Re:цензії

01.06.2018|07:39|Ольга Пуніна

Душа у пошуках Бога

Ульяненко О. Софія: Роман. – Харків: Фоліо, 2018.

 

Ольга ПУНІНА

 

Душа у пошуках Бога

Ульяненко О. Софія: Роман. – Харків: Фоліо, 2018.

 

Як неусвідомлення людиною зла визначає Олесь Ульяненко у розмові з Ларисою Денисенко тематико-проблемну спрямованість роману «Софія» (2008 року написання):

«Лариса Денисенко: А який у тебе улюблений текст ‒ для тебе, самого?

Олесь Ульяненко: Я не знаю, ти знаєш, я написав останній цей роман, напевне, “Норі” його понесу…

[...] “Софія”.

Лариса Денисенко: А про що там? Що про жінку, я розумію, а яка там буде основна лінія, можеш кілька слів сказати?

Олесь Ульяненко: Ну там теж неусвідомлення зла. Така дівчинка…

Лариса Денисенко: Вона теж злобна?

Олесь Ульяненко: Ну да, вона така…таке воно… ну, мені знов зустрілася така людина, яка не усвідомлювала те, що вона робила. Красива начебто…

Лариса Денисенко: Наївно не усвідомлювала чи усвідомлювала і все рівно це робила?

Олесь Ульяненко: Все рівно це робила, і їй казали, що не варто це робити, що нехороше це робити, але вона продовжувала це робити.

[...] вони там просто убивали людей, для розваги якоїсь такої»[1].

 

***

По суті, письменник близький до бачення людини у її взаємозв’язку зі злом більшістю міфологічних систем, у яких, з позиції феноменолога-герменевта Поля Рікьора, людина лише віднаходить зло та продовжує його[2],  зло «бере початок у могутності світу і йде у напрямку до людини»[3]. Так, віднаходження зла головною героїнею роману Софією пов’язане з її безпосередньою участю у задумах сучасної молоді (бездарного покоління, за висловом одного з персонажів роману), яка характеризується невмотивованим потягом до знущання над іншими живими організмами, зокрема людиною, тобто злоякісною агресією: «Дівчина стоїть, витріщивши свої волошкові очі, і не рухається з місця. Борис клацає ножицями. Щось хрумкає, і пес не встигає заверещати, як його передні лапи стрибають на траві окремими живими істотами, на жовтому масному п’ятаку, освітленому ліхтарем. Надія закриває очі. Кайф від кокаїну хвилями б’є у голову, яскравими вибухами радості: роби, що хочеш. І вона починає голосно сміятися. Надія продовжує сміятися. І тут Андрій з розмаху б’є дівчину молотком по голові, але попадає в плече. Хилитаючись, вона біжить і просить, щоб її не убивали. Артур повільно йде за нею, простягає руку, і йому подають монтування.

‒ Блядь, не забрудни штани, ‒ верещить Софія». Як зауважує психоаналітик Еріх Фромм у праці «Анатомія людської деструктивності», «[...] лише людина піддається потягу знущатися й убивати і при цьому може відчувати задоволення. Це єдина жива істота, здатна знищувати собі подібних беж жодної для себе користі й вигоди»[4].

