.Свідчення. Тюрми, табори і заслання. Психіатричні й тюремні лікарні. VI.З інтерв’ю. VII.Тамвидавівська есеїстика. VII.Переосмислення). Окрім основного змісту, в книзі розміщено також відомості про авторів, примітки та іменний покажчик, що, напевно, стане в нагоді науковцям задля оперативного пошуку конкретної інформації чи прізвища.

Упорядники книги не ставили собі за мету зібрати всі дисидентські тексти і – тим більше – не зібрати тексти лише найвідоміших (бодай зі шкільної програми: В. Стус, І. Дзюба, І. Драч та ін.), про що й пишуть у передмові. Важливими принципами відбору текстів варто виокремити наступні:

1. Принцип панорамної червоної нитки, що дозволить продемонструвати поліваріантність психологічної рецепції щодо власного досвіду Сибіру неісходимої 2[2] :

Білий розхристаний птах

йойкотом сполошив небо –

Етап!

(М. Горбаль, с. 13)

«Коли тебе беруть до в’язниці, то ніби мокру душу на сибірський мороз, мозок – у консервну бляшанку, а серце, вирвавши спочатку з грудей, на ниточки знов підвісили. Жіночий плач – страшніший від китайських тортур, а діти – докором смертельного гріха сидять у тобі. Це не від слабості. Це по-людськи»

(З. Красівський, с. 256)

2. Принцип триєдності «взаємо» в основі морально-етичних засад кожного дисидента – взаємодопомога, взаємоповага, взаємозгадування (кожен текст містить безліч спогадів одного дисидента про інших, з якими довелося розділити свою «вимушену національність» (дисидентство – А. Б.):

«…Після перетасовок і деякого заспокоєння 30 жовтня 1974 р., ми вперше відзначили «свій день» – День політв’язня в СРСР. Дев’ять осіб – Стус, Лісовий, Нікманіс, Кузікс, Павіліоніс, Рудайтіс, Масальскіс, Залмансон і я – вислали заяву протесту й оголосили голодівку…»

(Б. Пенсон, с. 308)

3. Другий принцип логічно виокремлює й наступний: взаємозгадування покликане закарбувати в пам’яті (принцип інформативності) якомога більшої кількості імен дисидентів з усього СРСР, себто в’язнів різних країн, котрі нині, можливо, відкриваються читачеві вперше:

«Думаю, слід згадати і прибулих недавно вірмен – Паруйра Айрікяна й Азата Аршакяна. Обидва засуджені як члени підпільної Національної об’єднаної партії (НОП)…»

(В. Чорновіл, с. 303)

4. І – нарешті – принцип духовності, що виявив себе у незламності й непідкореності дисидентів драконові, котрий вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащі Сибіру... Через грізний, понурий Байкал... 3[3] :

«Жити можна. Тут можна, як ніде. Якщо була колись найдемократичніша держава, то це був лише табір. Думай, як хочеш. Говори, як хочеш. Проповідуй навіть розум горобця. Покараного – не карають»

(М. Осадчий, с. 199)

Тексти, відібрані до антології, доволі різножанрові (від поезії – до інтерв’ю з політв’язнями). Однак, гадаю, що їх можна назвати ще й різнородовими, хоч і, ймовірно, цільової спрямованості до цього авторами не передбачалося. Поряд з лірикою чи не мало б місце сценічне втілення, скажімо, повісті М. Осадчого «Більмо», якій належало б іменуватися трагедією? А чи не є епічними уривки промов і спогадів із судових процесів над дисидентами:

«…Ніщо так не сприяло пожвавленню громадського життя на Україні, як ваші репресії… Ви хотіли сховати людей у мордовські ліси, а замість того виставили на величезну арену – ї їх побачив цілий світ…»

(В. Мороз, с. 219)

чи детальні описи побуту зека:

«Ще один штрих про таборове харчування. З-за відсутності в їжі вітамінів багато зеків навесні і влітку переходять на «підніжний харч», роблячи «салати» з трави, що росте на зоні, – тисячолистника, лободи й ін…»

(В. Чорновіл, с. 306)

Та й чи не об’єднується трагізм змісту дисидентських текстів в Аристотелевий катарсис? Певно, таки об’єднується, і в цьому єднанні ми знову побачимо принцип духовності за естетичним пафосом (філософи називають його ще ширше – «свободою волі»). Таким чином, катарсис дисидентів полягає в наступному: чим більша й довша фізична неволя, тим коротший шлях до духовної свободи – тієї, що дарує вічність і легкість буття, адже найлегше людині тоді, коли вона говорить правду, а вічно їй – коли цю правду вона передає наступним поколінням:

«…никто никогда и ни при каких обстоятельствах не заставит меня отказаться от выполнения своего долга и обязанностей, налагаемых честью, совестью и национальным достоинством.