Будучи не потрібною власній матері, у ставленні якої до Софії домінує бажання викликати больові відчуття («Мати часто тягала її до ванної, перегинала через коліно і шмагала. Жінка з круглим миловидним обличчям, з очима, як яшмові камінчики, і млосним поглядом перезрілої красуні. Маленька рудоволоса дівчинка опиралася»), не маючи змоги власними моральними зусиллями перебороти страх й ізольованість у світі, дівчина вдається до  різних способів реалізувати свої екзистенційні потреби. Пошук зв’язку зі світом, у якому людина прагне отримати безпеку і спокій[5], як психічна потреба (екзистенційна потреба) у Софії зумовлюється суспільним становищем (має високе матеріальне забезпечення, отримавши від батька у спадок значні статки) й оточенням (діти впливових заможних батьків), маючи по суті все з дитинства, вона не бачить необхідності реально витрачати енергію на пошук істинних екзистенційних потреб. Задоволення цих потреб виявляється у героїні у пристрастях, що ведуть людину до деструктивності. Спочатку це пристрасть безпочуттєвої тілесної близькості, об’єктом чого стають коханці матері й навіть власний брат: «Її чоло накрило холодними крапельками поту, війнуло чимось, і вона лише бачила його міцні, наче вирізані з ебоніту чи червоного дерева, ноги. А потім жовтим іклом з’явилася ілюзія того, що повинно було давно відбутися, і вони опинилися разом у ліжку. Вона зрозуміла, що її водило всі ці роки темними кімнатами. Але згодом були спогади ‒ злі, тому, що вони ‒ швидше, фантазія і не більше. [...] І зараз щось таке невимовне, чарівне, таке-от, що забороняли, а вона прийшла і взяла його... ні, вона сама заставила дати те, що їй не належало»; «Трахатися з братиком ‒ це така ж для них розвага, як просаджувати гроші, розбивати дорогущі авто, і не зупинятися, коли переїхали пенсіонерці ноги...», надалі ‒ ненависті, приміром по відношенню до матері (це чітко простежується у реакції дівчини на самогубство матері ‒ задоволення від побаченого, байдужість до смерті рідної людини).

Зустріч і зв’язки Софії з компанією дітей заможних і впливових осіб ‒ Костянтин, Борис, Андрій, Артур ‒ стають моментом насаджування нової, найбільш небезпечної, пристрасті ‒ садизму (відповідною є назва розділу роману, в якому подані ситуації знущання, ‒ «Вони і мерці»). За концепцією Еріха Фромма, людина, усвідомлюючи свою ізольованість, знаходиться у пошуку взаємозв’язків із іншими, тобто сильних емоційних зв’язків, що дає їй змогу частково позбавитися відчуття самотності та загубленості. Психоаналітик виділяє кілька форм такого зв’язку: любити інших людей, будучи незалежною творчою особистістю, чи встановити симбіозні зв’язки, ставши частиною певної групи або зробивши цю групу складовою свого Я. Найбільш небезпечною, злоякісною, формою зв’язку з іншими Фромм називає деструктивність, тобто бажання знищити всіх інших людей. Оце бажання знищувати є характерним для нових знайомих романної героїні, які через власну бездіяльність екзистенційну потребу в дії реалізовують таким шляхом. Жорстокість і пристрасть до руйнування, доходить висновку психоаналітик, для людини є сильнішими збудниками, ніж продуктивний інтерес типу любові або творчості, бо не вимагає зусиль (терпіння, дисципліни, самообмеження тощо). Так, установлюючи єдність зі світом через спрямування енергії на служіння пристрасті до руйнування, заможні «вони» у романі «Софія» стають духовними інвалідами: «Дівчина ворушила ротом, як маленька красива рибка, що потрапила на суходіл. Борис всю процедуру знімав на мобільний. Артур дивився дівчинці в очі.

‒ А що ми зараз зробимо? Що нам приємно?

Перед цим вона говорила:

‒ Тільки не мучте і не убивайте мене!

‒ Ти дурненька дівчинка, але я тобі вибачаю. Ти сама не розумієш, що таке обламати кайф. Мені не весело зовсім, коли хтось говорить: трахни мене. Блін, я все це маю. Я втомився від цього, як нарики втомлюються від десерту. Тут і мільйон не допоможе, бо я маю все, і ще матиму. Мене нудить від цього. Тобі відоме словосполучення “справжній кайф”? Оце він саме і є. І не відомо, що я нині, за кілька хвилин зроблю з тобою. Імпровізація ‒ це мистецтво і ліки від нудьги. А ти мені, правда, допоможеш у цьому? Це, блін, як ковтнути Всесвіт. Шкода, що ти цього ніколи не спробуєш. Ти будеш розумницею? ‒ Дівчина закивала головою і втратила свідомість».

Учений стверджує, що є «лише один шлях до цілісності, що не робить людину інвалідом. Ця спроба була здійснена у першому тисячолітті до Христа в усіх високорозвинутих цивілізаціях ‒ у Китаї, Індії, Єгипті, Палестині та Греції. Великі релігії, які зросли на ґрунті цих культур, учили, що жодне забуття, відключення свідомості не врятує людину від внутрішнього роздвоєння. Єдність досягається лише на шляху всебічного розвитку розуму, а також здатності любити. Якими б значними не були відмінності між даосизмом, будизмом, пророчим іудаїзмом та євангелічним християнством, всі ці релігії мають спільну мету: дати людині відчуття єднання, і при цьому не шляхом повернення до тваринного існування, а шляхом власного людського самовираження ‒ в єдності з природою, зі своїми співгромадянами і з собою»[6] (курсив мій. ‒ О. П.). Нездатні до любові представники «бездарного покоління» перебувають у стані затяжної депресивної нудьги, на чому наголошує персонаж Артур, яка призводить до насилля (садистської поведінки), що лише і здатне таких збудити. По суті  ці персонажі мають принципову спрямованість особистості, озвучену Еріхом Фроммом як «синдром ненависті до життя»: «Потім підійшла Софія. Їй зараз було байдуже, як звати дівчину, чи пам’ятає вона її. Вона вхопила дівчину за патли і потягнула до старого цвинтаря.

‒ Нічого для початку...

Хтось ударив її порожньою пляшкою по голові. Софія нагнулася. Дівчина дихала. Софія молотком почала бити її по голові.

‒ Для чого, запитаєте. Виблядки. Запитайте у аптекарів. Ми не очищуємо батьківщину. Ми повертаємо гідність наших міст і сіл. Ми ‒ окремішня нація. І я впевнений, що Він створив нас раніше за усіх горил. Ми вибрані, як і наші батьки».

Деструктивний характер сучасної молоді в романі Олеся Ульяненка змодельовано за принципом активної алголагнії ‒ бажанні завдавати болю, прагненні необмеженої влади над живою істотою: «Примусити когось відчути біль чи приниження, коли цей хтось не має можливості захищатися, ‒ це вияв абсолютного володарювання [...]. Той, хто володіє якоюсь живою істотою, перетворює її у свою річ, своє майно, а сам стає її володарем, повелителем, його Богом»[7]. Відчуття влади над іншим, відчуття всемогутності по відношенню до іншої істоти, продовжує Фромм, створює ілюзію подолання будь-яких екзистенційних перепон чи то межових ситуацій. «За своєю суттю садизм не має практичної мети, ‒ пише дослідник, ‒ він є не “тривіальним”, а “смиренним”. Він є перетворенням немочі в ілюзію всемогутності. Тобто це ‒ релігія духовних потвор»[8]. Духовні потвори Артур, Борис, Андрій і Костянтин, із залученою до процесу володарювання іншим Софією, перебувають у згаданій Фроммом ситуації «ілюзії могутності»: «[...] хто крутіший у цьому місті? Ми!!! І з цього дня я хочу, щоб усе ходило під знаком “ми”. Є тільки ми».

Людські пристрасті Софії ‒ названі пристрасть безпочуттєвої тілесної близькості, ненависті, влади над іншим, крім того, награної гомосексуальності (стосунки з дитиною мажорних батьків Жозефіною) тощо ‒ складають її характер (особистість), образним маркером якого стають чорні птахи, що в контексті персонажа отримують конотацію реального зла, потойбічного впливу й передвісника смерті, остання наявна зокрема у християнській традиції[9]: «Софія важко і збудливо дихала. Далі фіолетовий морок наповз їй на очі... Її повело у бік, і Софія незграбно махнула рукою у повітрі, зачепивши кілька стаканчиків. Вона чула лише голоси, її нудило, а гірка слина підбігала під горлянку. Прочунялася від того, що їй холодно в спину і щось неприємне, наче протяг, дує їй у обличчя. Софія прикрила обличчя рукою, розчепіривши пальці. Вона рахувала чорних, з відливом кольору індиго, птахів, які беззвучно повзали по білій стіні висотного будинку [...]»; «Вона тихо покликала щось чи когось, і гойдання зупинилося, вона на якусь хвилину перестала існувати; і до неї, разом з криками синьо-чорних птахів над двадцятишестиповерховим будинком, над майданчиком для гелікоптерів, починала доходить важливість ситуації і те, що саме вона приймає все надто серйозно і надає якогось тремтливого, майже прозорого змісту»; «Птахи із теплим невидимим повітрям облизували білі стіни будинку. Вони падали тихо, наче шматки кіптяви, наче запізнілі думки, де не було почуттів, а лише жорсткий і таємний зміст» (курсив мій. ‒ О П.).