Сегодня я вновь могу повторить эту клятву и надеюсь, что у меня будет достаточно душевных сил, чтобы не изменить этому принципу до конца своих дней».

(М. Джемілєв, с. 245)

Книга «Дисиденти. Антологія текстів» важлива не лише як спогад і пам’ять. Її значущість ще в другій половині ХХ століття полягала в уможливленні інтенції демократизації суспільно-політичного життя. Саме діяльність дисидентів і стала першою шпариною до розхитування радянської системи за часів «хрущовської відлиги». Тому потреба у поверненні до цих текстів особливо відчутна сьогодні, коли на різних рівнях життя (економічному, політичному, географічному тощо) відбувається деструкція. Досвід дисидентів важливий як свідчення нескореності в боротьбі за власну свободу та незалежність країни.

Тисячі імен з різних країн СРСР, котрі, дякуючи своїй діяльності та позиції, до своєї української національності отримали ще одну – дисиденти. І справді са́ме «дякуючи», адже їхня непідкореність системі – ніби окрема картина світу, влучно і вчасно вмонтована в годинник найжорстокішої епохи. Уявити тільки: стрілки годинника ще йдуть – спогадами, листами, художніми творами і – нарешті – впливом на нове покоління, якому також відведений свій цвинтар. Веселий цвинтар4 [4] .

А, отже, це той випадок, коли декаданс нашої ментальності необхідний, ба навіть невід’ємний. Адже зневіра і страх, попри негативну енергію, таки міцно тримають у пам’яті людства події другої половини ХХ століття – фізичне та моральне винищення інтелігенції. Але ж після занепаду неодмінно буде розквіт. Проте пам’ять починається не з прочитання книги про дисидентів, а з навчання школярів розрізняти й усвідомлювати фундаментальні істини людськості: правду, любов, відповідальність, віру тощо. Тоді, може, й не доведеться попередньо до читання текстів пояснювати, хто такий дисидент. Бо ж будь-які пояснення ще мають відгомін радянської практики: так, ніби за своє дисидентство ще треба виправдовуватися. Мовляв, чому жив-любив і не набрався скверни5 [u5] саме так, а не інакше. Напевно, тоді людство й зуміє виконати Сократів заповіт6[6] , адже й за Сибіром сонце сходить 7[7] .

З вірша Т. Шевченка «Лічу в неволі дні і ночі», датованого орієнтовно 1850 роком: «Хоч доведеться розп’ястись!

А я таки мережать буду

Тихенько білії листи».

Цитата з поеми «Кавказ» Т. Шевченка. Згодом як алюзію її використав письменник-шістдесятник Гр. Тютюнник у новелі «Три зозулі з поклоном», де персонаж Михайло, остерігаючись таборів, називав їх Шевченковим «Сибір несходима».

З роману І. Багряного «Тигролови», в основу якого покладено автобіографічні події: заслання Багряного на далекий Схід, в ГУЛАГ. Утікши із етапного спецпотягу НКВС, що перевозив смертників ГУЛАГу до Сибіру, автор «Тигроловів» майже два роки жив у тайзі.

«Веселий цвинтар» – третя поетична збірка В. Стуса (1970 р.).За словами М. Коцюбинської, це «цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів і порожніх слів, проти імітації живого життя, якої органічно не сприймав його дух. ...Цвинтар душ, цвинтар сподівань, які доводиться ховати зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися в недовгі роки Ренесансу 1960-х».

[u5]«Як добре те, що смерті не боюсь я» – вірш В. Стуса зі збірки «Час творчості» , що була створена під час першого арешту 1972 року: впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі.

«У кожній людині є сонце, тільки не треба його гасити» – останні слова, сказані Сократом після отруєння його цикутою.

Українська народна історична пісня про ватажка селянських повстанців Устима Кармалюка. Провідною ідеєю твору є самопожертва в ім´я суспільного блага, яка пронизує пісню. Експозицією пісні є повернення Кармелюка із Сибіру.