Протилежними конотаціями ‒ надприродної підтримки і людської справжності («Лукаш труснув головою, він наче з окропу, вискочив із чужого життя, що накотилося густими чорними хвилями птахів, які повільно падали донизу по білій стіні, а потім знову зривалися вгору [...]»; «Він сидів і дивився, як копошаться і виповзають білі черви з голови її матері. Птах забився крилами об скло. Потім всівся: великий, з чорним з відсвітом кольору індиго пір’ям і розумними цікавими очима. Птах постукав дзьобом об заґратоване скло» (курсив мій. ‒ О. П.)) ‒ промарковано образ птахів у випадку з лікарем-криміналістом Лукашем ‒ чоловіком, призначенням якого бачиться безпосередній порятунок Софії, вирішення її екзистенційного протиріччя, допомога у віднайденні внутрішньої рівноваги дівчини. У житті Софії Лукаш з’являється тоді, коли героїня потребує, ще того повноцінно не усвідомлюючи, духовної розради. Духовна складова самого лікаря-криміналіста має як зовнішній прояв ‒ йдеться про спробу будівництва церкви, із чим так і не склалося через супротив «найсвятіших московських патріархів, попів і прочан», проте вдалося лишити принаймні маленьку капличку, так і внутрішній ‒ попри зради дружини, він здатний на прощення, його не зупиняє статус людини, коли їй слід допомогти (як у випадку з наркоманом Саїдом), Лукаш рятує інших і себе вірою: «Саїд і Надія з’явилися у його житті майже одночасно. Тоді, коли у його трупарні з’явився Саїд, Лукашу виповнилося сорок років. Але він не переставав дивуватися: чому починаєш відчувати себе щасливим, тільки коли щось чи хтось зіб’є тебе з ніг, і добре, якщо не заб’є до смерті, з холодною логікою вивісивши перед тобою слоган: “В цьому світі щастя не існує”. Але Лукаш вірив, і релігія, чи то сама віра, допомагала йому, як філософія чи як хобі».

Віра Лукаша у Вище начало дає поштовх до реалізації надприродних властивостей самого персонажа ‒ передбачення певних подій, втілюване за допомогою образу птаха: «На балконі хтось був. Той хтось важко дихав, вчепившись у поручні. Скоріше він нагадував йому велетенського птаха... [...] сьогодні вночі до нього прийшло дещо, що нагадувало велетенського птаха; воно сіло на балконі і заговорило. Лукаш насправді не бачив його й не чув справжнього голосу». У світовій міфології зв’язок птахів із душею людини «робить його чи не ідеальним символом посланця божественних сфер і провідника на шляху до інших космічних рівнів та світів»[10]. Такою є подія, що станеться у місті Синіх Троянд, яке у візіях Лукаша приречене на загибель (тут птах набуває додаткового значення апокаліпсису: «[...] згори почав падати чорною грудкою великий чорний птах, ближче до землі він розправив крила й ударився об вікно, умившись живим вогнем іскор.

[...] одному з них, з невиразними рисами, з кривою усмішкою, птах вчепився кігтями в обличчя. Лукаш дивився, як птах рвав обличчя, губи, видряпував очі чоловікові у сірому однострої»). Йдеться про духовний порятунок Софії, переорієнтацію людських пристрастей, шляхом її допомоги ‒ дівчина рятує від смерті Лукаша: «Софія знайшла Лукаша на трасі. Він лежав на самому бордюрі, видно з усього, сповз із дюни, збившись зі свого шляху», й усвідомлює хибність попередніх способів зв’язку зі світом, реалізуючи відтепер екзистенційні потреби за рахунок продуктивного інтересу ‒ любові до Бога: «Софія сидить на березі океану, читає Євангеліє, і згадує зі сльозами усіх, кого убила. Сльози Софії, її молитви».

 У праці Девіда Фрісбі «Руйнування міста: соціальна теорія, мегаполіс і експресіонізм» зроблено акцент на особливостях світовідчуття митця-експресіоніста: «Ізольовані від цієї “відчуженої від Бога реальности”, індивіди виявилися ніби відгороджені “масивною мідною стіною”. У цій ситуації “історичною заслугою експресіонізму виявилося те, що він зробив пролом у цій стіні, перетворивши її в руїни”. Таким чином, уже до Першої світової війни експресіонізм здійснив у мистецтві те, що в реальному житті вважали своєю місією великі соціальні революції нашого часу: мова йде про руйнування реально існуючих до того часу сил (сил буття). По-перше, експресіонізм безпомилково намітив об’єктом своєї боротьби його усереднену оточуючу дійсність, “метою його було не стільки руйнування форм, що є оковами, і навіть не відновлення “диференційованих і надто рафінованих окремих особистостей”, скільки те, щоб “художник-експресіоніст почував себе, мислив себе в певному сенсі споконвічним “я” (Ur-ich), наповненим індивідуальними переживаннями, викликаними зовсім стихійною природою – такою собі душею в пошуках Бога з усіма наступними екстатичними конвульсіями”»[11]. Олесю Ульяненку цілком суголосний описуваний дослідником тип світовідчуття: «душа у пошуках Бога» письменника реалізована у романі «Софія» на рівні психологічних інтенцій персонажа як людської потреби в пошуку гармонії зі світом.

 

м. Вінниця

 

 

 



[1] Культурологічна програма «Документ +» на каналі «1+1»... – С. 151.

[2] Махов А. Е. Зло и Дьявол [Электронный ресурс] // HOSTIS ANTIQUUS: Категории и образы средневековой христианской демонологии. Опыт словаря / А. Е. Махов. − М.: Intrada, 2006. − С. 176−178. – Режим доступа: http://ec-dejavu.ru/e/Evil-devil.html

[3] Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике / Поль Рикер; пер. с фр., вступ. ст. и коммент. И. С. Вдовиной. ‒ М.: Академический Проект, 2008. ‒ С. 378. ‒ (Философские технологии).

[4] Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности [Электронный ресурс] / Э. Фромм; пер. с англ. Э. М. Телятникова, Т. В. Панфилова. − Мн.: ООО «Попурри», 1999. − 624 с. – Режим доступа: http://revbel.org/files/teor/Fromm_anatomia_chelovecheskoi_destructivnosti_pdf.pdf

[5] Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – Режим доступа: http://revbel.org/files/teor/Fromm_anatomia_chelovecheskoi_destructivnosti_pdf.pdf

[6] Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. ‒ Режим доступа: http://revbel.org/files/teor/Fromm_anatomia_chelovecheskoi_destructivnosti_pdf.pdf

[7] Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – Режим доступа: http://revbel.org/files/teor/Fromm_anatomia_chelovecheskoi_destructivnosti_pdf.pdf

Як приклад такого типу садизму Еріх Фромм наводить персонажа із п’єси Альбера Камю «Калігула», що прагнув всемогутності. Безумство Калігули психоаналітик розглядає як приклад можливого рішення екзистенційної проблеми.

[8] Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – Режим доступа: http://revbel.org/files/teor/Fromm_anatomia_chelovecheskoi_destructivnosti_pdf.pdf

[9] Иванов В. В. Птицы [Электронный ресурс] / В. В. Иванов, В. Н. Топоров // Мифы народов мира. ‒ Т. 1. ‒ М.:  Сов. энциклопедия, 1980. ‒ С. 389‒406. ‒ Режим доступа: http://enc-dic.com/enc_myth/Ptic-2881/

[10] Птицы [Электронный ресурс] // Энциклопедия символики и геральдики. ‒ Режим доступа: http://www.symbolarium.ru/index.php/%D0%9F%D1%82%D0%B8%D1%86%D1%8B

[11] Фрісбі Д. Руйнування міста: соціальна теорія, мегаполіс і експресіонізм. – Режим доступа: http://www.ji.lviv.ua/n29texts/frisby.htm



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери